Відмерла професія

Добавить новость

Пятница, 18 Сентября 2020 10:05  |  Просмотров: 3874 | Обновлено 5 Октября 2020 11:31

http://che.cn.ua/index.php/all-news/item/4156-vidmerla-profesiia

Колись без їхніх умілих рук не обходилося жодне село. Діжі для тіста, ночви для прання, бочки для кваснини та вина… Бондарі – це особливі люди, які освоїли вид ремісничого мистецтва, доступний лише тим людям, що люблять роботу з деревом і мають столярний хист.

Один із таких – Василь Міщенко із Красностава, що неподалік від Борзни, донедавна виготовляв бочки, які славились на всю округу. Постійним клієнтом умільця був спочилий у Бозі Іван Плющ, який квасив яблука, огірки та капусту виключно в дубових бочках Василя Федоровича.

Всьому навчився самостійно

Василь Міщенко – знаний в усьому районі бондар. На відміну від більшості майстрів, професію не успадковував, а її тонкощі освоював самостійно. І зараз, у свої 82, Василь Федорович не полишає улюбленої справи: працює з деревом – щоправда, бочок вже не виготовляє.


Табурети Василя Федоровича

«Рік тому я був серйозно захворів, – розповідає, сидячи на подвір’ї, дід Василь. – Насилу вичухався. Донька наполягла збувати хазяйство, так що залишився я з одними курми. Сани мої продали, воза забрали – тепер вони мені ні до чого».

І воза, і сани Василь Федорович майстрував власними руками. А ще – ґринджоли для діточок, столи, стільці, табурети, вікна, бочки, барила… Все, за що не брався майстер, у нього виходило! Життя навчило, бо ж зростав без батька.

«Батько із війни не повернувся, а мати нас трьох на ноги підіймала сама. Жили бідно, – зітхає чоловік. – Важко було без батька. Мусили все самі робити і вчитись».

Після восьмирічки Василь Міщенко рік відучився на механізатора, починав у колгоспі з тракториста. Потім захворів, а після хвороби перевівся в будівельну бригаду, де встиг попрацювати і столяром, і пилорамником. Вікна, столи та двері – це звичайна річ для столяра, а от бочки потребують навичок. Їх Василь Федорович набував самостійно, без підказок зі сторони. Цікаво, що бондарем дід Василь став зовсім випадково, як зазвичай буває у таких випадках.

«Було діло, коли хліб суттєво подорожчав, одна баба попросила мене змайструвати діжу для тіста, – пригадує бондар. – Діжу я їй зробив, та не таку як треба, з одною клепкою, а треба, щоб друга була до пари. Хліб у неї не вдався, тож принесла назад і сказала: «Переробляй», – продовжує Василь Міщенко. – Знаєте, що таке діжу переробити? Це треба все по-новому починати. От я й змудрував – узяв до рук стамеску і рисочку від обруча протягнув, зробивши, наче з однієї клепки дві».

Відтоді від бажаючих не можна було відбитись. До того ж за роботу бондар брав смішні гроші. Три шкури з односельців не дер, а брав невелику прибавку до своєї скромної зарплати.

Плющ просив бочки під капусту

Слава про умільця покотилась цілим районом і дійшла до Борзни. Та не просто дійшла – роботу майстра оцінив особисто колишній голова парламенту, відомий земляк Іван Плющ.

«Іван Степанович двічі був у мене в хаті і в майстерні, – говорить бондар. – Замовив десять діжок для себе. Збирався в них огірки з капустою квасити».

«Мо й гроші хороші запропонував?», – запитую.

«Та які там гроші? Взяв, як з усіх, – двісті гривень за роботу, а з нього – матеріал. Привіз він тоді мені дошки такої не дуже й мудрої та обруча з нержавійки – такої, як дзеркало. Тільки ж він нарізав її з якогось листа по півтора метри, тож надто великої діжки не зробиш, – продовжує Василь Федорович. – Я тоді встиг зробити для Плюща п’ять діжок. Тут, по сусідству, в Оленівці, у нього був директор музею Юрій Блоха, який і забрав ці бочки. Він зо мною, як положено, розплатився. А днів за два-три чую, що Плющ помер. Так бочки в Оленівці й остались. Розібрали їх».


"Отаку бочку зробив!"

Свої діжки дід Василь хвалить. Каже, більшість з того, що він зробив, і досі служить людям. До нього навіть приїздили винороби з Києва, замовляли барила під вина по 50 літрів кожне.

Так би і майстрував Василь Федорович, бо любить працювати з деревом, та все ж роки даються взнаки. Закинув бондарство, та не покинув столярку. Он, у дворі, стоїть циркулярка.

«Роблю по трохи, як здоров’я дозволяє», – відповідає скромно дід Василь.

Жаліє, що відмирає його древня професія. Відмирає разом із нашими селами...

ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

Від Красного Ставу до Красноставу

Красностав – невелике село на Борзнянщині, у адміністративному підпорядкуванні Ядутинської сільради. В історичних джерелах воно значиться ще й під назвами Красний Став та Красний Стан. Ймовірно, назва села є похідною від великого ставка, який був настільки гарним, що в народі прижилась назва села Красний Став (тобто красивий). Достеменна дата заснування села невідома. Найімовірніше, як і майже всюди, тут спочатку виник козацький хутір, який згодом розрісся в село. Місця тут дійсно гарні: розлогі луки, багаті землі, поруч протікає річка Доч, що також дала назву кільком населеним пунктам. Відомо, що після Зборівської угоди 1649-го року було утворено окрему Борзнянську сотню, до складу якої входило 99 козаків та отаман Пилип. Сотню було включено до складу Чернігівського полку. Так от: до згаданої сотні належали місто Борзна, села Кустівці, Нове Місто, Загорівка, Конашівка, Красилівка, Красний Став, Плиски, Обтів, Оленівка, Ховми, Ядутин. Упродовж 1654-1655-х років Борзенська сотня знову була частиною Борзнянського полку, який тимчасово відновили на чолі з полковниками Забілою 1654-й та Самійлом Курбацьким 1654-16550-ті pоки. А по закінченню цього терміну сотню передали до складу Ніжинського полку, де вона й проіснувала до ліквідації у 1782-му році. Територія ж скасованої сотні відійшла до Чернігівського намісництва. Дещо раніше у 1764-му році територію сотні розділили на два підрозділи. Перша сотня: містечко Борзна; села Адамівка, Конашівка, Красилівка, Плиски, Сиволапи, Сидорівка, Ховми, Ядути та три хутори. Друга сотня: села Загір'ївка, Загір'ївка Велика, Красний Став, Курінь, Оленівка, Прачі, Устечки, Ядути.

Але от що цікаво: в одному з гетьманських універсалів дійсно значиться про те, що тут був став. І не аби який!

Річ у тому, що пізніше Красний Став було власністю Максаківського Спасо-Преображенського монастиря. Згідно з переказами монастир був створений ченцями у XVI столітті, а його розбудові сприяв Адам Кисель – відомий меценат того часу. На той час монастир був православним, що робило його унікальним, тоді як більшість інших були уніатськими.

Життя монастирського містечка поступово втягнулося в економічне середовище регіону – за ним було закріплено сусідні села Пагорби, Ядутин, Прачі, Високе, Красностав, Максаки, отримавши також визнання в релігійній сфері – 1776-го року обитель стала притулком колишнього патріарха Константинополя Серафима ІІ.

Історики мають у своєму розпорядженні різні документи, які докладно розповідають про життя і традиції того часу. Це і гетьманські універсали, що підтверджують права монастиря, і грошові розписки селян, і купчі заможних міщан. Один із таких – універсал гетьмана Івана Скоропадського про заборону скуповувати у монастирських підданих землі в Борзнянській сотні Ніжинського полку, а красноставським і адамівським козакам ловити рибу в монастирському ставку від 21-го липня 1717-го року.

У ХІХ столітті село Красностав було в складі Борзнянської волості Борзнянського повіту Чернігівської губернії. У селі була Покровська церква. У 1811-1824-х роках там служив священик Василь Прохорович Литвиненко, в 1842 році – священик Герасим Семенович Чедневський.

Віталій Назаренко, «Чернігівщина» №38 (803) від 17 вересня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: