У родині Пинчуків з Петрушина 18 корів

Добавить новость

Вторник, 15 Сентября 2009 15:38  |  Просмотров: 3947

У родині Пинчуків з Петрушина 18 корів

Біля дворища Пинчуків у селі Петрушин Чернігівського району бігають кури, жовто-гарячі красені півні. Качки різних порід, гуси хлюпаються тут же у невеликому ставку чи річечці, словом, у воді.
— А цих у вас скільки, пернатих? — запитую господиню Наталію Анатоліївну.
— Без счоту, — сміється. — Хто їх знає, я їх не рахую.
Того дня господиня двох взяла на обід: курку і качку. Ошпарила і щипала у дворі.
— Копаємо картоплю, — пояснила, — Хлопцям треба м'яса в борщ.
Картоплі у них гектар. Ще у чималому господарстві двоє свиней. Двоє котів, чотири собаки. Улюбленець господаря Белл допомагає пасти корів. Маленькі дзявкотять, як почують чужого. Що цікаво, уся худоба у Пинчуків на диво спокійна. З корів жодна не мукнула. Телята тихо жували. Бичок взяв сіно з рук. Собаки, і ті не кидаються.

—  Я люблю живність. Тому вона і розвелась, - каже хазяїн, Володимир Михайлович Пинчук. — Жалко збувать. Здаєм тільки вибраковку.
Найманих працівників у Пинчуків немає. Справляються самі. Фермерство не оформляли. Навіщо? Що воно дає? Трудяться батько, мати, двоє синів, Віктор і Олександр, на вихідні вони приїздять з Чернігова. Біля дітей у Петрушині доживає дід, Михайло Іванович. Йому 79 років.
У село Володимир Михайлович і Наталія Анатоліївна остаточно перебралися з Чернігова років 10 тому. До того постійно їздили по вихідних. Перейшли у батькову хату. Зараз поряд з нею височіє новий просторий будинок, 12x12.
— Сам спроектував, сам зробив, — говорить Володимир Михайлович, — Уже років три строю. Сподіваюсь наступного року закінчити внутрішні роботи і в хату зайти.
Газ у Петрушині є. І на своє дворище Пинчуки його вже провели.
—  Я працювала в тубдиспансері. Чоловік — водієм на молокозаводі, — розповідає господиня. — Як переїхали, тут було дві корови. Почали залишати, нарозводили, і стало їх 18. Усі в дворі поміщаються. Сіна їм вистачає завжди, навіть залишається після зими.
— Три тонни сіна на одну корову треба на зиму, — уточнює Володимир Михайлович. —10-15 тонн буряка вони з'їдають. Борошно даємо. (Того і не мукають! —доходить до мене. — Прим. авт.) А літом вони на ставку п'ють, на лузі їдять.

Бичка на луг не пускають. Він обслуговує тільки своїх „дівчат”. У понеділок о пів на восьму ранку знову заходимо у двір. Чорно-білі огрядні корови чекають, коли їх випустять. Хто стоїть, хто лежить, спілкується з курми. У всіх корів є імена, і вони їх знають. Ще про це знає Наталія Анатоліївна, а більше, мабуть, ніхто. Чути монотонний гул доїльних апаратів. У господарів їх два. Один підключає
Володимир Михайлович, другий, в іншому сараї, дружина.
—  Буває, що й сама дою. Але бігати туди-сюди важкувато, — говорить Наталія Анатоліївна. — Ми вже всіх подоїли. Оце дні останні, і будемо виганяти на пашу.
У цей час ще одна чорна корова виходить з сараю, задирає хвіст і какає прямо у дворі. Мені цікаво — хто буде прибирати? Чи є у цій родині «дідівщина»? Господар бере вилки, перекидає гній на купу.
— Раз на тиждень гній з двору треба вивозити, — пояснює. — Возом вивозимо. Літом всяк буває, а зимою, коли всі корови цілий день у дворі, інакше не виходить.
З усього видно, нема «дідівщини». Пинчуки спокійні і дружні. У селі про них кажуть з повагою: «Великі труженики. Худоба ні вихідних, ні свят не розуміє. Біля неї кожен день працювати треба. І вони встигають».

Володимир Михайлович виливає надоєне ранкове молоко в бідон, накритий марлею. Перед двором «Жигулі». Зараз повезе молоко в центр Петрушина, на пункт.
— Тепер, у вересні, по 50 літрів утрешнього здаємо. Було й по 80 літрів,   —   розповідають.   —  А вечірнє вже, як вийде. Треба і телятам, і нам.
— Молоко заводи купують за копійки. Вигідно 18 корів тримати чи ні?
— Не задумувався, скільки доходу, скільки розходу. Але на життя вистачає, дещо і купуємо. Он, під двором техніка стоїть. Є трактор, культиватори, сівалки. У нас чотири гектари орної землі і гектар сінокосу. Це паї батька і матері, — говорить Володимир Михайлович. — Виручає те, що ми людей не наймаємо. Щеплення коровам я сам рою. Одпасуємо чергу самі. Виходить по шість днів кожний  місяць. А пастуху треба платити 50 гривень у день.
—  Ну що? Будемо гнати? — питає дружина. Господар киває.
Відкривають ворота. Одна за одною корови виходять з двору. Пройти треба зовсім трохи, І от уже пасовище. Біля хазяїна крутиться Белл. З середи їм пасти. На прощання господарі дають нам дві трилітрові банки ще теплого молока. Грошей не взяли. Молоко у них смачне.

Ольга Макуха, тижневик "Вісник Ч" №37 (1217)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: