«Перед дочкою я винуватий», - визнає 91-річний Микола Стець

Добавить новость

Четверг, 24 Сентября 2009 18:14  |  Просмотров: 3014

Микола Сергійович і його улюбленці

Менянину Миколі Стецю 91 рік, але розум у нього ясний і пам'ять чудова. Слухати його цікаво. За довге життя чого тільки не було. Траплялося й таке, про що б, можливо, й хотілося забути, але де від нього дінешся.

 «З хазяйства в мене тільки четверо собак та котик»

Високий худорлявий чоловік, якому ніяк не даси його років, чекав нас біля порогу будинку по вулиці Робітничій..
— Замовкніть! — крикнув собакам, що заливалися голосним гавканням. — Цить!
— Чули, що у вас їх аж семеро чи восьмеро. Нащо стільки?
— Та ні. Четверо, — каже господар. — Було, правда, шестеро. Привела Пальма. Та я роздав. А ці нехай живуть. Мені їх жаль. Купляю корм, варю, годую. Жива ж істота.
Господар вибачається за безлад у кімнатах.
— Найняв жінку, щоб побілила. Завтра прийде. То я познімав усе зі стін, накрив меблі. Люблю, коли чисто. Для борщу усе купив. Зварю на обід.

Микола Сергійович родом з Охрамієвичів Корюківського району. Народився 31 березня 1918 року. А в 1920-ому помер батько. Зосталася мати вдовою з трьома малими дітьми.
— У чотирнадцять літ я вже хазяйнував. Орав конем, сіяв. Даже ранше, у дванадцять, — каже. — У тридцять четвертому ми записалися у колгосп. Робив конюхом. А тоді послали на курси трактористів у Корюківку. Після курсів дали мені трактор ХТЗ, два роки на ньому робив. А в жовтні тридцять восьмого забрали мене в армію. Служив у Москві, в урядовому полку зв'язку на вулиці Матроська Тишина, 10. 11 березня 1940 року об'явили, що посилають нас на фінський фронт. Там, мо б, і погиб, але на моє щастя 12 березня війна закінчилася.
У маї нас повезли в Київ, далі в Проскурів (тепер це Хмельницький). Сказали, що поїдемо подавать братську руку бессарабам. Через Чернівці, Бєльці, Кишинів дійшли аж до Тирасполя. Я полуторкою возив начальство аж в Одесу. Була ще Москва і Мінськ. У жовтні мене демобілізували. Приїхав додому, а форму — чоботи, бушлат, штани, гімнастерку — треба здать у військкомат. Отакою тоді була армія.

Старший брат Іван у тридцять п'ятому вмер. По комсомольській путівці поїхав на Кривбуд, застудився, у двадцять літ помер. Мати вдома. У колгосп я йти не хотів. Іншої роботи нема. Поїхав у Щорс, думав, у міліцію встроїться. А у вагоні стрів вербовщика. Загітував він мене на кирпичний завод машиністом нафтового двигуна аж у Синельникове, у Дніпропетровську область. І зразу дав аванс, аж 100 рублів. Це були хороші гроші. Я віддав 50 рублів матері і зразу ж поїхав у Синельникове. Робив і шофером, і трактористом. А тоді попросився у райкомі комсомолу на будівництво залізниці у Дніпропетровськ. Там дали машину ЗІС-5, не нову, але хорошу. Ловко було робить...

 «У війну я служив у Москві»

— І тут почалася війна. У кого з хлопців були нові машини, тих забрали на фронт. А в мене стара — залишили. Я возив хліб.
Залізничники мали бронь від фронту. Нас із машинами завантажили в ешелон і відправили у Підмосков'я. Опинився я на третій базі Метробуду. Водив ГАЗ-2а. Далі працював у транспортному відділі будівництва Міністерства шляхів сполучення. Часи були страшні. Щоночі німці бомбили Москву. Жах!
Після Перемоги залишився в Москві, їздив на заготівлю лісу у Брянську область, у Гомель. Оженився на москвичці з двома дітьми. Але життя не склалося, і я в 1948 році повернувся додому. Роботу знайшов у Мені. Спочатку працював водієм у райвиконкомі, а потім — у харчокомбінаті. Тоді ж зійшовся з Надією Нестерівною Сахутою. Прожили ми з нею п'ятдесят літ, аж до її смерті. Общих дітей не було. Свого маленького сина Надя поховала у Західній Україні, куди була направлена на роботу ще до війни. І квартиру оцю получила Надя. Колись увесь цей будинок, а ще сад, велике хазяйство мало одного господаря. Гусар його фамілія. Ну, радянська влада викинула сім'ю з дому, а сюди вселили аж чотири сім'ї. Повірте, живу тут усе життя і місця собі не знаходжу. Це ж чужі людські сльози, а не дім...

Жінка робила директором колгоспного ринку до самої пенсії. У війну була в партизанах. Подивіться на карточку, скільки в неї нагород. А я шоферував. На автобусі в автопарку, а тоді — таксистом. Хазяйство держали. Була й корова, і свині, качки, кури. Теща з нами жила, давала усьому лад. Два городи порали. Тепер уже нічого не треба. Город сусідам віддав. Отут коло хати саджу трохи картоплі. Все інше купую. Пенсія в мене хороша. Хватає і мені, і собакам. Дуже їх люблю, а вони — мене. Як стара сука вмерла, її цуценят соскою вигодовував. А ще одну собаку хтось викинув на мороз. То я підібрав. Хай живе.
У мене з понеділка путівка в Остреч. Подзвонив дочці у Комарівку, кажу: «Приїдь, побудь на хазяйстві. Треба ж собак годувать». А вона каже: «У мене город, хазяйство. Не приїду». Буду когось шукять.

 «Віра народилася, як я в армії служив»

— Миколо Сергійовичу, — прошу я, — от із цього місця — докладніше. Розкажіть про дочку. Де вона взялася? З ким росла? Де живе? Які у вас відносини?
— А воно вам треба? До чого воно?
— Треба, — стою на своєму, хоча бачу, що мій співбесідник не радий такому повороту в розмові. — Цікавлюсь вашим життям. А дочка — це ж частина його.
—   Ну, є дочка. Народилася 6 грудня 1938 року. У Комарівці живе, у Борзнянському районі. Недавно оце приїжджала з онукою і правнуком.
— О, то у вас же рідні багато! Онука, правнук...
— У Ленінграді живуть. Лена медсестрою робить, а хлопець іще вчиться. Гостювали у матері і мене провідали. Нормальні у нас відносини. Я дочку на похорони приглашав, як моя вмерла. І до них їздив, у Комарівку.
— А мати вашої дочки, хто вона? Ви були жонаті ще до війни?
—  Був. Недовго. Свайбу згуляли, я Олю до матері забрав. Розписаться, правда, не вправився, в армію забрали.
— А дитину коли побачили?
—  Ну, в сороковому, як прийшов з армії. Бігала така маленька. Вони тоді вже в Олиного батька жили. Як уже поняли, що я з нею жить не буду, бо письом Олі не писав, її батько Михайло Мороз (він теж був трактористом) подав на мене в суд і взяв з моєї матері часть — корову. Я розсердився. Стрів його й кажу:
— Нащо ви корову забрали? А він:
— Будеш жить із дочкою і дитям, то я тобі ще й свою оддам.
— Не нужна мені ні твоя корова, ні дочка, — сказав я і пішов.

У війну німці спалили наше село. І їхня хата згоріла.
Дочку бачив, коли приїздив до матері. Гостинця давав. Аліментів не платив. Та що там казать! Винуватий я перед нею. Тепер ми стрічаємось, дзвонимо одне одному. Якось я сказав: «Забирай мене». Вона каже: «Добре. Переїжджай. Я согласна». А я подумав-подумав і рішив, що не поїду. Будуть мені там дорікать. Лучче у свої» хаті. Я, було, і заповіт склав, щоб хата їй дісталася. А тоді порвав. Хай лучче государству.
— Кажете, що відчуваєте себе винуватим перед дочкою, — не витримую я. — То, може, треба спокутити ту вину? Росла дочка без вас, вчилася без вашої допомоги, матір до смерті догодувала й поховала, власну дитину на ноги поставила, онука дочекалася. І все без вас, рідного батька. Я вам не суддя, ви зробите так, як вважаєте правильним. І все ж чому б не залишити єдиній дочці спадщину? Хату, «Запорожець», що, хвалитесь, стоїть у гаражі без руху? Вона ж ваша дитина.
— Може, ви й праві, — погоджується Микола Сергійович. — Буду думать. Перед дочкою я винуватий.

«Образи на батька ніколи не мала»

Отак доторкнешся до чужої долі, і не йде вона з думки. Дочка народилася без батька і виросла без нього. Знайомилася з ним ближче, коли вже сама була на пенсії.
— Бабу Євдокію Марківну, батькову матір, я, звичайно, знала, в одному ж селі жили, — каже Віра Миколаївна, до якої ми завітали у Комаріку. — Маленькою бігала до неї. І перед смертю провідувала. І завжди чекала батька. Чому в них не склалося життя, не знаю. Ні мати, ні дід з бабою ніколи про це не говорили. І ніколи я не чула від них чогось поганого про батька. Мама мене народила молодою, у вісімнадцять літ. З батьком не була розписана, але я носила його прізвище, була Вірою Стець.
Мати більше заміж не виходила. Працювала в колгоспі свинаркою, на курятнику... Дід Михаль, а точніше Михайло Пантелійович був механізатором, весь час на роботі — у колгоспі, в МТС. А я з бабусею Ариною Григорівною вдома. У війну наша хата згоріла. Ховалися від німців у лісах. Побудував нам житло колгосп із сусіднього села Тихоновичі.
Батько до нас ніколи не заходив, а мені при зустрічі давав цукерки чи ще якісь гостинці. Уже була заміжня, як покликав у магазин: «Вибирай, що хочеш». А що в сільському магазині вибирать?

Пам'ятаю, у десятому класі я вирішила на весняних канікулах поїхати до батька. З подругою Валею Макухою ми розшукали дім, постукали у двері. Біля печі поралася бабуся, мабуть, батькова теща, а в кімнаті повна жінка, мабуть, його дружина, взувала на красиву ногу гарний чобіток. Часи були бідні, і той чобіт із застібкою-блискавкою чомусь запам'ятався на все життя.
Я привіталася, сказала, що дочка Миколи Сергійовича і хотіла б його бачити. Бабуся відповіла, що він у відрядженні, а тітка почала кричати: «Так і знала, що не буде спокою від його рідні, як усе це набридло!» Ми з Валею стояли перелякані і думали, як швидше піти з цього дому. Бабуся, правда, запропонувала чаю, але ми попрощалися і поспішили назад, в Охрамієвичі.
Я закінчила школу, потім Прилуцьке педучилище. Ще студенткою вийшла заміж за Євгена Шурміля. Він після Ніжинського технікуму механізації працював у нашому селі, сам із Прохорів Борзнянського району. Ми оселилися в Комарівці. Я працювала спочатку в школі-інтернаті, а потім у середній школі. Заочно закінчила Ніжинський педінститут, викладала українську мову і літературу. Роботу свою дуже любила. Тут у нас народилася дочка. Медучилище Леночка закінчила в Ленінграді, там і на роботу залишилася, вийшла заміж і подарувала нам онука. Нині Андрію вже вісімнадцять, вчиться в коледжі. Його майбутня спеціальність — механік-оптик.

З батьком у мене відносин не було ніяких, але й образи на нього не тримала ніколи. Завжди жило в душі почуття, що батько є, що це дорога для мене людина. Якось він прислав листа. Питав, як живу, просив надіслати відповідь на адресу тітки Олени, його сестри, що жила в нашому селі. Відтоді я почала йому писати, вітати із святами. Одного разу приїхала до мами, а вона й каже:
— Був батько, залишив тобі ощадкнижку на 1000 карбованців.
Він здавався мені дуже красивим. Було, їду через Чернігів. На Вокзальній площі стоять таксі. Біля однієї машини — батько. Високий, стрункий, акуратний, чисто вдягнений. Дивлюся з вікна автобуса і тепло огортає душу.
Якось написав у листі: «Як помру першим, тобі нічого не дістанеться, а як жінка першою — матимеш багато чого». Але, повірте, я ні на що не претендую. Хату з чоловіком ми збудували самі. Купили старе дворище. У Євгена золоті руки, усе вміє робити. Живемо тепер з чоловіком удвох. Коли батько попросив приїхати на похорони Надії Нестерівни, я, звичайно, поїхала. Кому ж бути поруч у тяжку хвилину, як не дочці. А на поминки ми їздили вже гуртом: чоловік, дочка з онуком, що, саме були в нас, і я. Кажуть, що я схожа на батька, але дуже — Андрій. Дід подивився на нього, каже:
— Та він же на мене схожий!

Оце й недавно, на Першу Пречисту, ми з Леною та Андрійком їздили до діда. Щодо спадщини... Він уже двічі робив заповіт на мене, а тоді рвав. Тепер оце Андрію пообіцяв. Завів мову, що хоче жити з нами. Ми сказали:
— Переходь. Матір доглянули і тебе доглянемо. Це наш обов'язок.
Моя мати прожила з нами свої останні одинадцять літ. Ніколи нічого поганого про батька не говорила. Просто його не було з нею. Так склалося, хоча вина в тому його, а не її. Вона, може, усе життя його любила. От приїхав він до нас ще до її кончини, і я бачу: вона розгубилася.
— Коля, Коля, — до нього. А обом уже — років, років... Нема вже мами. До батька я їжджу, допомагаю. Він же — батько. А спадщина — то його справа. Як буде, так і буде. 

Евген Іванович і Віра Миколаївна Шурміль

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №39 (1219)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: