Іван Онищенко: людина, завдяки якій ми живемо

Добавить новость

Вторник, 9 Июня 2020 12:12  |  Просмотров: 2807

https://dpnews.com.ua/news/766

468. Саме стільки фронтовиків Другої світової сьогодні живуть на Чернігівщині. З них 22 – ветерани партизанського руху, 20 побували у німецьких концтаборах. Крім того живими залишаються 22 вдови ветеранів. При тому, що мобілізовані до лав червоної армії у 1941-1943 роках було 367 тисяч жителів нашого регіону…

Напередодні 75-ої річниці Перемоги «Деснянська правда» разом з Чернігівською обласною організацією ветеранів України побувала у гостях у ветерана Другої світової, людини, яка побувала і в окупації, і в морзі, але, на щастя, дожила до 93 років та у 2020-му планує відсвяткувати 94-тий день народження, – Івана Омеляновича Онищенка, розмову з яким ми пропонуємо вашій увазі.



— Розкажіть про ваше життя до окупації...

— Народився я на Чернігівщини у селі Онищенковому Прилуцького району у 1926 році. До війни закінчив 8 класів у четвертій зразковій школі у Прилуках. Готувався до 9-го класу, а тут – війна. У вересні 1941 року я опинився на окупованій територій – 19 вересня 1941 року німці пройшли моїм селом… Враження були жахливі: спочатку слідкував за ними через щілину в паркані, а потім вони прийшли до нас у двір – троє чи четверо, з автоматами. Забрали порося, курей, яйця та залишили село й попрямували в бік Линовиці. Незабаром прийшли коменданти. Мені було років 15, ще юнак, але невеличкий на зріст, тож на зовнішність мені давали менше (народився я влітку, були жнива й годувати мене грудьми мама не мала змоги – це позначилося на зрості). За німців я був погоничем волів, але, через вік, у Німеччину на роботи мене не забрали.

— Що було найстрашнішим у ті роки?

— У березні 1943 року мене тато відправив до знайомого у Прилуки. Додому повертався ввечері, у сусідньому селі, з-за паркану, мені жіночка сказала: «Хлопець, не ходи додому – у вашому селі поліцаї проводять арешти». Я розвернувся та через поля втік до тітки, куди прийшла мати (але не було батька та брата з сестрою (мій старший брат Михайло, 1919-го року, в той час уже був на фронті з якого так й не повернувся)). Виявилося, що в селі, перед наступом радянських військ, арештовували актив (комуністів на той момент уже не було). Тоді забрали 11 людей, в тому числі шестирічого хлопчика, який побіг від поліцаїв при затриманні – наступного дня всіх розстріляли. Мій тато опинився в інших родичів. Він був бригадиром, і будь уся наша сім’я того дня вдома – нас би всіх розстріляли.

Страх під час окупації був постійним. Німці та поліцаї ставилися до нас дуже вороже. Це було пекло.

— Як потрапили під мобілізацію та що було з армійським забезпеченням?

— Нас, народжених у 1926-му році, призвали у жовтні 1943-го та відправили на Київ. Через 3 доби розташували у Гоголеві Київської області. Їжа в нас закінчилася, їсти не було чого. У підсумку нагодували чимось таким, що захворілі геть усі – дизентерія... Таких же не будеш відправляти у бій. Тож нас відпустили по домівках – «до особливого розпорядження»… Повернулися в армію ми в лютому 1944-го.



— У грудні 1944 року у Чехословаччині ви отримали поранення. У той момент, за півроку до закінчення війни, чи відчували ви – бійці, які були на фронті, що перемога вже близько?

— Наша стрілецька дивізія брала участь у звільненні Румунії – румуни, які воювали на боці нацистів, нам майже не надавали спротиву (важче було з німцями, які підходили на підкріплення). З боями ми пройшли Південні Карпати, усю Румунію, опинилися в Угорщині. Там нас намагалися зупинити, але у ворога нічого не виходило. Угорці нас боялися – заходимо у село: кури, корови, свині є, а людей – немає... Після Будапешту нас перекинули в Чехословаччину. В ніч на 17 грудня 1944 року, після переходу кордону, ми потрапили під німецький обстріл, відповіли... А на світанку вийшли у відкрите поле, бачили попереду село, але добігти туди мені не вдалося: нас накрило мінним вогнем. Мене підкинуло, відчув кровотечу. Наша одежа була вся у багнюці – йшли дощі, а піхотинець має окопатися в будь-якому місці, де він зупиняється... Підібрали мене тільки ввечері.

Чи було у нас тоді відчуття, що незабаром закінчення війни? Ні. Так, ми наближалися до Німеччині, але відчуття близькості розгрому супротивника не було – бої тривали дуже напружені. Німці не думали про капітуляцію.

— Я знаю, що під час лікування від поранення ви опинилися у морзі, тобто вас визнали мертвим. Розкажіть, як так вийшло та як ви «ожили»?

— Я був поранений осколком міни у ліве стегно й потрапив у медсанбат, відразу повезли в операційну, розрізали та зробили операцію під назвою «розсічення рани» – фактично, це видалення бруду з поранення, щоб не було стовбняка. Думали, що це мене врятує. Але не вийшло… Відправили у шпиталь. У палаті зі мною лежав літній вояк, який помітив: «Хлопче, а що в тебе нога труситься? Прийде лікар – ти йому скажи». Лікар подивився, побачив судоми й мене відразу відправили в іншу палату – до таких, як я. З кожним днем трусило все більше, почалися страшні болі… У мене звело зуби. Спочатку годували чайною ложечкою, потім – коли зціпило зуби, мене почали годувати через шприц рідкою їжею. Скільки часу минуло – сказати складно: я непритомнів, потім приходив у себе і знову… На початку березня 1945-го я прокинувся у чистій, білій білизні. Почав рухати ротом, зрозумів – знову можу розмовляти! Але чомусь усі сусіди, які лежали на металевих тапчанах лише у спідньому, мовчали. Повернутися я не міг – міг тільки розмовляти, й те через зачинений рот. Відкриваються двері, заходить жіночка у білому халаті. Я намагаюся їй щось сказати, а вона розвертається та тікає! Тільки потім я зрозумів, що був у морзі й мої мовчазні сусіді — покійники…

Хвилин через 10 прибігли лікар та медсестра, й вона, жіночка, перенесла мене в палату (настільки я був легким). Виписали ж мене 10 травня 1945-го року, вже після капітуляції Німеччини. З ким би я не розмовляв після цього, мені казали – лише 5% захворілих на стовбняк виживали. І я потрапив у ці 5 відсотків!

— Ви знаєте, що Друга світова – це період, коли фактично весь світ об’єднався для боротьби з нацизмом. Але з 2014 року, після окупації Криму та початку війни на Донбасі, Україна живе у нових умовах. Фактично, з тими, з ким у 1945-му ви були на одному боці – з росіянами - зараз триває війна. Причому російська пропаганда часто називає «нацистами» саме українців...

— Я жив за радянської влади, служив у армії, потім працював прокурором як за УРСР, так і за часів незалежної України (на пенсію пішов лише у 2001 році), й був відданий радянському народові. На війні ми воювали за розгром нацизму. Тоді нам було зрозуміло, з ким та за що ми воюємо – за звільнення. Порівняти з цим періодом сучасний складно. Російські канали чи газети ми не дивимося та не читаємо – що вони говорять про нас ми й не знаємо…

Якщо підсумувати, вважаю, що ні про який нацизм в Україні й мови не може бути. В нашій країні розвинулася національна свідомість.

— Що би Ви побажали нашим читачам напередодні 75-річчя Перемоги?

— Жити людяно, поважати одне одного та пам’ятати те, що віддало моє покоління задля цієї Перемоги. Бажаю жити краще, закінчити з війною на Донбасі. Миру!

Розмовляв Сєргєй Карась, Чернігівська обласна газета «Деснянська Правда». Фото з особистого архіву Івана Онищенка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: