Григорій Ткаченко: «Вірю в розвинені села й багату Україну»

Пятница, 31 Июля 2020 15:51 | Просмотров: 2968

https://dpnews.com.ua/news/942

Журналісти «ДП» побували у фермерському господарстві «Напорівське» Чернігівського району. Упевнені, те, що ми там побачили, так само збентежить і вас – своїм напором, патріотизмом, любов’ю до землі й бажанням рухатися вперед та будувати сучасний цивілізований бізнес.

Як усе починалося

Григорій Михайлович родом з Іванівки, а його дружина Валентина Володимирівна — з Лукашівки. Ці села поруч, за 4 кілометри. Отож свій трудовий шлях фермер починав у тодішньому господарстві в Лукашівці. Прийшов сюди бригадиром, потім був агрономом, далі керуючим відділку. Але майбутнє аграрної галузі в Україні після реформування колгоспів та радгоспів було за приватними господарствами. У 2000 році після аграрної реформи в Лукашівці було створене окреме підприємство, в якому Григорій Іванович працював декілька років головним агрономом. Але своя справа — то своя справа. Тому і вирішив створити фермерське господарство. Починав з малого — з 2 паїв, загалом трохи більше за 6 гектарів землі. Було 7 корів, яких доїли вручну... „Така історія мого фермерського господарства”, – говорить сьогодні один із найуспішніших фермерів Чернігівщини Григорій Ткаченко. — Потім купили частину приміщень, перебудували, закупили за власний кошт техніку. Звісно, це були поступові кроки. Та повільно, але вперто і впевнено наш сімейний бізнес рухався вперед”.

Чому назва „Напорівське”?

— Григорію Михайловичу, назва у вашого господарства символічна. „Напорівське” — значить, ви рухаєтеся вперед і тільки вперед? З напором, з бажанням не відступати й досягти всього обов’язково? Іншого й бути не може?

— Звісно, — усміхається він. — Так ми працювали й працюємо. З іншою психологією в бізнесі успіху не побачиш. Але насправді до назви долучилася історія. Коли створювалося підприємство, було потрібно, щоб у державному реєстрі не виявилося тотожного найменування. Ми думали назвати господарство «Колос», «Нива», «Надія» тощо, але таких було вже багато. Взагалі, село наше Лукашівка, але до війни його частина по другий бік річки називалася Напорівкою. Чому? 1624 року під напором, тобто за наказом монахів одного священика виселили на правий берег цієї річки. А на лівому боці за 10 літ перед цим, 1614 року, заселився козак Лукаш і заснував там поселення. На його честь село назвали Лукашівкою.Тому я і назвав на честь частини села своє господарство „Напорівським”. Думаю, це добре. Адже історію своєї малої батьківщини треба знати й поважати. І долучати до сьогоднішнього життя. Аби вона не забувалася, і не були ми безбатченками.

Повільно, але впевнено

Побачивши, що у фермера справи йдуть добре — ось уже він і трактора купив, і долучив до обробітку паї тестя і тещі — сусіди також його підтримали і запропонували в оренду й свої землі... А сьогодні фермерське господарство обробляє близько 855 гектарів. У „Напорівському” 260 голів рогатої худоби. До140 голів дійних корів. „Молоко не переробляємо, — розповідає Григорій Михайлович, — а реалізуємо на Куликівський молокозавод. Ми чотири роки тому запустили сучасну доїльну залу. Таких у Чернігівському районі лише 2. Відтак виробляємо молоко екстра класу. Воно може експортуватися будь-куди, як в Україні, так і в ЄС.

— Від чого залежить якість молока?

— У нас є спеціальні препарати, якими обробляється коров’яче вим’я. Потім, коли корову подоїли, вим’я ніби запечатується, щоб на ньому не осідали бактерії та інфекції. Коли відбувається доїння, немає контакту з повітрям, тому молоко повністю безпечне для здоров’я. Від коров’ячого вимені молоко потрапляє одразу по трубах в охолоджувальну камеру. І охолоджується від 38 градусів до 4-х. Тому молоко у нас високої якості.

Замкнений цикл

У господарстві є заправка дизельним паливом – аби не витрачати дорогоцінний час і гроші на дорогу. Особливо це важливо під час збирання врожаю. Так само — й своя пилорама. Тому ремонти та нове будівництво вести легше. Ось, наприклад будується новий офіс. Де також буде і готель, і ресторанчик, аби, наприклад, ті, хто приїздить закуповуватися зерном чи картоплею, мали де заночувати з комфортом.

А на території ніде не знайдеш сміття, навіть папірця. Скрізь дерев’яні великі урни, зроблені власноруч майстрами на пилорамі. Так само, як і великі ящики для картоплі, її тут вирощують 50 гектарів. Комбікорм у господарстві також самі роблять. Для власних потреб. Загалом, у „Напорівському” звикли все, що тільки можна, робити власноруч. Скрізь — замкнений цикл виробництва. Від „а” до „я”. Така філософія саме фермерська. Все — в діло.

Жнива по-сучасному

Поля у «Напорівському» доглянуті. Техніка сучасна. Механізатори досвідчені. «Джон Дір» збирав пшеницю, практично, миттєво. Доки ми 20 хвилин дивилися на цей процес, велика вантажівка двічі відвезла зерно. «Години дві – і цей шматок поля буде в порядку», – сказав Григорій Михайлович. Роздивилися й кукурудзу та соняшник.

— Чи не виснажують ці культури ґрунт? — запитала.

— Якщо не додаватимеш добрив, то нічого й не матимеш. А навіщо мені землю виснажувати? Доглядати грамотно треба. Це ж наша земля. Я вдома. І нині такі технології, що землю губити може тільки недбайливий та лінивий… такого й господарем важко назвати. Я, наприклад, проти латифундій і холдингів. Фермерство – ось оптимальна форма господарювання в Україні. Адже ти живеш тут і зараз. І тут земля, котра вже твоя, також паї селян – друзів, добрих знайомих, родичів, сусідів… І ти знаєш, що тут твої діти, онуки. І тобі все вдома цікаве – і ФАП відремонтований, і дороги. Є у нас Вознесенська церква. Ремонтуємо її. Нещодавно фрески в храмі реставрували за наші кошти. Маківки позолотили. Тренажери й дитячий майданчик біля церкви – це правильно. Отож у нас соціальний бізнес виходить. Ми своїх працівників, скажімо, забезпечуємо безкоштовними обідами. В кімнаті відпочинку є душова кабіна. І перепочити є де. Наразі в господарстві до 30 людей працює. І з Лукашівки, і з навколишніх сіл, і з Чернігова.

Картопля – прибуткова

Торік у «Напорівському» купили цілий картопляний комплекс. Невеликий на вигляд, але це сучасний сортувальний пункт. Придбали його в Польщі. На першому етапі відмітаються грудки землі, пісок. Потім відсіюється насіннєва картопля. А далі – товарна картопля, на продаж, потрапляє на транспортер, жінки перевіряють її на сортувальному столі. Потім овоч чистять спеціальні щітки. І картопля стає ніби перемитою. А відтак завантажується в сітки. Урожайність – від 300 до 400 центнерів. Торік було вигідно продавати. ФГ отримало пристойний прибуток. Цьогоріч продаватимуть після копання. Адже до весни бульбу треба зберігати в теплі. Були зими, що картоплесховище протоплювали увечері й годині о четвертій ранку.

Ох і смачні ж тут малина з ожиною…

Коли наша екскурсія дійшла до ягідників, ми були просто враженими. Таких добірних ягід, зізнаюся, бачити не доводилося. Тому ми скористалися пропозицією і спробували малинку та ожинку просто з кущів. Адже ягоди екологічно чисті, хімією не обробляються. Смакота була неперевершеною. Як у дитинстві…

Ягідники тут займають два гектари площі. „Коли я купив цю територію та приміщення, тут був непотріб і бур’яни. Тому ми вирішили посадити сад. У нас є і яблуні, й сливи та алича, й абрикоси з персиками. Але головне — то ягоди. Вони користуються неабияким попитом. Працює тут у сезон шестеро жіночок. А потім ягоди реалізуємо на ринку. Частину продаємо на йогурти на Куликівській молокозавод. Та до нас і просто в Лукашівку приїздять покупці”, — розказує фермер.

Малини тут три сорти. Два десертних, літніх. А третій пізній, дає плоди до самих приморозків. Його, каже Григорій Михайлович, не дуже складно вирощувати. Не те, що літні. Звісно, малина — ягода примхлива. Тому кущі на крапельному поливі. Під ними прокладено труби. Отож спека не така й страшна.

Ожина теж вразила. Особливо — розміром ягід, котрі були аж по три сантиметри чи й більше. І знову різні сорти. Американські. Різняться вони і врожайністю, і калібруванням ягід. Так само два сорти десертні, добірні. І є стандартний, промисловий. До речі, тепер знаємо, що ожиною краще ласувати, коли ягода сама падає тобі в руку. Тоді то цілий букет достиглого смаку!
Григорій Михайлович каже, що і ягоди, й сад, звісно, дають прибуток. Але то здебільшого для свого задоволення. Також і працівники господарства можуть поласувати плодами, ідучи, наприклад, з роботи.

Французький друг та український фермер Людовик

В Лукашівці ми познайомилися із мсьє Людовиком із Нормандії. Григорія Михайловича з французьким колегою (який також фермер) єднає давня дружба. «Ми товаришуємо з 2007 року, Людовик часто буває в Україні і тримає тут свій бізнес – качину ферму в селі Небрат Бородянського району на Київщині. І разів 3-4 на рік відвідує нас на Чернігівщині. Людовик запрошував також мене і дружину до Франції, і ми 17 днів подорожували Європою. Він показав свою країну від півночі до півдня, найдивовижніші її куточки. Адже нас цікавило насамперед, як облаштоване у Франції життя в сільській місцевості, як розвивається сільське господарство, які підприємства працюють. Побували навіть на винному заводі. Ця подорож запам’яталась мені на все життя, бо ми їхали автомобілем через Польщу та Голландію, відвідали й Іспанію. І через Хорватію та Чехію повернулися в Україну», – поділився спогадами Григорій Михайлович. – Ми не партнери з Людовиком , але моя подорож до Франції у 2014 році змінила ведення і бачення свого бізнесу. Він фахівець у тваринницькій галузі, особливо – з виробництва молока. У Людовика у Франції була молочна ферма, але він зараз акцентує увагу на бізнесі в нас. Тому здав в оренду ферму і більшу частину свого часу перебуває в Україні. Я добре знаю ментальність європейців, але Людовик – нетиповий європеєць, я вважаю, що він більше українець зі слов’янськими звичками».

— Чому вам, мсье Людовику, краще вести бізнес в Україні? — запитали ми француза

— Я розпочинав бізнес у Франції з нуля та брав кредити і через великі податки не міг потім розрахуватися. Тому тепер у мене бізнес в Україні. Живучи в Європі і маючи кошти, тут легше розвивати свою справу.

— Але ж хіба за кордоном у фермерів немає дотацій?

— У нас кардинально різна схема ведення сільського господарства, – пояснює Григорій Михайлович. – У Людовика там 130 га землі, а на фермі 150 корів, працює він сам. Адже робітникові треба платити та ще й сплачувати за нього 3000 євро податку. І це для Франції середнє підприємство. Та коли одна людина обслуговує все господарство – то дуже важка праця. Французи здебільшого займаються аграрним бізнесом, тому що в них із покоління в покоління переходить ця земля і господарство. Дуже багато фермерів втрачають свої сім’ї, жінки не бачать чоловіків через роботу, і у Франції дуже багато фермерів-холостяків у віці 40-50 років. Молодь так само, як і в Україні, залишає села та не хоче працювати в сільському господарстві. Тому Людовик був вимушений створити бізнес в Україні. Він там має 250 євро дотацій на гектар, але цього замало. Тому поставив сонячні батареї. І це його малий бізнес також. Отож бізнес за кордоном не такий гладенький, як його нам малюють, бо я все це бачив на власні очі. Європа вона різна – не тільки заможна. Там чимало й безхатьків, а ще біда – велика хвиля еміграції. Якщо брати південь Франції – її заполонили араби, Марсель перетворився майже на арабське місто.

— Після поїздки у Францію, що саме ви змінили у своєму господарстві, пане Григорію?

— Я повністю змінив підхід у тваринництві, яким нині в Україні займатися дуже непросто. В мене ж воно на високому рівні, ми отримуємо хороший прибуток. Я побачив, як можна заробляти гроші. Також у мене є дуже грамотний консультант із Латвії, який сюди періодично приїжджає, або я літаю до нього. Маю навіть диплом про те, що я пройшов бізнес-навчання у Латвії. Щоби чогось досягти в бізнесі та економіці, потрібно багато знати і не зупинятись, а навчатись і йти далі.

Сімейний бізнес

Колись про таке говорили — сімейний підряд. Бо працюють у господарстві не тільки Григорій Михайлович із дружиною, а й двоє його синів Михайло та Олександр, і зять Сергій. У кожного свій маленький бізнес. У Михайла та Олександра – 30 голів свиней і трохи землі. Це додатковий дохід. У Сергія ягоди. Дружина Валентина Володимирівна – заступниця очільника підприємства, вона займається фермою та складами. А Олександр у ФГ відає будівництвом і займається загальним керуванням, оновленням, реконструкцією та ремонтом техніки. Михайло – агроном, технолог поля, який застосовує сучасні інновації та техно-логії. Сергій – інженер. Він виконує обов’язки з охорони праці та пожежної безпеки, доставляє запчастини для техніки й матеріали для забезпечення господарської діяльності.

— Скільки років поклали на «Напорівське» з дружиною?

Григорій Михайлович: — 15 грудня буде невеликий ювілей. 15 років нашому підприємству. Інтенсивно ми почали розбудовуватися років 7 тому.

Валентина Володимирівна: — Своїм життям ми задоволені. Дай, Боже, щоб усе так було й далі. Ми з чоловіком уперті, працелюбні, вміємо досягати свого, хоч це й не просто. Але ціль є, треба йти. Діти живуть недалеко, в Чернігові. Тут працюють. Старший син біля малиннику практично збудував заміський будинок. Старша донька Олена взагалі весь час тут. Донька Наталка теж нас не забуває. Приїздить. Допомагає. Онуків у нас четверо. Найстарший Дмитрик, йому 9 років. Анечці 6. Це діти Наталі. Настусі скоро буде 2 рочки. Це сина Сашка донечка. Є ще маленький Артемко, йому немає й півтора рочку. Це Оленчин синок. Михайло у нас теж одружений. Він, як, власне, і вся наша родина, великий патріот України. Був на майдані. Там його поранили. А ми й не знали, що він брав участь у Революції гідності. Бо тоді був студентом, то думали, що на лекціях сидить.

Г.М.: – Живемо, працюємо. Добре, що діти з нами у справі. Ми можемо господарство спокійно на них залишати. Відпочивати з дружиною нарешті почали їздити. Років 7 тому вже зітхнули з полегшенням. А починали вдвох. І були самі собі й директорами, й замами, й трактористами, й доярками. Років зо 5 у будинку температура була 16 градусів. Ми економили на всьому. Практично собі нічого не купували. Хліб Валентина сама пекла. Нутрій ростили, індиків, собі м’ясо залишали тільки на свята, а все возили в Київ на базар. І розвивали своє господарство. Сьогодні вже легко дихаємо.

Життєве кредо

— Григорію Михайловичу, ви в політику збираєтеся нарешті? Адже бачите, які у нас проблеми з тим самим ринком землі…

— Я голова Асоціації фермерів Чернігівського району, заступник голови обласної Асоціації, член Аграрної партії. Наразі – депутат Іванівської ОТГ. В політику, напевно, піду. Треба ж поліпшувати ситуацію в аграрній галузі. Адже дотацій фермерам як не було, так і нема. Не можна залишатися осторонь, коли треба країну підтримати.

— Своє життєве кредо озвучите?

— Як на мене, хочу бути багатим, заможним, ерудованим, освіченим. І хочу, щоб мене оточували такі самі люди. Такою ж хочу бачити й Україну. Отож моїм працівникам ми створюємо гарні умови праці, платимо достойну зарплату. Господарство допомагає селу розвиватися. І впевнений, село відродиться. Треба тільки дати йому віру в себе. От колись молодята фотографувалися біля пам’ятників, на Валу чи на Болдиній горі. А зараз їдуть до нас. Так-так, сільські фотосесії в «Напорівському» не рідкість. Нареченій навіть чоботи доводиться взувати, аби біля корів у весільній сукні сфотографуватися. А біля скирти – то взагалі класика жанру. Кажу їм – тільки раптом не запаліть (усміхається).

Людмила Пархоменко, Чернігівська обласна газета «Деснянська Правда». Фото Мар’яни Харді