«Якби не встигли забрати, було б нічого обнять і ні на чому поплакать»

Добавить новость

Вторник, 12 Мая 2015 14:51  |  Просмотров: 3252 | Обновлено 15 Мая 2015 09:22

Максим Головатий — четвертий менянин, котрий віддав життя, захищаючи Україну від російської агресії. Героя поховали поруч із Вадимом Жеребилом та Сергієм Титаренком. Максим Андрейченко покоїться теж у Мені, але на іншому цвинтарі.



Максим Головатий не дожив три дні до 23-річчя. Загинув від кулі снайпера 18 лютого при виході з оточення під Дебальцевим у селі Логвинове Донецької області. Гранатометник Першої мотопіхотної роти третього взводу 13-го мотопіхотного батальйону, молодший сержант, призваний 28 квітня 2014 року. До мобілізації працював робітником підприємства «Мена ПАК». Відслужив строкову службу у Сімферополі морським піхотинцем. Закінчив Менську школу імені Шевченка, потім Чернігівський професійний будівельний ліцей.

30 квітня закрита труна стояла у шатрі біля п'ятиповерхівки, де у квартирі на останньому поверсі жив боєць. У шатрі домовина і ночувала. 29 квітня під вечір тіло бійця у вантажівці привезли у Мену з Чернігова. По дорозі — у Березні, Волосківцях, Чапаївці і в самому райцентрі люди, зустрічаючи героя, стояли на колінах.

У Чернігів тіло бійця доставили із дніпропетровського моргу.

— Ще два-три дні, і його б поховали як неупізнаного, — говорить батько Сергій Головатий. — Якби аналіз ДНК не зійшовся, його б захоронили під номером. Якби не встигли забрати, було б, як то кажуть, нічого обнять і ні на чому поплакати.

Тіло Максима було неупізнаним більше двох місяців

— 27 квітня ми приїхали в морг у Дніпропетровську, — розповідає дядько Максима Олександр. — Волонтерша повела нас у кабінет, дивитися фото на комп'ютері. Показували обличчя з усіх ракурсів. Воно дуже змінилося. Скільки він у полі лежав, до того, як у морг забрали, ніхто не знає. Схожий, але він чи ні? Речі винесли на упізнання.

— Як Максим від'їжджав, йому подарували самов'язані теплі шкарпетки, — додає батько Сергій Головатий. — Сусідка Валя, вона на четвертому поверсі живе, в магазині працює, подарувала їх. Бабуся, котра їх в'язала, сплела зразок, щоб можна було Максима по цих шкарпетках шукати. При Максимі був дерев'яний хрестик на чорній нитці, що бабуся (мама батька Антоніна Іванівна, 78 років, родом із Величківки Менського району) подарувала, срібний він удома залишив. Були три іконки паперові і стрічка з молитвою, баба сказала носить їх біля серця. Шкарпетки підходять, хрестик, іконки підходять. В особистих речах знайшли фото Максимової дівчини (Нагаші Лях із Блистови). Потім оглядали тіло. Зріст збігається —181 сантиметр.

— Тіло оглядали у спеціальній кімнаті, його винесли, — продовжує дядько Максима. — І схожий, і не схожий. Серце хоче, щоб це не твоє було. Тоді поїхали до слідчого — він каже: «Тіло не віддам, робіть ДНК». Людка (мати Максима) на це: «Ми робили ДНК». Зв'язалися із базою даних ДНК у Запоріжжі. Там сказали: «Є збіг із солдатом». Назвали номер. Це був номер Максима — 483.

— Аналізи на ДНК здали в кінці лютого, від військкомату, — продовжує батько.— Брали мазок у роті. Паличкою з ватним тампоном, як у кіно показують. Результати були готові (через три тижні), але не було збігу.

До останнього дня жили надією

До загибелі Максим дзвонив майже щодня. Хоч на секунду-дві.
— Прийде СМСка, що знову на зв'язку, уже легше, — говорить батько. — Остання СМСка від 16 лютого, я и не витирав. А14 березня мені прийшло: «Я знову на зв'язку» і «Передзвоніть мені», підписано: «Син». «А чому син, — мене передьорнуло, — значить, він живий?» Я передзвонив, там чужий голос. «Я, — каже, — луганський боєць, хочу повідомити, що у мене мобілка вашого сина, а документи у штабі, але штабні криси не хочуть займатися (установленням особи. — Авт.). Ми (луганські) збирали зброю і документи. А донецькі хлопці збирали трупи. Отож трупи без документів, щоб ви це знали».

Був іще один дзвінок: «Якщо хочете, щоб син попав у списки обміну полонених, лаштуйте 10 тисяч доларів. А кому повідомити, що зібрали суму, ви знаєте». Ми сказали у військкоматі, що був такий дзвінок, що вимагають викуп.

— Те, що не хотіли віддавати тіло, — хотіли на ньому заробити, нелюди, — говорить колишній комбат 13-го батальйону Сергій Мурований. — Максим загинув, певно, миттєво. Хлопці розказували, що бачили, як він падав з БТРа.

Відспівали бійця у Менському Свято-Троїцькому храмі.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №19 (1513)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: