Мати загиблиго Владислава Грищенка розповіла, як зважилась перевести 4 млн. гривень на добробут громади
14 липня 2022 року від ворожого снаряда загинув 25-річний Владислав Грищенко з позивним Мультик із Сосниці. А 21 грудня того ж року рішенням сесії Сосницької ТГ 4-й провулок Гоголя, у якому він проживав, за ініціативою сусідів перейменували на вулицю імені Владислава Грищенка. І про цю вулицю тиждень тому дізналася вся Україна — значну частину компенсації, отриманої від держави, мама героя Валентина Дмитрівна витратила на її капітальний ремонт. «Це дуже важкі гроші, — змахує сльози вона. — Не дай Бог таких нікому. Довго вони лежали в мене на картці, рука не піднімалася їх використати, тим більше на себе. То нехай хоч людям послужать».
На фото Валентина Грищенко
53-річна Валентина Грищенко передивляється відео, на якому її єдиний син Владислав разом із двома друзями віджимається на кулаках на спортмайданчику. Хлопці піджартовують один над одним і весело сміються. Це останні хвилини життя молодого сосничанина, яке за мить обірвав ворожий снаряд...
- У квітні 2017 року Владика забрали на строкову службу в Нацгвардію. Служив він у Харкові — згадує Валентина Дмитрівна. — Та вже у жовтні підписав контракт на три роки. Звісно, після цього не раз був у зоні АТО, ось тільки мені про це мало розповідав. Знала лише, що ротації на Схід у них були різні то на два місяці, то на чотири, а то й на пів року. У листопаді 2020- го строк дії його контракту закінчився і Владик повернувся додому. Рік прожив у Сосниці. Якщо чесно, я умовляла його в армію не повертатися, мовляв, краще поїхати працювати у Київ або за кордон, та він відмовлявся: «Кому треба, той нехай за кордон і їде, це не моє».
Десь на початку осені 2021 року військкомат почав забирати хлопців на навчання. То Владик сам пішов туди і попросив: «Ви мене поки що не чіпайте, бо вдома роботи багато, я сам до вас прийду». І прийшов. 25 листопада знову підписав контракт і поїхав служити в Гончарівське. Востаннє перед початком повномасштабного вторгнення він приїхав 10 лютого - треба було вклеїти у паспорт фото. А потім почалася війна...
Спочатку Владик був під Черніговом. Пройшов там справжнє пекло (був артилеристом, стріляв із САУ (самохідної артилерійської установки. — Авт.) «Акація» 152 калібру). Щодня я, неначе чуда, чекала його дзвінка. Самі розумієте, зідзвонитися в той період було доволі складно. А син випадково ще й телефон свій розбив. А де іншого взяти? Спасибі, допомогли моя чернігівська подруга Лена та її рідна сестра Віра - принесли Владику телефон, щоб міг зв'язуватися зі мною.
Коли з'явилася звістка, що рашисти полишають Чернігівщину, зраділа чекала, що сина бодай на день відпустять додому. Проте цього не сталося.
Наскільки я зрозуміла, їх із Чернігова перемістили в Черкаси. Там вони трохи відпочили і поїхали на Схід. Конкретних населених пунктів Владик ніколи не називав, загадував мені ребуси, а я їх розгадувала. Щось правильно, щось, може, й ні. Думаю, були Харківський і Луганський напрямки. З останнього вони вийшли у Просяну Дніпропетровської області, і вже звідти їх відпустили додому на п'ять днів - із 5 до 10 липня. Але ж це з дорогою, тож побув Владик дома зовсім мало.
Приїхав 6-го а 9-го вже й поїхав. Повернувся в Просяну. Востаннє подзвонив мені 14 липня о 20.45
Говорили ми недовго. Син сказав, що піде займатися на спортмайданчик. А о 21.15 прямо туди прилетів «Калібр»... — Валентина Дмитрівна на хвилину замовкає.
- Уранці я здивувалася, що Владик не дзвонить Та це ж армія, мало що там відбувається... Вирішила дочекатися вечора. А в цей день саме над нашими будинками пролітав якийсь літак. Я вийшла на город подивитись, бачу сусіди часник копають. Вирішила й собі попорпатися на городі. Може, штук чотири часничини тільки і вирвала, як раптом собаки звели страшний гавкіт. Я зайшла у двір і поверх хвіртки побачила військові кашкети.
Усередині все обірвалося...
Наступного дня тіло Владислава привезли додому. А ще за день. 17 липня його поховали на місцевому В’юниському кладовищі.
Тіло було ціле. Обличчя місцями посічене, а нижче лівого плеча масивне поранення грудної клітки, — мати не може стримати сліз. — Ворожий снаряд так і застав Владика біля турніків. Годину він ще був живий, навіть «швидку» з Дніпра дочекався, але довезти до лікарні його вже не змогли...
***
На кладовищі поряд із могилою Владислава ще одне поховання героя-захисника його друга і сусіда 39-річного Сергія Кузьменка.
- Двоє хлопців з нашої вулиці пішли захищати Україну й обоє загинули, - із тугою говорить мама Сергія Надія Миколаївна.
— Така іронія... Владик прийшов у відпустку 5 липня, а Сергій того дня пішов воювати, так вони вже більше і не побачились...
Сергій Кузьменко також пішов воювати не вперше - із 2014-го він відстоював незалежність України на Сході.
Та хіба я знала, до він був. Нічого ніколи не розповідав. Казав, що в Гончарівському або в Десні. Видно, щоб не хвилювалася. 24 лютого 2022-го син був дома (у той період він не був мобілізованим) і так сталося, що проспав дзвінок із військкомату. Не почув. як дзвонив телефон, а потім, коли прокинувся, зразу ж побіг туди, та військкомату на місці вже не було. Тому і вийшло, що мобілізувався пізніше. А загинув 7 березня цього року під Бахмутом. Лише після смерті сина у військкоматі я дізналася про його місця служби. Страшно, що життя віддають такі молоді..
- Зараз як подумаєш, стільки знаків було, хитає головою Валентина Дмитрівна. — 13 липня біля мого будинку на траві зібралася зграя якихось незвичайних пташок. Рябі, з дуже гарними чубчиками на всю голову. Раніше я таких не бачила. І було їх, мо тисяча. Хотіла їх сфотографувати висунулася з вікна, аж вони порозліталися. Лише дві пурхнули і сіли на дроти.
А 14-го я побачила зграю тих пташок біля двору знову, та поки підійшла, всі розлетілися, залишилась сидіти лише одна. Більше я їх не бачила. Тільки після того, як Сергій загинув, полола якось город, то дві такі наді мною літали. Xто знає, може, то були душі наших хлопців-захисників. Сподіваємось, що вони бачать і нас, і що ми робимо задля їхньої пам'яті. Бо пам'ятати тих, хто віддав життя за свою Батьківщину, мають і наступні покоління.
***
29 серпня, у День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, Валентині Дмитрівні вручили нагороду Владислава - орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
— Після похорону сина я довго не могла прийти до тями. Не хотілося нічого. А за кілька місяців якось загомоніли з Надією Миколаївною про дорогу і я сказала, що якщо отримаю гроші, які обіцяє держава, то найперше покладу тут асфальт. І ось 19 грудня минулого року, на Святого Миколая мені на картку прийшла компенсація. Після Нового року я пішла в громаду, щоб мені з цим допомогли. Довго розробляли проект, причому коли проектанти приїхали дивитись на місце, то я сказала, що маю особисті побажання - заасфальтувати не лише саму вулицю, а й заїзди до дворів. Спочатку ціна за проектом мала скласти 4,5 мільйона гривень (довжина вулиці — 350 метрів. — Авт.), та під час проведення тендера Шляхове ремонтно-будівельне управління №82 запропонувало ціну на мільйон нижчу. Самі ж роботи виконали швидко - буквально за два тижні: розчистили вулицю, поклали асфальт, нанесли розмітку, поставили знаки. Тепер у нас справжня краса. Жаль, хлопці її вже не побачать.
Та головне — зупинятися на цьому Валентина Дмитрівна і Надія Миколаївна не збираються. Обіцяють: навесні вулиця буде ще кращою, бо з боків вони хочуть обсадити її квітами і закликають доєднатися до цього й інших сусідів.
- Є в нас іще один задум, — ділиться Валентина Дмитрівна. — На рахунок громади я перерахувала чотири мільйони гривень. Ну щоб із запасом було, раптом що... Так ось, цих півмільйона гривень, що залишилися, я хочу попросити виділити на зону відпочинку. Є в нас тут зруйнований будинок поряд із моїм, так на його місці ми б хотіли зробити якусь альтанку з лавками, встановити дитячі гойдалки. Щоб могли люди зібратися і посидіти у приємній обстановці. Нам зараз важко, важко й іншим, та маємо триматися, щоб дочекатися перемоги. Я завжди дуже пишалася і зараз пишаюся Владом! Він був гарним сином, другом, сусідом, колегою, справжнім патріотом і хорошою людиною. І якщо вже такі діти гинуть, то їхні смерті не мають бути марними, і ті, хто залишився живий, мають жити у мирній і процвітаючій країні! А це наш невеликий внесок у це.
Джерело: газета “Гарт”, Катерина Дроздова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.