Мобильная версия сайтаВалентина Ридя: «Я дуже рада, що Коля вижив»
Приголомшливу історію 33-річного Миколи Куліченка з Довжика Чернігівського району не раз показували на українських і навіть зарубіжних телеканалах. Це його азом із двома братами (36-річним Дмитром і 30-річним Євгеном) окупанти запідозрили в партизанстві й вивезли на допити у Вишневе за 40 км. від Довжика. Там три дні катували, а тоді всіх трьох розстріляли в посадці й закопали в ямі. Микола єдиний з братів дивом вижив і вибрався з могили. Опинившись у невідомому місці, поранений і знесилений, він навряд чи добрався б додому сам, якби не зустрів у Буянках на Ріпкінщині 55-річну Валентину Ридю та її синів - Олександра (33 роки) і Сергія (йому 29).
Миколу з братами рашисти схопили 18 березня. Того дня біля Довжика на міні підірвалася ворожа колона. Окупанти кинулися шукати тих. хто вчинив диверсію. Стали ходити по хатах. Нагрянули й до Куліченків. Хтось розказав їм. що Євген брав участь в АТО. На додачу росіяни знайшли в домі його сумку з військовою формою. Розбиратися, що до чого, не стали — схопили всіх трьох братів і повезли у Вишневе.
Пізніше Микола Куліченко розповідав: “Нас завезли на якусь пилораму. Де перебуваємо, ми не знали. На допитах запитували, хто підірвав колону, і били автоматами по голові, по ребрах, по животу. Аж до втрати свідомості. І так два дні. 20 березня на допити не водили. А по обіді наступного дня побили до півсмєрті, із зав'язаними очима та зв'язаними руками і ногами закинули нас у багажник джипа й повезли в посадку. Там викопали неглибоку яму і поставили нас на коліна. Перед пострілом я крутнув головою, тож куля ввійшла мені в щоку, а вийшла біля вуха».
Вистреливши в Миколу, рашисти скинули його в яму. Він прикинувся мертвим. Потім застрелили Дмитра і Євгена. їхні тіла впали на Миколу, після чого яму засипали землею. Коли росіяни пішли, Микола зміг звільнити руки й ноги і вибрався з ями. Тепер йому треба було якось добратися додому, не напоровшись на окупантів. Тут Миколі пощастило.
— Це було вранці 22 березня. Я вийшла з хати поратися і побачила, що на металевому містку біля нашого двору Сергій розмовляє з якимось чоловіком. Незнайомець стояв спиною до мене. Був одягнений у жіноче коричневе пальто з піднятим комірцем. Мав дуже коротку стрижку, - пригадує Валентина Петрівна.
— Цікавість взяла гору, і я вирішила підійти до них. Побачила на обличчі чоловіка синці, а на правій щоці розмазану кров.
Незнайомець пояснив: «Я йду з полону. Звуть мене Коля. Сам із Довжика. Підкажіть, як дійти додому. Найкоротший шлях - через Вишневе. Але там базувалися орки. Та й на в'їзді в наше село був їхній блокпост. Тож син порадив Миколі йти обхідним шляхом — так званою зеленою вулицею (ґрунтовою дорогою, якою місцеві літом ганяють корів) - до Замглая і далі через Глиненку, Ріпки, Суличівку, Малий Листвен. Та стало зрозуміло, що Коля не запам'ятає дороги, адже ніколи не був у цих краях. Тому я попросила Сергія намалювати карту і запросила обох у двір, подалі від сторонніх очей.
У дворі Сергій став креслити карту. Під час окупації він возив машиною пшеницю і картоплю в Олешню й Нові Яриловичі, тож добре знав, де російські блокпост і як їх краще оминути. Допомогти з картою взявся й Олександр.
— Поки вони малювали каргу, я пішла готувати Миколі сніданок. Ясно було, що він голодний, хоч нічого й но просив. Лише чашку води, щоб умитися. Та хіба чашкою можна нормально вмитися? Тож я провела його у ванну, - продовжує жінка.
- Коли Микола скинув пальто, виявилося, що на ньому лише легенька куртка і майка. І це при тому, що на вулиці була холоднеча. Умившись, Коля глянув у дзеркало і сказав: “О боже, що вони зі мною зробили”.
Я дала йому рушник, щоб вимочив кров, і запросила снідати. За столом Микола нам усе розповів: як їх вивезли на пилораму, як знущалися, а потім розстріляли в посадці. Сказав, що могила десь за пів кілометра від хутора Чумаки (це поряд із Вишневим. — Авт.).
Назву він запам'ятав, бо бачив знак. На той хутір Микола вийшов уже затемно. В покинутій хаті взяв собі жіноче пальто і переночував у погребі.
А вранці пішов у бік замглайських боліт. Звідти попід канавою дійшов до Буянок в обхід Вишневого. Добре, що у Вишневе не пішов.
Там його б зразу вхопили б.
Поки Микола снідав господиня принесла йому светрі і шапку. А також приготувала із собою в дорогу хліб, сало, трохи цукерок і кілька цигарок.
- Із 8-ї ранку росіяни вже почали ходити селом, часто їздила їхня техніка. Тож Сашко тишком провів Колю до зеленої вулиці і наостанок сказав, щоб той ішов городами, бо окупанти дозволили місцевим виходити на городи, а по полях ходити зась!
Користуючись намальованою картою, Микола дійшов до Малого Листвена. Звідти - навпростець через Гучин (люди підказали, що окупантів там немає). І вже о п'ятій вечора був дома. Та Валентина Петрівна чекала на звістку від Миколи майже місяць.
- Чесно кажучи, я переживала, що Коля не дійде додому. Бо він жалівся на біль у ребрах. Я навіть подумала, що йому відбили внутрішні органи. Слава богу, обійшлося. Зв'язатися зі мною Коля довгий час не міг, оскільки не мав мого номера телефону. Він навіть не знав, що був у Буянках. Адже зайшов у село з боку боліт і вийшов тудою ж.
Знака з назвою він не бачив. Усе, що пам'ятав, — хутір Чумак і металевий місток біля нашої хати. Завдяки цьому містку Коля із сестрою зрештою нас і знайшли. Вони зв'язалися з ріпкинською громадою, а ті підказали, що такий місток є лише тут. 12 квітня Коля з Ірою приїхали до мене. Перше, що він сказав при зустрічі: «Можна Вас обійняти?” . Кажу: “Звісно!» Ми з ним обійнялися й аж розплакалися від радості. Тепер ми як рідні: коли зустрічаємося, то завжди обіймаємося.
- Виходить, вони до Вас іще приїжджали?
- Так, двічі. Першого разу, коли після довгих пошуків нарешті знайшли могилу з братами. Мене тоді теж туди возили, показали те місце. А вдруге, коли привезли гостинець: коробку цукерок, вино, каву, печиво. Я дуже рада за Колю, який усім ворогам на зло вижив і таки добрався додому.
Джерело: газета “Гарт” від 25.08.2022, Олексій ПРИЩЕПА, с. Буянки на Ріпкинщині
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
