Сергій Харлан допомагав жителям села Старий Білоус пережити вторгнення росіян на Чернігівщину

Вторник, 22 Ноября 2022 20:13 | Просмотров: 4873 | Обновлено 23 Ноября 2022 10:00

Нещодавно жителі села Старий Білоус повідомляли нашу редакцію про те, що в цьому населеному пункті були розклеєні підозрілі листівки з закликами не допомагати ЗСУ та образливими фразами відносно діючого президента. Переславши фото листівок наші читачі попросили: і обов'язково напишіть про Сергія Харлана, ця людина під час активних бойових дій активно допомогла організуватись жителям села, забезпечувала підвіз їжі та гуманітарної допомоги для дітей, в той час, як староста села на декілька тижнів просто зник і ніяким чином не проявляв себе у скрутну хвилину.

Ми спершу здивувались, адже Сергій — досить відомий у Чернігові ведучий святкових, розважальних заходів і зовсім не асоціюється з людиною, яка може стати на чолі цілого села, під час бомбардувань та обстрілів. І хоча, Старий Білоус географічно — справді село, жителі Чернігова вважають його практично передмістям обласного центру, адже добратися до нього можна, навіть, не маючи власного автомобіля, на тролейбусі №5 (кінцева зупинка), також відсутні дорожні знаки, які б позначали закінчення Чернігова та початок Старого Білоусу.

Як виявилось, 40-річний Сергій Харлан разом зі своєю 33-річною дружиною перебрався у Старий Білоус навесні 2020-го року. Мрією родини з появою доньки, якій зараз вже 5 років — стало проживання у приватному будинку. Перед покупкою родина 1.5 роки вивчала основні питання будівництва, аби потім власними рукам довести помешкання, якщо не до ідеалу, то до певного рівня своїх вподобань. І такий варіант разом з невеличким обійстям скоро знайшовся, у самому центрі села. Не в останню чергу родину привабило те, що у селі був прекрасний дитячий садок з новим ремонтом, магазини і школа, порядні сусіди, серед яких подружжя Тетяни Корми та її чоловіка Юрія (Тетяна нині волонтер, колишня очільниця “Будинку книги”), а також те, що село має перспективи до розширення. За словами Сергія Харлана воно активно продовжує відбудовуватися і користується популярністю не менше ніж Киїнка, де також облаштували свої приватні будинки немало корінних чернігівців. На момент вторгнення росіян, за оцінками Сергія у Старому Білоусі проживало близько 3 000 осіб.

Сергію допомогла стати своїм для селян — активна допомога у вирішенні однієї з головних проблем, яка тривалий час заважала комфортно жити місцевим жителям. А саме перебої з електрикою, вони утворювались, через те що обладнання було зношеним — проводка та підстанція. Завдяки своєму широкому колу знайомих, які неминуче з'являються у будь-якого популярного ведучого, Харлан залучив депутатів та інших відповідальних посадових осіб і незабаром у селі звели 2 нові електричні підстанції, та одну розвантажувальну, яка скидала частину напруги, що подавалась на Трисвятську Слободу через Старий Білоус. Також Сергію запропонували стати адміністратором вайбер-чату, де мешканці обговорюють нагальні проблеми, а під час бойових дій навіть питання виживання і порятунку. Зараз чат налічує майже 1000 учасників.

- Як зустріли 24 лютого?, - задаю традиційне запитання.
- Дізналися про початок повномасштабного вторгнення від батька дружини, який живе під Києвом, та має родичів на Харківщині, він сповістив нас о 5-й ранку, що Харків бомблять.

- В цей же день до нас приїхали друзі з мікрорайону Масани з 3-місячною дитиною. Думали, що в селі буде спокійніше, але ми теж скоро почали чути вибухи практично кожного дня. Найгучніший вибух був, коли підірвали автомобільний двополосний бетонний міст, також ЗСУ знищили залізничний міст, а ще недалеко від нас палала Нафтобаза, коли її розбомбили, і це не рахуючи перманентні перестрілки між двома сторонами з артилерії, “Градів” і т.д. Тобто затишно, у Старому Білоусі, м'яко кажучи не було, - розповідає Сергій.

- Завдяки тому, що підірвали 2 мости, я вважаю, що до нас не змогла зайти техніка ворога, як це було в деяких інших навколишніх селах. Тобто ми уникли окупації, але зруйнованих будинків — чимало. Дуже багато таких на вул.Київській, постраждало житло на вулицях, які примикають до переїзду біля мосту, де базувався блок-пост, зруйновано вщент будинок мого сусіда, який стоїть за кілька метрів від нашого, в мене тоді пропала електрика, бо перебило кабелі. Це сталося на слідуючий день, після того, як моя дружина, та дружина друга з Масанів з дітьми вирішили виїхати за межі Чернігівської області, - сумно зітхає Сергій.

- Тож росіян на власні очі ви не бачили?, - уточнюю.
- Я сам — ні, але місцеві жителі у чаті розповідали, що в село під час комендантської години заходили ДРГ в зеленій військовій формі зі зброєю. Навідались вони і до місцевої школи, де “від великого розуму” написали на класній дошці “укропи вам пи...да” (мені мама одного з учнів школи надіслала це фото у чат), російський снайпер піднімався на дах будівлі, також після одного з таких візитів зникли деякі продукти, що завозили в приміщення школи.

- Достеменно знаю, що росіяни з цих ДРГ вбили двох тероборонців, які чергували на блокпосту біля залізничного переїзду. Ще 2 чи 3 людей з цього блокпосту взяли у полон.

- Чи багато людей виїхало у ті дні з села і чому не виїхали ви?
- Досить багато, але й немало залишилось і вони потребували допомоги, десь 60% з них, через стресовий стані психіки перейшли у режим “малої дитини”, вони запитували: “що робити далі?”, “де брати продукти”, “коли завезуть хліб?” і таке інше, а відповісти їм не було кому, тож ми згуртувалися з місцевими активістами, серед яких були мій двоюрідний брат, головний повар місцевої школи, Міла Маркелова, Вікторія, та ще багато інших людей у тому числі чоловік Тетяни Корми (всіх і не перелічити), взяли цю функцію по комунікації та допомоги населенню на себе. Створили дружину з числа місцевих, патрулювали вулиці, дізнавались про нагальні потреби людей.

- Дві жінки у цей період навіть народили малят, одна з них у підвалі. Дитині тієї матері, що народила у підвалі не підійшло молоко і потрібно було швидко знайти суміш, аби дитина банально не померла з голоду. Я знайшов таку через мого друга КВНщика Артема Широкого, він також входив до числа волонтерів, які шукали потрібні речі по місту. Він як раз купив в одному з магазинів потрібну суміш і вона підійшла дитині. Бабуся немовляти, коли взяла її в руки дякувала зі сльозами на очах. Також додам, що під час пологів цю породіллю консультував по телефону мій двоюрідний брат фельдшер. Дуже радий, що пологи пройшли успішно. Я думаю, що одна з цих породіль залишилась у Старому Білоусі і після відходу росіян, тому що через пару місяців до мене був запит на памперси для декількамісячної дитини, ми необхідне для дітей завозили у дитячий садок, який теж постраждав від влучання поряд (у житловий будинок через дорогу, від якого практично нічого не залишилось), але на щастя вилетіли тільки вікна, - нові пластикові склопакети. У школі, наскільки мені відомо — є велика діра у стіні від влучання, тобто вона постраждала більше ніж садочок.

- У школі ми розвернули пункт по приготуванню їжі для ТРО, яку відвозили до Зеленого гаю, де вони базувалися. Також я співпрацював напряму з людьми з ЗСУ в тому числі прикординниками і допомагав координувати людей з навколишніх населених пунктів, які передавали інформацію про рух ворожої техніки, аби її можна було знищувати.

- Одночасно доводилось обробляти стільки інформації, що іноді просто голова йшла обертом, це була незлічена кількість повідомлень з десятків груп, каналів та приватних осіб. Бувало, що військові реагували не завжди вчасно, бо ж роботи їм вистачало. Наприклад, координатори дали геолокацію танку, які сів “на пузо” у багнюці неподалік Старого Білоусу, але поки наші приїхали — росіяни танк вже підірвали, аби він їм не дістався. До речі, серед координаторів були самі різні люди - від торгових представників, які дуже добре знали навколишню місцевість і мали багато знайомих по селах і до людей, які були аж у Польщі, але мали родичів, які скидали геолокації розташувань військових рф, як тільки з'являлась можливість і зв'язок.

- Вирішував навіть, на перший погляд не значні, але в той час — гострі питання. Одного дня з хлопцями довелося знімати з вишки мобільного зв'язку (вона єдина у селі), технічні світлові маячки, якими вона була оснащена. Тоді люди намагалися суворо здійснювати режим світломаскування і вишка у повній темряві сяяла, як новорічна ялинка, що нервувало місцевих. Це квест був ще той, Юра мій сусід постійно на зв'язку зі співробітником мобільного оператора, який радив, як все так зробити, аби не пошкодити обладнання. Також до робіт долучився електрика з нашого села. Юрій у подальшому підключав цю вишку до генератора, аби у селі був хоч якийсь зв'язок, - розповідає Сергій.

- Тож самі розумієте, включившись у процес допомоги людям та нашим військовим з першого дня, я вже не мав морального права їх кинути і просто собі поїхати у безпечне місце. Наші дружини, у свою чергу, не хотіли їхати без нас, хоча обидві — досвідчені водійки. Але врешті решт страх за дітей переміг і ми вивезли їх зі Старого Білоусу разом з моєю тещею. Це напередодні того, як росіяни скинули бомби на автомобільний міст, який сполучав Чернігів з Києвом (міст було зруйновано вночі 23 березня — прим.авт.).

- Люди у селі тоді дуже згуртувалися, ті що виїхали писали у чат, що можна заходити до їх помешкань і брати будь-яку їжу, або інші необхідні речі, ділилися замороженими мясом та рибою, коли була відсутня електрика і вони б могли банально пропасти. Але були й такі, що мародерили під час бойових дій. У мій будинок, в тому числі, намагалися влізти.

- Я покинув свою хату, коли пропала електрика. В приміщенні було менше 9 градусів тепла, перебралися в інше місце, проте до Старого Білоусу регулярно їздив мій сусід Юра з допомогою, а також я передав, що міг для потреб жителів.

- А ви вірили, що росіяни підуть на Чернігів і Київ, будуть бомбити міста і села?
- Тривожну валізку не збирав, але продуктів з дружиною на 2-3 тижні закупили. Консервація і картопля у погребі у нас теж були, але не так багато, бо ж на дворі була практично весна і запаси підходили до кінця.

- Допомагали не тільки людям, а й тваринам. Коли у Киїнці розбило хату, де хазяї тримали питомник з розведення породних собак (шпіци та коргі), то їх годували, а потім порозбирали небайдужі люди. Один з моїх друзів також забрав собі 6 собак звідти. Власники покинули село і вочевидь не змогли забрати з собою усіх тварин.

Які речі вам запамяталися найбільше за час активних бойових дій на Чернігівщині?
- Перша, це мабуть, коли мені передали координати трьох установок “Градів”, які гатили з одного з селищ по Чернігову. Інформатор сказав, що вони стоять не під житловими будинками, прикриваючись цивільними, як щитом, а на покинутій фермі. Їх в той же день знищили. Я це знаю достеменно, бо мені це підтвердили військові з нашої арт-групи.

- До речі, 1 квітня, коли росіяни відходили зі своїх позицій і утворювали з різних напрямків величезну колону, то наші військові у слід їм добряче накидали, саме завдяки діям координаторів. Звичайно, вони перед виходом глушили зв'язок, залякували населення, навіть знаю випадок, що танк в одному з сіл “на прощання” розстріляв хату, аби всі інші навіть не думали про те, щоб передавати координати їх руху. Проте люди знаходили можливості сповіщати наших військових, про пересування росіян і майже весь маршрут вони несли втрати.

- Друга, це коли місцева жінка подякувала мені через 1.5 години після того, як я виклав у сільський чат повідомлення від військових про небезпечний обстріл. Сказала, що вони з чоловіком послухали мене і пішли з хати у сховище — і це врятувало їм життя, бо через секунду після цього в їх город був прильот, де утворилась воронка, будинок був увесь посічений осколками. Саме такі випадки, заставляли мене не опускати руки і лишатися в селі та Чернігові.

- Третій випадок, який врізався у пам'ять, це мабуть, коли одного дня цей мій друг з Масанів, який завжди був переконаним атеїстом сказав: “Мабуть за нами зверху хтось таки наглядає...” А щоб ви розуміли, нам не тільки під обстрілами доводилось їздити за продуктами, пальним, вивозити людей, а й одного разу проїхати цілими і неушкодженими по мінному полю у Киїнці. Один з військових, коли ми повернулись сказав тоді: “Ти, мабуть, не те що в сорочці народився, у бронежилеті, ми за 30 хвилин до вашого приїзду у Киїнку цю ланку замінували”.

Наприкінці серпня Сергій Харлан поїхав до дружини з дочкою в інший регіон, так як нагальна потреба у волонтерах-одинаках відпала, а основні функції допомоги населенню на себе перебрали великі фонди та органігазації, в місто та до сіл повернулась значна кількість мешканців, а в магазинах було вдосталь продуктів та інших необхідних речей.

- Як ваша дочка сприймає війну?
- Вона все розуміє, оскільки ми від неї нічого не приховуємо. Знаєте, Чернігів російськомовне місто і я та моя дружина, багато наших друзів/знайомих у побуті використовували російську, дочка чула українську тільки від виховательки у садочку. А тепер вона категорично проти того, щоб ми вдома розмовляли російською і сварить мене з дружиною, якщо ми вживаємо слова російською: “Мамо, тато, чого це ви балакаєте орківською мовою?”. Так що наші діти все розуміють краще від нас, - посміхається Сергій.

- А яка ситуація у вас тепер з роботою? Адже ви працювали в івент-сфері, а різного роду святкування, через повномасштабне вторгнення не дуже на часі...
- Знаєте, без роботи я міг би не сидіти, були запрошення провести весілля, дні народження і неодноразово, але я не можу себе пересилити морально і йти розважати людей на застіллі, коли навколо гинуть люди.

- Останній раз я працював за своєю спеціалізацію у Чернігові за 2 тижні до 24 лютого. Це було подвійне свято — день народження жінки і день вінчання подружжя, яке зробило це без участі друзів та свідків. Оточуючі про все дізнались тільки, коли ми запустили відео, яке зробив оператор на вінчанні, вже під час святкування дня народження. Це було дуже зворушливо, адже пара була розписана тривалий час і зважилась на вінчання. Так ось, я добре запам'ятав, що на те свято було запрошено прикордонника, його дружина повідомила присутнім, що він не прийшов, тому що його терміново викликали на роботу. І в цей момент в очах кожного з присутніх майнула тривога...

- Знаєте, мені у горлі грудка вставала, коли я гортав стрічку Фейсбуку і з проміжком в одну секунду бачив, як люди беруть участь у концерті гурту U2 на станції метро “Хрещатик”, а слідуючим постом йде, як на “Азовсталі” люди зливають воду з батарей, аби напитись. Я ще від жодного військового не чув, що вони радіють нашим тут святкуванням, навіть записи-звернення про це від них бачив. Тож, вважаю, що масові гуляння, поки наші захисники гинуть — недоречні.

Сергій Харлан, не дивлячись на те, що його робота — це публічність і свята для людей, людина досить скромна і зізнався, що фото з днів своєї волонтерської діяльності робив для звітності перед тими, хто допомагав, та для тих, хто потребує допомоги, аби вони знали, що її можна попросити. На одній зі світлин він з досить відомою чернігівкою — Оксаною Тунік-Фріз, Оксана теж волонтерить, а саме у березні Сергій на її прохання, ризикиючи життям, доставив обладнання для “Чернігівгазу” та пальне, яке було у місті в дефіциті.

На фото справа - Оксана Тунік-Фріз

Gorod.cn.ua