Кому щастить по життю?

Добавить новость

Четверг, 13 Августа 2009 12:57  |  Просмотров: 2621

Марія Молочко на згарищі

Щастя теж буває різне. Коли ти ще молодий, не болять ні ноги, ні спина, батьки допомагають — тоді щастя легке. А коли ти вже сам за когось відповідаєш, працюєш не покладаючи рук, коли обсіли болячки — щастя важке. Ох, яке тільки воно буває важке! І все-таки — щастя. Про нього ми сьогодні і поговоримо. Згоріла хата — зате господиня вціліла. Ледь не вмер у бою — зате став священиком, виграв квартиру — а чи отримає? Словом, читайте, самі про все дізнаєтесь.

Втекла від смерті на автобусі

81-річна Марія Молочко з Конотопа Городнянського району дивом уникла смерті. Від неї вона втекла на сільському автобусі.
— Було те у неділю, 12 липня, — згадує Марія Василівна. — Напередодні лиха я приїхала на свою хату подивитися. Живу ж бо другий рік у територіальному центрі для одиноких і престарілих людей у Великому Дирчині. Життя так склалося, що на старості лишилася сама, стала немічна. Було нас четверо у батьків. Брат і сестра загинули у війну. Залишилися ми з молодшою сестрою Ніною. Звікували у селі. Я вийшла заміж у Півнівщину. 30 років прожила з першим чоловіком. Дітей Бог не дав. Отож, коли овдовіла, вернулась у рідний Конотоп. Тут удруге вийшла заміж за вчителя математики. Він мене і забрав у свою хату. П'ятнадцять років прожили у злагоді. Його діти мене шанували. Та вже шість років немає мого другого чоловіка. А я, як каліка, з двома паличками ходжу. Руками, очима все переробила б, а ноги покрутило, дуже болять.
Пасинки живуть далеко. Рідна сестра слабує. Ще сім'я і хазяйство. Отож пішла я у «бабдім». Добре там, а серце рветься до рідної хати. До Конотопа від Великого Дирчина три кілометри. Автобус часто ходить. Ото приїду, подивлюся на хату, город, і вмирати не хочеться.

Так було і того разу. Приїхала, заночувала. А по обіді пішла на автобус. Сіла на одному краю села, доїхала до іншого, сестрицю навідати. На дворі дощу не було, тільки два рази бахнуло. Десь півгодини минуло, вийшла від сестри, аж люди їдуть. Кажуть: «У вас, бабо, горе». Прошу: підвезіть додому. Під'їхали, аж хата горить. Машина пожежна приїхала, люди збіглися. Кажуть, блискавка з поля прилетіла і влучила у сінці. Добре гахнула. Уявіть, якби я була там, серце б розірвалося від жаху. Або в хаті завалило б (куди ж мені на двох палицях!). Живцем згоріла б. Ну, скажіть, чого блискавка не в дерево, не в рівчак посеред городу гахнула? — витирає сльози жінка. — Жалько і обидно. Та на кого ображатися? Добре, що хата застрахована на шість тисяч була. Люди кажуть: щаслива, що від смерті утекла. А мені і жити не хочеться, як згадаю, скільки добра пропало: холодильник, пральна машина, ікони... Та й те, що залишилося від хати, ніхто не відбудує.

Отця Петра врятувала Божа Мати

Біля обласної лікарні в Чернігові переливаються на сонці маківки Свято-Миколаївського храму. У народі його називають афганською церквою. Справді, храм цей присвячено воїнам, котрі служили в Афганістані. Настоятель церкви отець Петро — один із них.
...Був бій, в якому змішалося все — люди, каміння, осколки, пісок. Про таке кажуть — суцільне пекло. Коли врешті дим розсіявся і запала немислима тиша, виявилося, що з усього загону наших бійців залишилося в живих тільки троє — Степан, Іван та Петро. Вони лежали й дивилися в чуже, навдивовижу спокійне небо, і раптом усі троє водночас побачили, як у синьому просторі з'явився величний лик Божої Матері... І тоді хлопці зрозуміли — це спасіння.
Сьогодні двох свідків Чуда вже немає в живих. А Петро тепер священик і побудував храм. У це будівництво він вклав усі сили і душу.

—  Не хочу, аби говорили, що я вирішив стати священиком ще під час тієї страшної війни, — говорить отець Петро. — Мій шлях до віри був непростим і довгим. Лише згодом зрозумів, що так угодно Богу. Але, безперечно, те дивовижне видіння, той рятівний лик Богоматері зі мною назавжди.
Храм називається Свято-Миколаївським, бо Миколай Чудотворець вважається захисником тих, хто у скруті, — людей хворих, знедолених, а ще мандрівників.
—  Де ж його було будувати, як не там, де три лікарні поряд — обласна, онкодиспансер і міліцейська, — пояснює батюшка. — Але тих, хто приходить до афганської церкви, на подвір'ї зустрічає біла скульптура Божої Матері.

Залишилось виграти квартиру. І вийти заміж

36-річна Світлана Пацук із села Сновське Щорського району виграє призи в різних акціях вже кілька років підряд.
— Ще коли працювала на пошті, брала участь в акціях від газет, журналів, — згадує Світлана. — Там назву придумати, там — підпис під малюнок. Зараз вже не працюю, але майже у всіх акціях участь беру.
— Напевно ж, і грошей багато на це йде?
— Ні, я ж не купую те, що мені не потрібне. Наприклад, чай я не п'ю. А від кави «Пеле» років два-три тому отримала мікрохвильову піч, домашній кінотеатр і кнопковий телефон. Це за один раз. Того ж тижня, у п'ятницю, виграла відеокамеру від «Комсомолки», а в суботу— 100 гривень від Першого національного радіоканалу. Якраз на дорогу, щоб призи з'їздити забрати. Везучий тиждень видався.
10 тисяч виграла від «Галліна Бланка». Для безробітного це великі гроші. Зараз беру участь у сигаретній акції. Сама не курю, знайомі купони дають.
Раніше про всі акції з газет дізнавалась, тепер ще й Інтернет допомагає (у мене однієї в селі він підключений).
Недавно у «Великій кишені» сервіз виграла. Перемогла у конкурсі рецептів тортів. Вислала їх, може, десять, з фото. Ті, що сама готувала. Ще в цьому році виграла другий радіотелефон, третій телефон, плед, сумку. І багато дрібниць. А непогано було б виграти квартиру в Києві!

А Петро Олексик виграв квартиру. І пішов від жінки

31 січня цього року 48-річний Петро Олексюк з Куликівки виграв однокімнатну квартиру в Ірпені під Києвом. У лотереї «Хто там?» на телеканалі «1+1». Виграшний білет купив у Чернігові.
Виявилось, що квартира — у недобудованому домі. Чи став уже Петро Георгійович власником нерухомості? Подзвонила йому на мобільний.
— Ну, як? Добудували вже ваше житло?
— Нема ще квартири. Будують. Кажуть, ждіть, буде перед Новим роком.
— У Куликівці говорять, квартира так вам голову затуманила, що пішли від жінки Ольги Петрівни. І нібито квартиру хочете продати за 400 тисяч гривень, а гроші усі собі залишити... Правда?
—  Від Ольги Петрівни пішов. Але не через квартиру. Не могли ми вже жити разом. Воно до того давно йшлося. Продавати квартиру не думаю. А де тоді жити? Чого тільки люди не вигадають!
— Новій квартирі треба ремонт.
— Зароблю і зроблю. Втім, зараз я без роботи. Був охоронцем у Києві, тепер нас поскорочували.

Валентина Тимочко, Олена Гобанова, Ольга Макуха, Людмила Пархоменко, тижневик «Вісник Ч» №33 (1213)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: