Володимир Науменко шукає могилу своєї матері

Добавить новость

Четверг, 6 Августа 2009 17:04  |  Просмотров: 3608

Володимир Васильович Науменко: "Не бійтеся, він не кусається"

Володі  було шість, Світлані — три роки, коли у далекому сорок другому фашисти забрали їхню матір сільську вчительку Таїсію Степанівну Науменко. Відтоді про неї ні слуху ні духу. А пам'ять не дає спокою. «Може, хтось знає, де могила нашої матері?» — запитує син з надією, що хоч на схилі літ вклониться місцю, де спить вічним сном дорога ненька.

1. «Привези ружжо», — просив я тата»

— Перед війною жили ми в Олександрівці-Другій, у Ріпкинському районі, — говорить Володимир Васильович. — Батько Василь Ігнатович був директором школи, а мати Таїсія Степанівна вчителькою. Школа, мабуть, була початкова, чотири класи. Жили ми в учительській квартирі, прямо в школі… Я народився в 1936 році, а Світлана, сестра, в тридцять дев'ятому. У листопаді розпочалася радянсько-фінляндська війна, і батька забрали. Пам'ятаю, ми проводжали його, і я все просив:
— Привези ружжо.
Хоч тривала та війна недовго, батька поранили в ногу. Він лікувався в госпіталі в Ленінграді. Ми з мамою їздили його провідати.
Пригадую, вона веде мене за руку по мосту через залізничну колію, а тато нас випередив і пішов уперед. Я злякався і заплакав. Тоді ми й сфотографувалися: батько, мама і я. Це був сороковий рік. Батька залишили служити, а ми повернулися додому. Матір призначили на посаду директора школи. Так ми й жили, чекали тата.
А тут сорок перший. Почалася війна. Батько, мабуть, зразу попав на фронт, на оборону Ленінграда. Був він на той час уже молодшим лейтенантом, командиром мінометного взводу. Нашу територію окупували німці. Від батька ми, зрозуміло, не одержали жодного листа. Вже після війни прийшла похоронка: "Пропав безвісти».

2. «Люди добрі, спасіть дітей!»

— У сорок другому році нашими місцями здійснило свій перший рейд у тил ворога партизанське з'єднання Ковпака. Його штаб розташувався в Лизуновій Рудні. Мати і ще три вчительки ходили туди. Дві залишились у партизанів, а мати з однією повернулися в Олександрівку.
А коли ковпаківці пішли далі, матір викликали в німецьку комендатуру. Я був ще малий, але запам'ятав цей день. Мати прибрала в хаті, випроводила нас із Світланою гуляти, а сама пішла. Більше ми її не бачили. Казали, що того дня забрали ще ту вчительку, що ходила з матір'ю до партизанів, голову колгоспу і голову сільради.
Коли їх везли у критій вантажівці повз нашу хату у бік Клубівки, ми почули голос матері.
— Люди добрі, — кричала вона, — спасіть дітей!
Ми із Світланою кинулись услід за машиною, бігли і кричали:
— Мамо! Мамо!
Ніхто, звичайно, не зупинився. Ми так і залишились посеред дороги. Куди йти, де дітися, не знали. Плакали. Я був старший, а сестра зовсім маленька.
Люди жаліли нас, брали на ніч до себе, годували вечерею, а вранці сніданком. І випроводжали на вулицю. Боялися, що й їх заберуть німці.
Цілий місяць прожили ми на вулиці. Ночували по людях, а вдень гуляли.
Де ділася мати, ніхто сказати не міг. Говорили, що в Клубівці служив у поліції син голови сільради. Він немов би батька врятував. А інших бранців повезли в невідомому напрямку. Чи то в Чернігів, чи то в Гомель. Материна сестра тітка Валя ходила в чернігівську тюрму з передачею для мами, але їй сказали, що така сюди не поступала.
Цього року зять мого шурина Льоня Богомаз працював на лісозаготівлі біля Лоєва. Побачивши в лісі старенький дерев'яний пам'ятничок, запитав у лісника, що це.
— У війну німці везли цією дорогою людей. Тут розстріляли, — відповів той.
Може, і моя мати там?

3. До діда Степана і баби Палажки в Любеч

— Скільки ще нам довелося б жити на вулиці, не знаю, якби не гончар, що повіз свої вироби на продаж у Любеч. Там він і розповів материному батьку Степану Павловичу Підгорному, що його онуки ходять по селу без батька, без матері. Дід запряг пару коней і приїхав з бабою Палажкою по нас. Взяли з хати, що ще залишилося, прив'язали до воза корову, і ми поїхали до Любеча.
У хаті діда Степана зібралася велика сім'я: дочка Віра з трьома дітьми, Валя з сином, а тепер ще й нас двоє. Чоловіки тіток були на фронті, Валин льотчик там і загинув. Дідового сина Миколу забрали в Німеччину. Війна принесла родині багато горя.
Дід з бабою нас жаліли. Бабуся, було, наварить чавун картоплі, поставить посеред хати: «їжте». Корову нашу німці забрали.
Війна була дуже близько. На моїх очах у сорок третьому форсували Дніпро. Стрілянина, вибухи бомб і снарядів, смерть людей залишили в душі такий жах, який не стерся до цього часу, залишився на все життя.
Через місяць після визволення я бачив, як Дніпром плили людські трупи. Їх човнами прибивали до берега, а потім копали могили, ховали. На нещасних був цивільний одяг. Документів ніяких. Швидше за все, це ті, кого взяли на фронт у сорок третьому після визволення, оголосили штрафниками, кинули під кулі ненавченими. Лягло їх на Дніпрі біля Лоєва тисячі...
Життя потроху налагоджувалось. Дід Степан пішов працювати в судно-ремонтні майстерні, і в мій обов'язок входило носити йому обід. Бабуся наготує сумку — я й несу. Дідусь мене любив і жалів. Дякував за обід.
У сорок четвертому я пішов до першого класу.

4. У Старі Боровичі до діда Ігната і баби Наталки

—У цей час інший гончар з наших країв заїхав у Старі Боровичі Щорського району, звідки родом мій батько. Там він і розповів Ігнату Івановичу Науменку, що його невістку Таїсію німці розстріляли, а її малі діти тепер живуть у сватів у Любечі. Дід з бабою вирішили забрати до себе меншу дитину — Світлану. І дід Ігнат вирушив у дорогу, пішки подолав 110 кілометрів від Старих Боровичів до Любеча. Коли заявив про свій намір забрати Світлану, дід Степан каже:
— Так вона ж не дійде. Мала.
Отак вирішилася моя доля. До Старих Боровичів належало йти мені.
У полі того ранку жінки жали жито. Побачивши нас, кидали роботу, витирали сльози, жаліли сироту. Я біг попереду. Пробіжу, сяду відпочину, доки дід підійде. Так ми й здолали 35 кілометрів до Ріпок. Заночували в хаті над дорогою. Дві жінки, що жили там, дали нам вечерю, послали постіль, а вранці нагодували сніданком. Тепер я, звичайно, не впізнаю ту хату і людей, які нас прихистили, а дякую їм досі.
На трасі у бік Гомеля нас наздогнав віз із горшками. Мене посадили на горшки, а дід з господарем підводи йшли пішки аж до Новобєліци. На вокзалі нас узяли у військовий ешелон із солдатами, і ми благополучно доїхали до станції Камка. До Старих Боровичів тут усього сім кілометрів. Як виявилось, сюди я прийшов назавжи.

5. З сестрою зустрілися через одинадцять років

— У Старих Боровичах я закінчив сім класів і пішов працювати у колгосп. Був причіплювачем, биками картоплю садив, усе робив. А тоді МТС послала в училище механізації в Дігтярі Срібнянського району. Вчитися подобалося, я дуже старався, одержав спеціальність механізатора широкого профілю. В МТСі у Щорсі мені дали трактор ХТЗ, яким ми з напарником посіяли льон. Обслуговувала наша бригада три села: Старі Боровичі, Гвоздиківку і Заріччя.
Мені належала відстрочка від армії, бо на моєму утриманні були дід з бабою. Але так хотілося служити, що я попросив голову сільради допомогти піти на службу. Отоді, через одинадцять літ, ми й побачилися із Світланкою. Листи писали одне одному. І пенсію за батька ділили навпіл. Ішла вона на Любеч на двох. То дід робив так, що 520 рублів один місяць залишалися Світлані, а другий переказували мені. На той час це були хороші гроші, більші, ніж пенсія за рядового. Наш батько був офіцером, тому й платили більше.
А тоді я дав телеграму сестрі, і Світлана з тіткою приїхали до облвійськкомату, куди нас зібрали перед відправкою. Зустрівшись, плакали, обнімалися. Ріднішої людини, аніж сестра, у мене не було. Сирітська доля розвела нас по життю. Світлана й досі живе в Любечі. Мала хорошого чоловіка, але дев'ятнадцять літ тому хвороба забрала його. Дочок ми з сестрою назвали однаково. І в неї, і в мене — Ірини.
Служити довелось у Калінінградській області в роті зв'язку. Дослужився до старшини, був відмінником бойової і політичної підготовки. Пропонували залишитись в армії, але я хотів додому, в село. Сказав підполковнику: — Поїду займатися сільським господарством.

6. У Колпіно на побачення з батьком

— Мій загальний трудовий стаж — 50 літ, — каже Володимир Васильович. — Тільки бригадиром тракторної бригади відпрацював 33 роки. Маю нагороди, орден Трудового Червоного Прапора. Був щасливо одружений. З Ганною Пилипівною ми побралися у 1962-ому, а два роки тому вона відійшла в інший світ. Жили душа в душу, народили двох дітей — сина Віктора і дочку Ірину. Разом опоряджували цей дім. Я зібрався будуватися, уже звів зруб у тещі на городі, а тоді почув, що продається оцей дім. Хазяйство велике тримали. Після смерті дружини все збув. Залишилися кури, два собаки, четверо котів. І пасіка. Люблю бджіл. Божа комаха. Колись мав мотоцикла і авто. «Жигулі» віддав сину. Він тепер інженер у місцевому господарстві. А онук Віталій закінчив технікум залізничного транспорту, вступає до інституту. Дочка Ірина живе в Гомелі, часто провідує.
Самотність мою розділяє добра людина Тамара Йосипівна. Живемо кожен у своєму домі, але підтримуємо одне одного, допомагаємо в усьому. Тамара молодша за мене. П'ять років тому в інституті Амосова в Києві їй зробили операцію на серці. Берегтися треба, а вона трудиться не покладаючи рук. Дочки в неї хороші. І вона людина славна. 

Бачите, як склалося в житті. Загинув давно батько, убили німці й матір. Могилу батька я знайшов. Сільські школярі, розшукуючи сліди полеглих земляків, звернулися в архів у Подольськ з проханням повідомити дані про мого батька Василя Гнатовича Науменка. У відповіді вказувалося, що загинув він біля Колпіно, село Корчмино. Перший раз я поїхав туди сам, удруге — з дочкою. Братську могилу ми знайшли, але на ній не було прізвища батька. Через якийсь час я передав землячкою, що живе в Ленінграді, копію документів, які надійшли із Подольська. Пізніше повідомили, що прізвище батька вже на пам'ятнику є.
І ось потрапляє мені до рук 7-й том «Книги пам'яті» чернігівців, які полегли на фронтах Великої Вітчизняної. У розділі «Ріпкинський район» на сторінці 1025 читаю: «Науменко Василь Гнатович, 1912 р.н., с. Яворці, українець, молодший лейтенант. Проходив службу в 947 стрілецькому полку 268 стрілецької дивізії. Загинув 19.08.42 р. Похований у м. Павловську Пушкінської м/р м. Санкт-Петербург, Російська Федерація».
Дані — батькові. У Яворцях був призовний пункт. А де ж насправді його могила? Де правильно: у документі з архіву чи в «Книзі пам'яті»?
Та ще більше не дає спокою те, що нічого не знаю про матір. Якою була її мученицька смерть? Де її могила? Може, прочитавши історію мого життя, хтось відгукнеться? З дружиною, сестрою і її чоловіком ми їздили в Олександрівку-Другу. Було це 9 травня 1975 року. Люди зустріли нас гостинно, казали, що ми схожі на своїх батьків. Тоді ще були живі їх учні. Але про долю матері ніхто не знав. Може, хтось щось згадає тепер? Дуже надіюсь. Дуже.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №32 (1212)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: