«Наскільки я була нещасною в особистому житті, настільки почувалась щасливою у праці...»

Добавить новость

Среда, 20 Февраля 2019 11:43  |  Просмотров: 2882

Життя у цієї жінки ніколи не було солодким. Проблем вистачало від самого дитинства. З’являлись такі, що давненько б уже могли викинути незагартовану людину на узбіччя натореного шляху. Та Олена Довбня з Горбового, що на Новгород-Сіверщині, прагнула завжди керуватись кількома принципами, які за найскрутніших обставин життя тримали її людську гідність.



Дотик пальчиком до війни

Наша героїня народилась у той рік, коли почалася Друга Світова. Перші враження про війну увійшли у свідомість дитинчати разом з гулом зелених німецьких танкеток, що стояли у їхньому селі поруч з оселею рідного дядька. Запам’ятала дівчинка на все життя, як доторкнулася пальчиком до вбитого розривом снаряда коня, який лежав посеред дороги...

Йшов 1943-й. Маленька Оленка, якій тільки-но виповнилося 4 роки, міцно тримаючись за теплу руку найріднішої людини, разом з іншими селянами поспішала до рідного села з-під хутора Окопи. Там вони ховалися від смерті. Слава Богові, що для малого дівчиська все минулося. І родина повернулась до холодного, голодного, але мирного життя.

«Я жаліла свою матусю...»

Матір дівчинки - горбівчанка Марія Дем’янівна у перший рік Першої Світової (1914-1918рр.) залишилася 9-річною сиротою. Вміла працювати та долати складні обставини. Мабуть, не даремно серед простого люду зі старших поколінь побутує думка, що фізична праця ще нікого не загнала в могилу! Отож, долаючи лихоліття від влад різного «кольору», переживши кілька війн та три голодомори, Марія Довбня прожила на цьому світі більше 90 років! «Я жаліла свою матусю, - каже пані Олена, - до останнього допомагала їй у всьому».

Гартування працею та життям

Живе жінка на корінному правому березі долини Десни. Невеличка оселя, маленький шмат землі. Навпростець, коли виглядати з вікна на схід - до річки менше за кілометр. А тому в часи молодості, коли придеснянські луки були ще вільні від верболозу та кленів, що сьогодні впритул підійшли до села, доярка колгоспу Олена Довбня могла спокійненько розгледіти корів своєї череди, які підходили на водопій до плеса.

До речі, у колгоспі, з яким у 50 - 70-ті була поєднана доля багатьох хлопців та дівчат, а також і їхніх батьків, Олена від юності по повній впряглась у роботу. -Я завжди знаходила для себе втіху та радість від усіх сумних настроїв та горя у фізичній праці. Іноді вона бувала нестерпною, не по роках важкою. Та я не здавалась!», - повідала нам у розмові одного зимового вечора 79-річна жінка.

Але на старті самостійного дорослого життя Олену зачепила підступна хвороба, вдаривши по ослабленому організму туберкульозом. Випробування після напівголодного дитинства розпочались під кінець 50-х. коли Олена захворіла на сухоти. Та їй усе ж вдалося залишити хворобу і продовжувати своє життя. Разом з тим, недарма кажуть, що одна біда не ходить...

«Залишився у розвитку дворічним...»

Десь років через десять після хвороби, Олена завагітніла від одного з місцевих чоловіків. Народжувати дитину їй, як і кожній жінці, було варто. Хоча зі створенням повноцінної родини й не склалося. Так і з’явився на світ Божий 1967 року Сергійко, у свідоцтві про народження його мати поруч з ім’ям записала і «по-батькові». Сьогодні Сергію Єгоровичу 52 роки. Живе з матір’ю. Він інвалід І групи. «Коли я народила хлопчика, не було жодного натяку, що з ним щось не так. Жив, плакав, посміхався.... От тільки ближче до дворічного віку все чіткіше проявлялися гальмування розвитку та зупинка дорослішання дитини. Оце сьогодні у розвитку Сергій такий, як був у дворічному віці», - тихенько промовляє мати бородатого чоловіка, який на її прохання вмикає світло у кімнаті і сідає поруч на дивані, щоб сфотографуватися для газети.

Передова колгоспниця

Своє життя Олена Довбня вибудувала в такий спосіб, щоб на скиглення не було вільного часу. Тільки близько 2-х років, як порадили лікарі - «на легкій праці» для реабілітації після хвороби. Тоді встигла порозносити кореспонденції жителям Горбового на посаді поштарки. Ну а далі, як ми вже згадували, до останніх трудових днів «пахала» на фермі, доглядаючи телят та працюючи дояркою. Між іншим, у 70-ті роки її ім’я було серед гурту «ударниць» - найуспішніших робітниць ферми не тільки колгоспу, а й передовиків сільського господарства Новгород-Сіверського району!

- Побачила за кілька десятків років роботи на фермі всякого, - каже пані Олена. - Бувало, що й ніч, замість сну у теплому ліжку вдома, проводила там, контролюючи розтел худоби... Пам’ятаю, як неймовірно, без досвіду щоденних навантажень, пухли руки. Так було кепсько, що під вечір пальці на обох кінцівках важко було стиснути. Ось старша колега й порадила, щоб зранку, перед роботою, обов’язково опускала долоні у теплу воду. Допомогло! Тоді ж не було всіляких кремів чи розтирок. Непоганою порадою для мене стали слова іншої дорослої майстрині з виробництва молока: «Ти, Олено, не особливо прислуховуйся, що тобі каже подруга з досвідом, а дивись, що вона робить руками!»

Нести хрест по життю

Коли з дитиною трапилось таке горе, відкрилась сумна та невтішна перспектива майбутнього, лікарі порадили відправити хлопчика на виховання до спеціалізованої установи. «Та я навіть подумати такого не могла, щоб полишити сина», - схвильовано каже співрозмовниця, поглядаючи зі сльозами на Сергія. У такому світі, де міцно переплелися проблеми, горе, спокій, радість, щастя, і минають роки 79-літньої Олени Довбні та її 52-літнього сина.

Жінці останні 20 років дошкуляє хвороба Паркінсона. Кожен крок навіть по хаті дається важко. Тому більшу частину дня Олена лежить. А добрі люди доставляють їй продукти з сільської крамниці. Раз на тиждень навідується поштарка з газетами. Слава Богові, очі ще дозволяють ось так через газету та телевізор дізнаватись про події навколо її оселі та села.

Горбівчанка розуміється навіть на політичних перипеті-ях, що відбуваються в державі. Проблеми нашого політику-му напряму пов’язує з тим, що при владі немає молодого (!) покоління, як у Києві, так і в селі. Каже, старі люди, які десятиліттями керують країною, - головне гальмо в розвитку України. А життя вона сприймає без ниття та скиглення, переймаючись лишень за сина, якому невідомо як прийдеться після її смерті. І в цім милосердному материнському клопоті є велика гірка правда. «Сину випало отримати таку біду від того, що під час лікування в молодості від сухот, я за приписом лікарів півтора місяця вживала препарат бром іноземного виробництва», - припускає літня селянка.

Звичайно, робити висновки через півстоліття, дивлячись на жертву - вже немолодого чоловіка, розвиток якого, на думку пані Олени, є наслідком «дії ліків», - важко та й невдячна це справа. Інша річ - співчувати як матері, так і синові. А ще спробувати уявити, як може докорінно змінюватися життя людей, і як вони мають звикати десятиліття, щоб остаточно не втратити потребу бодай іноді радіти тому, що навколо.

- Живу завжди з добром у душі. Були роки. Вміла працювати. Постійно значилась передовою дояркою. Нелегка праця. Важко приходилось і вдома. Але я ніколи ні на кого не тримала зла. Наскільки була нещасною в особистому житті, настільки почувалась щасливою у праці... Хотілось лишень єдиного - щоб люди поруч теж не робили негідних вчинків. Особливо в стосунках одне з одним, - підсумовує співрозмовниця.



Замість епілогу

Цього року в Подесенні аж від листопада часто падає сніг. І тому у глухі закутки сіл на кшталт місцини, де мешкає Олена Довбня з 52-річним сином-інвалідом І групи, добратись нелегко. Ось і доріжка до їхньої хати, після снігопаду вона з’являється тільки за кілька днів. Її протоптують люди, що турбуються про стомлену життям сільчанку. Цією смужкою, подібною до карпатських, задля відвертого спілкування з мешканкою найстарішого на Новгород-Сіверщині села Горбове піднімався і автор сих рядків. Ми розмовляли з жінкою, яка ніколи не плакалась і не виказувала свого нещастя публічно. Вона прагне жити тихо та у злагоді зі світом, на жаль, не завжди адекватним до таких людей. її мучать важкі хвороби, але жінка намагається самостійно долати перешкоди, пам’ятаючи про найважливішу потребу -вічного прагнення до спасіння душі. Тож нехай щастить вам, шановна пані Олено, а милосердний Господь ніколи не обходить вас разом з сином своїм благословінням!

Борис Домоцький, «Деснянка» №8 (743) від 21 лютого 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: