На майстер-клас до коваля в Корюківку їдуть з усієї України!

Пятница, 17 Января 2020 13:05 | Просмотров: 2769

http://desnyanka.com.ua/publications.php?id=61

У сараї сільської вчительки Тетяни Шикалової (колись околиця Корюківки була селом Милейки) майже п’ять років тому її онук, доброволець АТО Денис Мостович обладнав собі кузню. Жартує, що довелося для цього спочатку виселити курей. Чому обрав саме це місце для своєї майстерні? Бо ріс тут, серед люблячих і дорогих серцю людей. А коли почуваєшся як удома, спокійно й невимушено, ніби якоюсь позитивною енергією наповнюєшся. Справжній рай для творчості й ремесла, яке допомогло йому побороти посттравматичний синдром після подій на Донбасі в 2014-2015 роках. Денис воював у складі 13-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-1». Був гранатометником, снайпером. Під Вуглегірськом отримав контузію від розриву міни. Потім з іншими військовими витягував побратимів під Дебальцевим. Те, що вони пережили, не бажає нікому.

Гордість

Його автівка вишневого кольору поволі наближається до бабусиної садиби. Дорогою вітаються місцеві чоловіки, Денис збавляє швидкість, киває їм головою у відповідь.

– До четвертого класу я тут навчався. А потім перейшов у міську школу, їздив на уроки до центру автобусом. Без батька ріс. Мене виховували бабуся і мама, вона живе звідси зо два кілометри, – повертає у бік та паркується біля дерев’яних воріт.

Ненька Дениса – Марина Шикалова – талановита майстриня з виготовлення ляльок. Коли її єдиний і найдорожчий у світі син у 2014-му пішов добровольцем на фронт, їй просто треба було чимось відволікатися, щоб менше тривожитися. Тож брала голку з ниткою, ножиці й поринала в роботу. За той час ляльок нашила – не одну колекцію!

Про своє рішення піти захищати рідну землю Денис повідомив спершу мамі. Від неї інших слів, крім цих, не чекав: «Я тобою горджуся, сину!»

Денис не ріс матусиним синочком. У жіночому оточенні вчився все вирішувати самостійно, як справжній чоловік. Він – надійна опора для рідних, після війни одружився з Юлією, вона – лікарка-рентгенолог. Виховують двох діток: трирічного Владислава і дворічну Мар’яну. Дружину називає «моє золото», почула це, коли розмовляв з нею телефоном.

Як більшість сільських хлопців, Денис Мостович знається на техніці, за освітою – електрик-зварювальник. У мирному житті працював на Корюківській фабриці технічних паперів, років з сім. Любить рибалити, тишу слухати, написав зошит віршів. І далі пише, ось крайній, патріотичний, за 12 січня 2020-го:

«Що є для тебе Україна?..
Цікаве місто? Дім? Країна?
Це місце, де материнська колискова, де наймиліша в світі мова.
Де є ліси, де є поля, де найродючіша земля, де найпрекрасніші жінки
цвітуть, як навесні квітки.
Де вишиванка і гопак, червоним квітом квітне мак...
Де линуть золотом поля і неба синього моря.
Де тиша є і гуркіт грому, де ти втомився, але не відчуваєш втоми.
Стежки дитинства і дороги, ведуть додому, до порога...
Що є для тебе Україна?..
Неповторна і єдина...
Прекрасна, мила, молода, багата, тиха, чарівна.
Що є для тебе Україна?..»

Наразі працює над двома книжками, з ковальської справи та з психотерапії. Купив чорнила для перової ручки, пише українською. Каже, вона йому найбільше підходить.
Як мамині руки, Денис швидко та вправно володіє швацькою справою – чохли для своїх ножів хіба ж такі шиє! Ножі і клинки – то взагалі окрема тема.

А ще він з мамою трави для чаю заготовляє. Те, що в пакетиках у крамницях пропонують – не купує та називає з посмішкою – «грузинським пилом».

Відчиняємо двері майстерні. Уявляла її в кіптяві, чорною. А тут – стіни, як у квартирі. Тільки жодного вікна.

– Мені їх не вистачає. Щоправда, освітлення якісне. І взагалі: техніка безпеки – на першому місці, – каже це серйозно.

Пахне димом і ще чимсь знайомим. У сусідній кімнаті під стіною – буржуйка. Виготовив її власноруч.

– Що її там робити?! – посміхається і накладає сухі тріски у піч, щоб трохи протопити. – Це, мабуть, простіше простого: залізо зварив, зварив, і – готово. Я ж чекав, що морози будуть, а воно бачите як…

Замість молота

Усе обладнання і верстати в кузні – справа рук Дениса. Каже, що збирав з цікавістю, експериментував.
– Дещо купував, те, що не міг самотужки виготовити, приміром двигуни, всі інші деталі – підлаштовував, як мені зручно для роботи. Ось цей гідравлічний прес за власним кресленням збирав півроку, найтриваліший мій проєкт. Чимало допустив помилок, тому перероблював, переварював. Ця машина служить замість ковальського пневмомолота. Якби ним користувався, то від вібрації моя кузня вже б давно розвалилася, а сусіди через грюкіт, мо’ б, прокляли, – сміється.

Перші свої вироби пробував кувати на вугіллі, але це вже, вважає Денис, – минулий вік, після роботи – у кіптяві обличчя, руки і все навколо. Хоча вугілля ліпше за газ, бо горить чистим полум’ям.

– Горн, називаю його ще духовкою, працює на газу, з балона. Сюди прогрес з централізованим газопостачанням не дійшов і навряд чи вже дійде. Нагрівається до температури 1200-1300 градусів, – коваль-зброяр запалює саморобну установку і показує сусідню піч для закалювання, електричну, точну температуру можна задати попередньо, максимальна –1100 градусів. Її він теж сам зробив.

Посеред майстерні – однороге ковадло. На ньому майстер працює не так багато, як того хотілося б. Дає взнаки травма, яку отримав на війні.

– Літера «М» на клеймі – від мого прізвища. Ставлю на своїх виробах і засвідчую цим їхню якість, – показує пальцем відбиток на ножі. – Звідки взялося моє захоплення, ремесло? Й сам не знаю. Я ж не просто коваль, а коваль-зброяр. Ще в дитинстві робив луки, арбалети, ножі. Життя в селі цьому сприяло. Свій перший ніж виготовив років у сім, зі старої коси. Був у мене такий ручний наждак, об камінь форму обточував. Думка по-справжньому взятися за справу виникла десь у 2010-му. Це вже після армії. Служив у роті охорони та оборони поблизу Ічні. Ну, як служив, бордюри білив, щипав травичку…

Не один рік, каже Денис, йому заважала сповна віддатися творчості постійна робота на місцевій шпалерній фабриці, там він працював укладальником-пакувальником.

– У мене було якесь побоювання лишати стабільне місце. Мабуть, тут ще відігравав свою роль «совковий» стереотип: без роботи не проживеш. Проте, вже майже рік минув, як розрахувався, і – все добре!

Тепер коваль-зброяр Денис Мостович може з ранку й до вечора майструвати!

– Робити те, що справді любиш, – мовить це й викладає на стіл ножі. – А зуміти ще й на власній творчості щось заробляти, знати ціну своїй праці, – це вже вища матерія, для обраних. Я, напевно, заслужив.

Без «чобіт»

– Уже третій тиждень працюю без вихідних. Це вам, коли хобі переросло в роботу, – посміхається коваль і рукою вказує на дверну лиштву, куди вштрикнутий ніж. – То мій перший. Вже зріла робота. Інколи ним користуюся. Але до тих ножів, які виковую наразі, йому далеко. Чоботар без чобіт, так і в мене.

Коли тільки починав робити ножі – рахував, давав їм назви, приміром, «Ворон». А потім перестав, бо їх за чотири роки виготовив за чотири сотні. Це не лише ножі, а й клинки, які купують інші ковалі й потім оформлюють як їм того хочеться.

Денис Мостович уже викував півсотні ножів для українських бійців, які воюють на Сході. У подарунок! До речі, одна з найпростіших моделей коштує від 2500 гривень. Руків’я з текстоліту, що не горить.

– Знаєте, я принципово нічого не роблю для аватарів (тих, хто себе видає за справжніх воїнів), тільки бійцям, що на передку. Їм потрібен нормальний ніж, щоб консерву відкрити, підстругати щось та навіть сало порізати.

Сталева мішанка

Денису подобається працювати з ексклюзивними замовленнями. Останнім часом у тренді – «дамаська сталь» – з видимими неоднорідностями на сталевій поверхні, найчастіше – візерунками, одержаними різними способами. Цю технологію коваль-зброяр опановував за літературою європейських майстрів, німецьких сталеварів. Деякі його ножі з малюнками чудернацьких сплавів вартують 600-700 доларів. Руків’я в деталях зі срібла, бивнів та зубів мамонтів, бакулюму (кістка моржа), рогів оленів, лосів.

Серед новинок – руків’я із стабілізованих брусків рідкісної деревини або тканини, наприклад, джинсової.

Більшість виробів Дениса замовляють поціновувачі зі Штатів. Дещо зі своєї творчості демонструє на спеціалізованих виставках. До речі, Денис Мостович входить в десятку найкращих українських ковалів-зброярів.

Сьогодні у нього чорні руки. Як, власне, і щодня, від роботи з металом.

– Зазвичай перед виставкою я два дні одяг вручну перу, щоб хоч трохи їх відмити, – каже і знову посміхається.

Майстер майстрів

У Корюківку минулої осені приїздили ковалі з усієї України, з Києва, Одеси, Рівного, Кропивницького, інших населених пунктів. Їх до себе у кузню на околицю міста запросив Денис. Влаштував майстер-клас з ножового ламінату, показував і розказував, як робити складні речі. Технологія ця користується нині попитом. Але головне від таких зібрань, як каже майстер, відбувається рух, люди-однодумці об’єднуються, обмінюються думками, досвідом. Наступна зустріч має бути навесні, її тема – мозаїчний дамаск.

– Тоді відомий майстер Ігор Добровольський з Одеси лишився в Корюківці на кілька днів. Він цікавиться історією, а наш край може багато чого розповісти. А ще в Одесі таких лісів, як у нас, не знайдеш. Стояв він під височенними соснами й диву давався, – згадує Денис.

До майстерні Мостовича їдуть не тільки дорослі, а й учні початкових класів. Їм тут теж надзвичайно цікаво.

Перемога

Війна дала можливість снайперу Денису Мостовичу зрозуміти ціну мирного життя. Травми, контузія, госпіталі, реабілітаційний центр. Він емоційний, а тому по-особливому сприймає і позитив, і негатив. Більш яскраво.

– Це тепер я знаю, як з цим жити далі. Допомога психолога була надважливою, – згадує боєць. – Чотири роки жорсткої депресії з приступами паніки – це не казки. Я постійно боявся, що помру.

Усе це вже позаду. Підтримка рідних, а також робота в кузні допомогли Денисові справитися з посттравматичним синдромом. Працював і так відволікався.

– У мене раніше всі розмови сходилися до одного... Були навіть такі моменти, від яких можна позбавитися тільки за допомогою спеціальних вправ під пильним наглядом фахівця. І з цим жартувати не можна. Реальний приклад: мій знайомий, теж був снайпером, вночі вирізав собі очі. Йому наснилося, що потрапив у полон… Я, до речі, після всіх цих вправ з психотерапевтом зовсім по-іншому став дивитися на життя і сьогодні отримую від нього тільки задоволення, – каже коваль-зброяр і витягує хвостовик ворожої мінометної міни. З нього українські розвідники попросили корюківського майстра накувати їм ножів.

Лариса Галета, «Деснянка» №3 (790) від 16 січня 2019