Микола Богомаз будує власне бомбосховище і 35-метрову вежу

Добавить новость

Понедельник, 18 Сентября 2017 12:05  |  Просмотров: 3656

— Якщо бомбитимуть, хто встигне добігти, всіх впущу безкоштовно, — говорить 60-річний Микола Богомаз з села Дроздівка Куликівського району.


Микола Богомаз

— Офіційно — то гараж площею 40 квадратних метрів. Насправді — два в одному, — розповідає Микола Богомаз. — І місце для автомобіля й іншої техніки, і бомбосховище. Так мною було задумано з самого початку. Якщо є можливість, треба її використати. Я, коли починав, прорахував: якщо, наприклад, танки йтимуть по трасі, стрілятимуть у бік нашого села і снаряд влучить, він зможе пробити дах, стіни надземної стіни. А у мене ж іще два рівні мінус. Усі конструкції, що знаходяться під землею, вціліють. Розрахунки робив сам. Свого часу я навчався в Київському політехнічному інституті на інженера. Та за сімейними обставинами довелося кинути навчання. Працював на технічних спеціальностях. Останні роки трудився в «Київенерго» і на заводі з виробництва бетону оператором компресорних установок. Довести будівництво до кінця бракувало часу і грошей. З’являються кошти — роблю все поступово.

Микола Павлович веде до свого об’єкта. Висота надземної частини — чотири метри. По кутках гаража на всю висоту для міцності вварив 40-міліметрову арматуру.

— Ось два поверхи під гаражем. Один висотою два метри 80 сантиметрів. Другий — 2 метри 50 сантиметрів, між ними бетонне перекриття завтовшки до ЗО сантиметрів. Балки залізобетонні. Не завалиться, — розповідає. — Я метикував над кожною деталлю. По сторонах моє бомбосховище на кілька сантиметрів нижче, ніж посередині (скоси), щоб у разі злив вода стікала, а не накопичувалася, я ж іще даху не звів. Сам гараж спланував не нижче чотирьох метрів. Щоб не тільки оглядова яма була в користуванні, а й автопідйомник.

— Миколо Павловичу, якщо у ваше сховище півсела наб’ється, чим дихати будуть?

— То не проблема. Пішов на базар, узяв труби, потужний мотор — і готово. Поки що руки не дійшли. Я цим будівництвом машину (була «шістка») майже угробив: возив будівельні матеріали. Довелося продати.

Над гаражем четвертим поверхом побудую мансарду з газобетону. І легко, і тепло. А поки що до стіни гаража прикріпив односторонню траверсу (поперековий брус), яка веде до вежі. Я ж іще вежу будую. Нині її висота 25 метрів, планую — 35. Я сам її сконструював. Остов поставив поряд з 12-метровим горіхом. Кріплення йому в кору вросло, — показує. — А по боках закріпив чотирма металевими траверсами. Вони не пустотні, а суцільний метал, арматура від 18 міліметрів діаметром. Траверси вкопав углиб на 2,5 метри. На кожній, внизу під землею, ще й поперечина для надійності кріплення. Перший оглядовий майданчик я зробив на висоті шести метрів. Другий — 12-ти, третій — 20 метрів і четвертий — 25-ти, — Богомаз надягає каску, ремінь безпеки і залазить на вежу. З собою тримає бінокль. — Знайшов в Інтернеті й купив , — хвалиться, — 70-кратного збільшення. Як залізу на самий вершечок вежі і погода ясна, бачу все навколо в радіусі 30 кілометрів. На верхівці вежі я почепив український прапор. (Дивлюся на наш стяг, з землі він здається маленьким, розміром з зошит. Насправді — 30 на 50 сантиметрів. — Авт.).



— Бомбосховище, вежа — Павловичу, вас у селі не вважають диваком?

— Частково. П’яниці насміхаються. А мудрі хвалять. Та хай сміються. Не дай Боже, нападе Путін, отоді попитають, куди душі спасать.

Тільки вдумайтеся: у Куликівському районі жодної оглядової вежі. Є кількох операторів мобільного зв’язну, та в разі чого на них хоч і заберуться наші хлопці, захисту ніякого. А я планую у перспективі на оглядових майданчиках поставити металеві броньовані щити (це питання узгоджу з місцевою владою). Якщо знадобиться, хай користуються. Хочеш миру — готуйся до війни, є таке прислів’я.


— Перший оглядовий майданчик я зробив на висоті шести метрів. Другий — 12-ти, третій — 20 метрів і четвертий — 25-ти, — Богомаз надягає каску, ремінь безпеки і залазить на вежу

Нас у мами троє. Сестрі Людмилі 63 роки, живе у Чернігові, вже пенсіонерка, раніше працювала медсестрою. Брат Юрій, йому 55, військовий полковник, живе у Москві. Приїздив перед 2014 роком. Вони вже тоді знали, що чекає на Україну. Він людина служива, тепер до нас не наїздиться. А по телефону ми говоримо лише про погоду й про маму.

На цих словах я побачила матір Богомаза 92-річну Ганну Корніївну. Несла з городу пучок моркви.

— Мама у мене молодчинка, — хвалиться Микола. — У такі роки ще й город обробляє. Картоплю садить, сапає. Всячину вирощує.

Йду дивитися. І справді, город доглянутий. Міцні головки капусти, помідори добренні, ледь у долоню вміщаються. Осінь, а ще плетуться огірки і яскраво-салатового кольору метрові кущі борщової лободи (таку побачила вперше, хоча і виросла в селі).

— Ганно Корніївно, як дожити до стількох років, ще й силу мати?

— У міру працювати і відпочивати. їсти, коли хочеться і що хочеться. Руками ще робила б і робила. Зір підводить, — жаліється старенька.

— Батька немає вже 27 років. Він ветеран війни, мав 12 медалей, у тому числі «За взяття Берліна». Я для мами все роблю, щоб зробити її життя комфортнішим. Туалет у хаті встановив. Кришка унітазу повільно опускається, не ляпає, щоб її не лякало. Електропічку поряд з ліжком поставив. Крупорушку сам змайстрував, — показує Богомаз. — 6 час, борошно для себе мелемо і зерно на годівлю хазяйству.

Для себе з двох дисків «КАМАЗу» зробив бетономішалку на 20 відер, купити дорого. І лебідку, щоб на висоту той бетон піднімати. Самому важко, кликав на допомогу односельця-переселенця з Горлівки. Він за годину роботи правив долар (приблизно 26,5 гривен). Так я, коли в Києві працював, за годину долар заробляв. Не вигідна мені така поміч. Сам труджуся. Де тільки можу, процеси механізую.

Планую вежу зробити заввишки 35 метрів і встановити на ній 5-кіловатний вітрогенератор на шість лопастей по три метри кожна. З нього енергія поступатиме в два акумулятори, які поставлю в гаражі. У хаті будуть світлодіодні лампи. Енергію використовуватиму виключно для власних потреб. Це, звісно, в перспективі шестилопатевий. Доки на нього зіпнуся, поставлю оцей, вже готовий, дволопатевий, — показує на той, що стоїть перед порогом.

На хвості конструкції напис: «Україна понад усе».

— Ви патріот?

— Я рифмопльот. Є у мене вірш про прапор України. Маю свій варіант гімну. На одну тонку книжечку 60 віршів назбирав. Надрукованих у різних виданнях — 40. Пишу й любовну лірику. Їжджу в Куликівку на засідання літературної студії. Маю грамоти за своє віршування. На все потрібен час, у мене планів і задумів чимало.

— Любовну лірику пишете, не п’єте, не курите, руки золоті. Мабуть, від жінок немає відбою?

— Ті, хто хотів бути зі мною, люблять випити — це не моє. Я мрію про жінку, близьку мені по духу, без шкідливих звичок. Щоб і книги любила, як я, і поділяла мої захоплення, уміла робити все, що належить жінці. Та поки що такої не зустрів. У мене є син, йому залишив квартиру в Києві, і колишня дружина. Ми прожили 12 років разом . Решту — під одним дахом. А спали в різних ліжках. Тільки 2015 року розлучилися. Я люблю вірність.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №37 (1636), 14 вересня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: