Гарбузові і крейдяні гори Антоніни Кривди

Добавить новость

Понедельник, 8 Ноября 2021 12:28  |  Просмотров: 2167

З одного боку села Дігтярівки, що за Новгород-Сіверським, — крейдяні горби. З іншого — болотиста низина, далі — Десна. Кажуть, у погребах навесні раніше стояла вода, навіть рибу ловили.



А на городі Антоніни Кривди — гора гарбузів. Здоровенні і просто великі, круглі, продовгуваті, зелені, жовті, помаранчеві.

— Це в нас ще небагато, — сідає на мотоблок Антоніна Олександрівна — Саджаємо 50 соток картоплі і соток 15 гарбузів. У селі щороку здають гарбузове насіння мішками. Бабусі пенсіонерки, кому вже важко город обробляти, замість картоплі засівають гарбузами. Тільки щось цей рік семечки дешеві, по 45 гривен за кілограм приймали. А я ще в печі посушила і їх забракували. Бо треба, щоб не в печі, а на печі, на черені висушені. В минулому році будь-які брали. Хай, в Шостку спробуємо відвезти, там по півкіло продати можна, — розмірковує жінка. — Півкіло по 35 гривень беруть. А стакан був 10.

Торіку селі гарбузові семечки по.60 гривень приймали. І зараз з 60-ти почали, а потім різко на 45 зіскочили. Звідки приймальники їздять, не знаю, розмовляють западенською мовою. Казали, за кордон насіння відправляють, а там хто його знає. Минулого року ми тисяч до двох на гарбузах заробили.

Картоплю в нас по сім гривень приймали. Але буряк не вродив, доведеться корів картоплею годувати.

— Свого чоловіка Віталія Олексійовича привезла з Корюківського району. Він з Ко-зилівки. Познайомилися тут, на весіллі у моєї троюрідної сестри Світлани. Її чоловік теж з Козилівки, а Віталій був його однокласником.

— Кохання з першого погляду?

— Видно, що так. Обмінялися адресами. Півтора року тривав роман у листах. Ото як зараз по інтернету, то у нас так само, тільки поштою. Ми з ним до весілля всього разів п’ять бачились. А потім, 21 листопада, одружилися. У шлюбі 29 років. Наступний рік у нас ювілейний: і мені 50 років, і з дня нашого весілля 30. Віталію 50 минулого року святкували.

Хороший у мене чоловік, тільки сором’язливий. Як почув, що «Вісник» у гості їде, втік, — жартує Антоніна. — Зараз у нього роботи багато, бо я й відра після операції не підніму. Піч витоплю, а чугунки чоловік тягає.

Тримаємо двох корів, я сир і сметану роблю. Чоловік возить молочне в Шостку на базар рейсовим автобусом. Зі свого транспорту в нас тільки мотоблок. Ним і оремо, і картоплю саджаємо. Вісім кінських сип. Дрова мотоблоком возимо. Чоловік уже сертифікат про вакцинацію зробив. У Шостці на базарі строго, все літо масочний режим. Регулярно ходили перевіряючі, на камеру знімали: хто в масках, хто без.

Ще тримаємо курей, качок, поросят. Для себе і дітям. Котів четверо: Тигриця, Манька, Маркіза і Чорт. І два собаки. Дружок менший, але за ногу цапнути може. А великого ми взагалі ховаємо, бо люди в двір зайти бояться.

В Козилівці після весілля з чоловіком пожили тільки пів року і в Дігтярівку переїхали, до моїх батьків. Купити цю хату допоміг мій однокласник Олександр Бабич, який тоді був головою колгоспу. В колгоспі тоді зарплати місяцями не платили. І нам за рахунок зарплат дісталася ця хата. Перейшли сюди в 2001 році. Батьків вже немає.

Зразу після школи Антоніна Олександрівна працювала листоношею.

Звільнилася, бо заміж в інший район вийшла. Потім декрети, один за другим. Сиділа вдома, аж поки діти в школу не пішли.

Віталій в колгоспі працював трактористом, комбайнером. Як уборочна, то днями там сидів. Після колгоспу пішов у Кіровське лісництво. Працював лісорубом. І син молодший, Коля, там же, вальщиком. Такий він плечистий у нас.

Синів двоє. Обидва роботящі, з 13 років за плугом ходили, город орали. Старший, Льоша, закінчив чернігівське будівельне училище. Працює в Броварах на заводі, де роблять пі-ноблоки. Грає від заводу в футбольній команді «Оріон». Вже і внук є, Артьомка, чотири місяці.

Я онука ще на руках не тримала, сподіваюся перед Новим роком з’їздити. Невістка Марина — бухгалтер на тому ж заводі.

А менший, Микола, закінчив глухівський будівельний ліцей. Бригади лісгоспівські, де вони з батьком працювали, з першого січня «розігнали», уже приватники вирубують. Коля в Польщу на заробітки з’їздив, приїхав — почався цей локдаун. Відправили в Бровари, на складі працює. Женитися хлопцю пора, а дівок в селі немає. Старший наречену знайшов, тепер хай молодший шукає. У моєї молодшої сестри Наташі вже сім онуків.

Зараз синам: Льоші — 28, Колі — 26. Не часто приїжджають, але перед моїм днем народження були обоє.

Чоловік — затятий рибалка. 6 куча вудок. Спінінг за тисячу гривень. Працював в лісництві, міг собі дозволити. Повне обмундирування: рибальський костюм, човен, який так ні разу на Десні і не випробував. Карасів, щук як наносить, повну морозилку. Чищу я:

— Вас з собою на риболовлю не бере?

— У цьому році вперше їздили на мотобло-ці вдвох. Від нас Десна кілометрів за чотири.

У мене саме важкі думки перед операцією були, і чоловік вирішив їх розвіяти. Правда, в той день слабо ловилося. Зате сала на вогнищі посмажили, посиділи. Молодість згадували.

Газета «ВісникЧ» №44 (1851) від 4 листопада 2021, Олена Гобанова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: