У агронома з села Виблі курячі яйця вагою 110 грамів

Добавить новость

Четверг, 13 Августа 2009 17:05  |  Просмотров: 7380

З Володимиром Давиденко ми приїхали на вигін за селом, де пасуться його коні

Доброго слова заслуговують чоловіки, що вміють і роблять усяку роботу. Так от Володимир Давиденко із села Виблі Куликівського району навіть корову доїть. І справляється з цим ділом за п’ять хвилин. Ну, скаже хтось, це вже ви загнули. За п'ять хвилин — такого не може бути. Може! П'ять років тому син пожалів материні руки і купив доїльний апарат. Як правило, таке дороге придбання роблять господарі, в яких кілька корів. А Володимир, людина прогресивна, вирішив, що й одну корівчину треба доїти апаратом

Його з чотирьох літ називали агрономом

Він виріс націй землі і, як усі сільські діти, мало не з пелюшок ходив з мамою на роботу в ланку. Жінки, що працювали поруч, прозвали Володю агрономом. А в житті вийшло так, що саме цю професію обрав собі юнак. У Білоцерківському сільськогосподарському інституті був колгоспним стипендіатом. Того року, коли з дипломом повернувся в рідне село, був величезний урожай. З ангарів навіть виганяли автомашини, аби засипати під дах зерно. Хтось із чоловіків сказав тоді:
— Он як нового агронома природа зустрічає.
Землю і все, що росте на ній, Володимир любить безмежно. Усе хоче робити власними руками, до всього дійти власним розумом. Йому цікаво іти за плугом і слухати, як шелестить земля, цікаво спостерігати за птицею, доглядати коней, поратись на пасіці. Робота агронома приносила задоволення. Але настали часи, коли все розвалилося, місцеве колективне господарство перестало існувати. Агроном залишився без роботи. Але без діла Володимир не сидів. У власному хазяйстві Давиденки завели коней. З лошаток виростили. Ними обробляють город. Хімію не застосовують ніде. Хіба що труять колорадських жуків. Тут доводиться, наука не придумала поки що іншого засобу боротьби з цією напастю.

У хазяйстві Давиденків багато різних пристосувань, аби робити все з розумом. Володимир змайстрував, приміром, кормодробилку, якою можна і зерно кукурудзи дробити, і молоти муку. Коли у дев'яності роки були проблеми з хлібом, Давиденки мололи муку і пекли хліб самі. Інший цікавий і дуже потрібний агрегат — лущилка, що чистить кукурудзу. Її теж придумав Володимир.
У літній кухні він склав піч-економку. Цього навчився, мабуть, від батька. Володимир Іванович — пічник на все село. В багатьох оселях вибельців стоять його печі. І домашня піч — його роботи. А син уже «прихватками», як каже сам, ладнав її по-своєму. Знизу топляться дві груби, в піч можна класти ту ж кукурудзу. Там вона висохне, як належить.
А до плуга, яким орють город, Володимир приладнав ніж, свого роду передплужник.
— Старі люди були добрими господарями, — каже. — Їх багаторічним досвідом гріх не скористатись.
При такій оранці ніж розрізає усяке коріння, тієї ж кукурудзи. Нехай тоді гниє в землі, удобрює грунт.

Курячі яйця вагою 110 грамів

Ви бачили такі? Я — ні. Несуть їх кури юрловської голосистої породи, за розведення яких узявся Володимир Володимирович. Завіз їх із Росії. Вивели цю породу у місті Лівни Орловської області. Вони добре виводяться. Набирають ваги до 6 кілограмів. Півні, кукурікаючи, тягнуть мелодію до 10 секунд. Вага ж яєць, які несуть кури, 60-90 грамів. А бувають 100 і 110 грамів.
Щоб кури несли такі великі яйця, їм треба більше давати зелені. Володимир змайстрував спеціальний серп, яким ця зелень кришиться.
— За птицею дуже цікаво спостерігати, — каже Володимир Володимирович. — У нас у хазяйстві кури, гуси, індики. Тільки зайду до двору, біжить індичка, смикає дзьобом за штани. Берусь за якусь роботу — зразу поряд індик, тупає навкруги, гергече, поспішає на допомогу.
Індики у Давиденків білої породи. Вони спокійніші, не бредуть світ за очі, як інші.
У різні періоди життя були у Володимира різні захоплення. Підлітком любив риболовлю, пізніше — полювання, ходив на качок, яких на тутешніх болотах сила-силенна. А тепер захопився бджолами.
— Це вже втретє пробую пасічникувати, — каже. — Надзвичайно цікава справа! Жаль, що часу не вистачає.

А з доїльним апаратом було так. Доїти корову Володимир умів з дитинства. Співчував матері, жалів її руки, які завжди в роботі. Вирішивши купити апарат, не сказав нікому. Знав, що ламати традиції і стереотипи важко. Мама точно заперечуватиме, продовжуватиме доїти руками, хоч на той час у них у хазяйстві було дві корови. Отож мовчки купив харківський апарат, досить дорогий, але якісний. І привіз додому. Здогадуюсь, як на це зреагувала Наталія Кіндратівна. Володимир на моє запитання про це тільки усміхнувся. Але відтоді, а це вже, нагадую, п'ять років, Давиденки доять корову з допомогою техніки. Як правило, робить це сам Володимир.
— П'ять хвилин — і діло зроблене, — усміхається.— Чистота й порядок.
У Виблях корів багато. Череда велика. За літо випадає відпасувати її разів три-чотири.
— Оце єдиний день, коли я по-справжньому відпочиваю, — каже Володимир Володимирович. — Пасу з батьком чи з небожем. Спокій, тиша, чисте небо над головою. Чути пташині голоси, шепіт трави, шелест землі. Душа відпочиває.
Останні п'ять літ цей цікавий чоловік, що так любить рідну землю, працює землевпорядником. Територія його турбот — два села, Виблі і Бакланова Муравійка. А в них — люди з їх проблемами і психологією. Робота йому подобається.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №33 (1213)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: