Наталія Насалевець майже два роки добивалася поновлення батьківських прав. І забрала донечку додому

Добавить новость

Понедельник, 6 Июля 2020 10:07  |  Просмотров: 2349

О 6 годині 15 хвилин мене розбудив дзвінок мобільного. Дзвонила жінка з райцентру Семенівка. Захлинаючись сльозами, кричала, що її доньку виставили на усиновлення. Про це вона дізналась, коли побачила фото Саші по телевізору. «Вона у тих самих бантиках, що я їй купила і відвезла до Прилуцького будинку дитини. Майже два роки ми з чоловіком намагаємося через суди повернути батьківські права. Доки судимося, Сашеньку віддадуть, і ми ніколи її вже не побачимо. Допоможіть!» — просила 39-річна Наталія Насалевець.

Стало не до сну. Кинулася в інтернеті шукати контакти фонду Ріната Ахметова, який опікується програмою. «Сирітству — ні». Дала телефони Наталі. Вона стала дзвонити туди, просила: «Не віддавайте на усиновлення. Ми за неї боремося». Написала листа. Було це десь два місяці тому.

П’ятого червня Наталія з чоловіком забрали донечку з Прилук. Чоловік не випускав дитя з рук, кутав полами своєї куртки від вітру. Перепитував час від часу: «Бананчик будеш? А цукерку?» Мала мовчки дивилася. Для неї Наталія і Микола поки що просто люди. Її від них забрали, коли Олександрі було одинадцять місяців.



«Народила у «швидкій допомозі»

— У мене четверо дітей. З Колею спільна тільки Сашуля. Я з Корюківського району, з багатодітної родини (дві сестри, два брати, один вже покійний). Батьків немає серед живих. У братів, сестер сім’ї. Кожен в першу чергу живе своїми клопотами. Старшому сину Андрію 21 рік, він нині на заробітках у Києві. Васі — 17, живе у Рибинську Корюківського району у батьковій хаті, — розповідає Наталія.

— А чому діти не з вами?

— Довга історія. По-всякому жилося з чоловіком. Якщо не складається у пари, одного винуватого не буває. Кожен з нас своїми вчинками зробив так, аби зіпсувати стосунки.

Я познайомилась з Сергієм. Він жив на той час у Семенівці, запропонував поїхати до нього. I я поїхала.

— Дітей покинули?

— Я їх потім забрала, та вони заважали новому чоловіку, тому повернулися на Корюківщину.

— Ви малих дітей відпустили, аби росли без матері?

— Вони не хотіли жити з моєю новою родиною...

— Тобто змалечку без вас?

— Ми спілкуємося, зідзвонюємося. Ось фотки синів, — жінка показує світлини у телефоні. — У колишнього чоловіка інша сім’я. Я від Сергія народила доньку Аллу. Нині їй 11 років. Вона живе у Чернігові у прийомній родині. Ось і її фото маю. Ми зідзвонюємося. Хоча часто буває, коли телефоную, нові батьки кажуть то зайнята, то в школі. Хоча яка школа, майже всю весну був карантин. Дитина стала зовсім іншою ніж була у нас. Новий батько ще хоч іноді дає можливість поговорити, а матір там мовчазна. Аллочку у нас забрали, коли вона мала йти до першого класу.

— Я тоді працював у комунгоспі. Алла гралася на дитячому майданчику, пішов купити їй солодощів, вернувся, а дитини немає. Забрали прямо з вулиці, — приєднується до розмови 51-річний Микола Насалевець. — Вона мені як донька була. Бувало, прибіжить: «Дай двадцятку, я в магазин сходжу». Даю. Це ж дитя, їй смаколиків хочеться.

Як вона за нами сумувала, коли її спочатку завезли до лікарні, а потім відправили до реабілітаційного центру. Все питала: «Папа, коли ти мене забереш?» Віддали в іншу сім’ю. Готувалися до цього потайки від нас. Поставили перед фактом.

— Наталю, а що батько Аллочки?

— Він пив. Повісився.

— Чому його рідня дитя не взяла до себе?

— Сумнівалися, що то їхня онука. Хоча вона схожа на свого батька.

— За що вас позбавили батьківства?

— Казали, що я п’ю, немає умов для проживання дитини.

— Ви й справді пили?

— Під парканом не валялася. Коли перейшла жити до Колі, затіяли ремонт, розкидали грубу. Нова за день не робиться.

— Чому не кинулися судитись по відновленню прав?

— Я з дитиною грудною на руках, їй йшов четвертий місяць. Не наїздишся по судах. Упевнена, пройде час, Алла підросте, все зрозуміє і повернеться до нас. Вона не могла забути, як Коля з нею грався, катав на плечах, як телефон їй подарував. Чоловік любить дітей.

Коли я була вагітна, він дуже радів. Ми і ім’я донці придумали — Яна.

Прийшов час народжувати. Виявилося, що у Семенівці пологове відділення не працює. Мене не прийняли у лікарні. Тому «швидка допомога» повезла на Корюківку. Доїхали до Холмів Корюківського району, а дитя вже на світ проситься. Зупинились. Фельдшер з водієм пологи у мене приймали.

Коли поклали донечку мені на груди, я розсміялася від щастя. Дитя плаче, а мужики кажуть: «Ти тут смієшся, а ми ледь не кончилися». Спитала їхні імена. Виявилося, що і медика, і водія звуть Саша. Отож і доця стала Олександрою. Коли привезли до лікарні, вже там натякали, аби я залишила дитинку.

«Я закодувалась. Чоловік теж кинув пити»

Коли Сашенці було одинадцять місяців її від нас забрали служби. Казали: «Ти п’яна». Я доводила, що не п’яна, дитину грудьми годую. На колінах повзала перед чиновниками. Просила:

«Поверніть». Ходила в «білий дім» чи не щодня. І чула: «Йди звідси, ти п’яна, ти вчорашня, ти позавчорашня». Спочатку говорили, що донька побуде у лікарні, та потім нас обох позбавили батьківських прав.

Ми вирішили, боротися за Сашку. Робили все, що казали нам служби. Я поїхала до Чернігова, на Щорса, 3. Закодувалася. Вже більше року спиртного взагалі не вживаю. Чоловік теж кинув пити, вже понад півроку. Він не кодувався. Спочатку пив таблетки. А потім і без них все склалося. Обоє працюємо на брикетному заводі. Я зчепницею, Коля на технологічних печах. Ще й підробляє у ритуальній службі. Найняли адвоката. Спочатку відсудили право на побачення з дитиною по три години на місяць. їздили до Саші у Прилуки. Гралися з нею, привезла їй заколочки, бантики. Одного разу бачила, як доцю й інших діток фотографували. А потім цей знімок по телевізору серед фото інших дітей, виставляли на усиновлення. Подали до Семенівського райсуду на поновлення батьківських прав. Суд відмовив. Пройшло трохи часу, і ми по новій подали. І знову суд відмовив, і мені, і чоловіку. Хоча ми всі рекомендації виконали, довідки зібрали. Ми подали на апеляцію, і апеляційний суд 26 травня поновив мене в батьківських правах, а Миколу ні. А все через те, що він зараз під адміннаглядом. Торік поліція кілька разів складала на нього протоколи, не тверезий їздив (розпивання спиртних напоїв у громадських місцях) і т. д.

— Закінчиться нагляд, буду за тебе судитися, — притискає дівчинку до себе Микола. — Зараз я не п’ю. Їхав на дирчику (мопеді), зупинили поліцейські: «Ти п’яний». Кажу: «Ні. Давайте мене на бальнічку, обстеження». Не повезли, навіть суддя здивувався: «А як це ви встановили, що він п’яний?» Мене ж тоді і алкотестером на місці не перевірили.

За що сидів Микола

— Миколо, ви не любите правоохоронців. Певно, сиділи?

— А я і не приховую, було. 23 роки. Перший раз п'ятнадцять дали.

— За що?

— Сусідку грохнули, а на мене списали.

— Як так?

— Як туди попадаєш, підпишеш усе, що скажуть.

— А вдруге за що?

— Начебто я згалтував.

— У тюрмі гвалтівникам погано, їх опускають (гвалтують. — Авт.), насильно набивають позорні наколки. У вас на руках таких не бачу. Як вдалося уникнути?

— Там теж люди не глупі сидять, розбираються. Якщо справа шита білими нитками, це одразу зрозуміло.

Як було. Я приїхав з Росії з грошима, а один чмир захотів, аби я їх йому віддав. Відмовив. Він накатав на мене заяву, що я згвалтував жінку. Її подруга підтвердила. І дали мені вісім років. Його вже в живих немає, і тієї жінки. А свідка я зустрів. Питаю: «Навіщо ти мене обмовила?» А вона: «Менти пообіцяли дітей вернути». Вона тоді була позбавлена батьківських прав. Щоб там не було, я вже відсидів.

— Наталю, не страшно було виходити заміж за людину, яка майже чверть століття провела по тюрмах?

— А чого боятися? У мене рідний брат сидів у тюрмі. Тепер має сім’ю, все нормально. Двоюрідний брат служить у поліції. Отож обидві сторони медалі я добре розумію. Мій Коля імпульсивний, але не падлюка.

Я зараз не про це хвилююся. Суд не поновив Колю у правах. А ми у шлюбі, я мешкаю в його хаті. Служби кажуть, аби він жив від нас окремо, до дитини не наближався навіть на вулиці. Це ж маячня. Виходить мені треба, маючи законного чоловіка, наймати чужого мужика аби дров нарубав, чи ще щось по хазяйству зробив, ще й заплатити йому? У судовому рішенні нічого такого не сказано. А потім ще й плітки підуть, що у Коліну хату хахалів водить.

Батько пішов на квартиру. Така вимога

— Наталю, даруйте, ви ж подружжя, а де ж вам сексом займатися?

— Ой, і не питайте, — зашарілася. — Коля пішов на квартиру. Отак і живемо. Лише б Сашенька була з нами.

— А у Миколи окрім неї діти є?

— Два дорослих сини від першого, шлюбу. Коли його посадили, вони ще малюсінькі були.

Нам дали довідку, що дитинка має деякі хвороби. У неї трошки косить око. Ми вже зводили її до лікарів. Записалися до дитсадка, бо мені о 7.15 треба на автобус на роботу. Накупили купу іграшок, більшу половину вже переламала. Та грошей не шкода.

Спочатку Сашка тихенька була, а це освоїлась, шкода на шкоді. На мене каже мама. Я певна, що від Алли також знову почую це слово. Адже нині вона мене називає на ви або «мама Наташа».

У службі у справах дітей Семенівської райдержадміністрації до ситуації з поверненням дитини ставляться помірковано.

— Ми готові допомагати Наталі, головне, аби вона дослухалася. Для нас найважливіше, аби були дотримані права та інтереси дитини, і ми, і «Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді» будемо не тільки підтримувати родину, а й тримати під контролем, — запевнила начальник служби Надія Верхулевська.

* * *

Ця історія не про те, які Наталія і її чоловік. А про те, що немає в житті людей, які не помиляються. Деякі помилки не можна виправити ніколи. Та буває, що все ще можна налагодити, як це намагаються зробити Насалевці.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №25 (1779), 18 червня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: