27 років душа в душу з невісткою. На одному городі вирощують помідори

Добавить новость

Среда, 20 Ноября 2019 14:27  |  Просмотров: 3466

— Треба ж було вам приїжджати влітку, коли ми всі не тут, а на трасі з помідорами сидимо, — веселяться молодиці на лавці під двором. — Чи вам яких сєменов треба? «Сливки» є: високі, низенькі. Круглі всякі. Вже назбиране, розфасоване, — тут же пропонують.

У селі Пальчики Бахмацького району в кожному дворі вирощують помідори, розсаду чи насіння на продаж. Якщо не самі,то хтось із родичів обов’язково займається.

— Кажуть, в селі власний сорт «пальчики» існує. Дасте насіння?

— Ах-ха-ха! Не вивели такого. Кожен сам для себе збирає. Або нові на пробу купуємо.

— Цей рік був сорт «Видимо-невидимо». Ще таких не чули, — сміються.

— Вони в нас непрактичні: дозрівають отакенні і лопаються на шматки, — розповідає 69-річна Ганна Корж. Це біля її двору сусідки влаштували посиденьки. — А йдемо до невістки, вона тепер вирощує, а я тільки на трасу виношу.


Неля Корж: «Насіння просушила, підписала — чекаємо весни»

«Так уже набридли! Хай Неля займається, вона молодша»

— Учора останні свіжі утям висипала, — відмахується невістка, 46-річна Неля Корж. — Так вже вони за літо набридли. А насіння є.

Неля несе картонний ящичок з насінням різних сортів.

— Раніше купляли, тепер своє. Я тут 27 років в невістках. Як тільки приїхала, так і за помідори.

Неля Станіславівна з села Полковніче Київської області.

— Навчила свекруха, Ганна Миколаївна. Як сіяти, як вирощувати.

У нас люди таким не займаються. Купили на базарі готової розсади, посадили. Я батькам, як живі були, свою розсаду возила. Привезу маленьку, там на городі пікірую під будкою. А людям цікаво, що ж там таке, під пльонкою. Вдень спитати соромились, а вночі приходили на город, заглядали. Мама казала: стоять навколішки, ліхтариком туди світять: що ж воно там таке? А було, що й розсаду смикали. Її ж треба полити перед тим, як пересаджувати, а вони шматували сухі. Навряд чи прижилася.

Тут зі свекрухою раніше саджали по три тисячі стебел. Соток п’ять за площею.

— 50 років, що тут прожила, все цими помідорами займаюся, — каже Ганна Миколаївна. — Так набридло! Так я передала невістці: молодша, хай тепер морочиться.

— Цей рік помідори рясно вродили, але дрібні, — розповідає Неля. — Бо спека. А той рік і дощі йшли, а помідори не погнили. Видно, клімат вже помінявся.

Зараз нічим не бризкаємо. Раніше, як багато саджали, «Арцеридом» обробляли.

А цей рік всього шістсот стебел. Хазяйства побільшало, корів завели.

— Три корови і бик! Хазяйка мирова, — хвалить Нелю свекруха. — А що вже куховарить добре: і напече, й наварить...

— Раніше з чоловіком працювали доба через добу: він їде з дому, я приїжджаю. Обидва в Києві, я медсестрою, а Сергій пожежником. Четвертий рік як на пенсії. Разом і пішли: я першого квітня, чоловік — у липні того ж року. У таких місцях працювали, що рік йшов за два.

Сергій Миколайович, поки ми з жінками обговорюємо помідори, ставить загородь для овечок на городі.

— Помідори наші не в теплицях ростуть (теплиці — це великі, криті, з каркасом). А в нас отаке, — показує невисоку конструкцію на городі Неля. — Будка називається. Там розсаду вирощуємо. Пльонкою натягується, туди сіємо насіння рядочками, у травні. Потім вириваємо рядочок і пікіруємо (розсаджуємо) в іншу будку, широко, 10 на 10 сантиметрів помідорчик від помідорчика. Поливаємо. У червні, вже великі, висаджуємо на город. А будку розбираємо.

«Весілля відгуляти не вистачить, а на подарунок наторгувала»

— Основні сорти ранні, «санька» і «ляна», — обидва червоні, круглі. Як раніше «перемога» була, але ті дуже лопаються, а ці не так. «Сливки «де барао» високі: рожеві, червоні жовті. Все зі свого насіння.

— А «чорний принц» який же в тебе красивий, — підказує Ганна Миколаївна.

— Потроху «чорного принца», рожеві картопляні (це такі, що листя, як у картоплі), «полярні» і «царська сливка», рожева крупна. Ранні — «кримська роза», низенькі, червоні. Чорних ми не хочемо.

Насіння для себе, а розсаду вирощуємо на продаж. Машиною на базар вивозимо: в Бахмач, Борзну, в Кролевець Сумської області. Туди від Пальчиків кілометрів 40.

Починаємо продавати десь після дев’ятого травня. Кому треба, й додому приїжджають. Із Глухова покупці були. Продавали по 20 гривень, 15 і 10. Чим стебло товще, тим розсада дорожча.

Помідори теж в Сумську область возили. Як починали, «Москвич» був, тепер «Жигуль»-«дев’ятка». У багажник навантажили і вперед.

— Багато заробили?

— Хіба я рахувала? — дивується старша господиня. — Що наторгувала, враз розкидала. То дітям, то на іменини, то внук Женя одружувався. Весілля зараз одгуляти помідорів не вистачить: діти самі збирали, старалися. А на подарунок вторгувала. Від мене 5 тисяч і від діда, Миколи Олександровича, стільки ж.

— Собі хоч залишилося закрити?

— Звичайно! І солили, і маринували, і з томатним соком закривали. Заправки борщові. В морозилку на піццу кладу, — перераховує Неля. — Стільки закриваємо, що й не розходяться за рік. А викидати жаль: гарні. По 30 банок закриваєм, потім роздаємо. У нас двір не закривається: то гості, то родичі, то знайомі. І з собою банку даю. Дітям: старший син женився, в Бахмачі живе, а менший ще в Конотопі учиться.

«Менша має слухати і поступатися. І робити своє»

Будинок батьків і дітей у одному дворі. Город спільний.

— Прожили 27 років в одному дворі, майже в одній хаті. І ніколи не лаялися, — продовжує розхвалювати невістку свекруха.

— Всяке бувало, — поправляє невістка. — А в мене сім перших років заміжжя аж дві свекрухи було, — пирхає Неля. — Ще й свекрушина свекруха жила, Єфросинія Денисівна.

— Сама зі свекрухою 32 роки прожила, — доповнює Ганна Корж. — Не розходилися, не билися, в мирі і злагоді.

— А як так, дайте пораду?

— Мовчати треба. І поступатися.

— А хто кому?

— Невістка. Менша має слухати й мовчати. І робити своє, — радить Ганна Миколаївна.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №46 (1748), 14 листопада 2019 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: