Мобильная версия сайтаВікторія Осадча: «Через Макіївку на Київ пройшло 2000 одиниць російської техніки, назад верталось втричі менше з сотнями трупів і поранених»
Восени, повертаючись з обласного центру додому, зупинилися обабіч траси, на місці традиційно щедрої й жвавої о тій порі торгівлі розкішними дарами осені. Великі рум’янобокі яблука, димчасто сизуваті сливки, сонцесяйні грушки в акуратних відерцях на стелажах наче аж припрошували подорожніх зупинитися й скуштувати, насолодитися їх неймовірним смаком та ароматом.
— Скуштуйте, за це грошей не беремо, — привітно усміхнулася до нас одна з продавчинь, як виявилося, господиня цієї вітамінної розкоші.
— Та нам би не тільки на пробу, — відповідаємо, зачаровані привітністю жінки. — Хочемо, щоб і в нас удома була така смакота.
— Так у мене ось і саджанці є, — знову привітно усміхається жінка. — Ось, вибирайте — ранні яблука Білий налив, Спасівка. Середні Слава переможцям, груші різних сортів.
— А Парижанка є ? — запитую, достеменно згадавши смакоту з сусіднього саду.
— Аякже, ось нате, пробуйте, — простягає довгувастий, із загнутим хвостиком жовто-медовий плід. — Посадите — не пошкодуєте. Сорт не вибагливий, стійких до хвороб і плоди зберігаються добре. За два-три роки вистачатиме і вам, і дітям з онуками, ще й сусідам роздаватимете. Головне, щоб спочатку добре прижився.
Словом, придбали ми тоді в неї і плодів, і саджанців. Ще й невеликий пагінець Білого наливу в подарунок від щедрої садівниці отримали.
Про місце нашої випадкової зустрічі на чернігівській трасі нещодавно знову нагадали соціальні мережі. Розповідали про неймовірні звірства та знущання, що їх творили над мирними мешканцями Ягідного, цього тихого й спокійного передмістя Чернігова російські окупанти. Чи ж вийде знову восени торгувати своїм вітамінними крамом та незнайома-знайома мені жінка з Ягідного? Чи вдалося їй зберегти від рашистських бомб та снарядів свій диво-сад та власний дім? Чи не спіткала їхню родину сумна доля в’язнів шкільного підвалу?...
Скільки їх, таких міст і сіл з такими мирними й сонячно погідними назвами тепер у нас асоціюватимуться з людськими стражданням й болем, з руїнами й відчайдушною ненавистю до окупантів?
По великому рахунку носівські громади подібна велика ординська біда зачепила опосередковано. Найбільше «дісталося» Макіївській, де хоч і недовго, але все ж таки «погосподарювали» російські загарбники. Кажуть, все пізнається у порівнянні. Макіївчанам ще довго буде що порівнювати з сусідніми Новою Басанню та Новим Биковом, іншими селами, розташованими на важливому для окупантів київсько-ніжинському напрямку, де вони, отримавши від українських Збройних сил добрячого відкоша, розперезалися, було, по справжньому, перетворивши життя їхніх мешканців на справжнісіньке пекло. Розбиті житлові будинки, школа й лікарня, дитячий садочок, побита осколками церква, розграбовані й спалені магазини, втоптані траками гусениць й рашистських чобіт найкращі мрії й надії, й найголовніше — відібрані людські життя. Цю криваву весну двадцять другого ми запам’ятаємо надовго. Перебуваючи в таких нелюдських умовах макіївчанам потрібно було мати неабияку мужність і мудрість, щоб не зламатися, адже тоді чийсь один необережний крок міг призвести до великої трагедії всього села та всіх його мешканців.
— За кілька днів після початку війни селом пішли колони з військовою технікою та обслуговуванням, — згадує той період в.о. голови Макіївської громади Вікторія Осадча. — Напередодні з села вже пішли на війну перші наші мобілізовані. Ті, хто залишився, почали самоорганізовуватися та утворювати свої блокпости. Наступного дня розстріляли вишку стільникового зв’язку й ця інформаційна невідомість ще дужча почала нас лякати й гнітити. Тому дуже просили людей зберігати спокій, не панікувати й не провокувати ворогів, котрі вже почали, було, показувати своє загарбницьке нутро. Кожні сім-десять хвилин селом нишпорили ворожі патрулі, які контролювали рух російських колон...
На місці першими пішли «під роздачу» сільські магазини, об’єкти місцевої інфраструктури, затим — мародерства по людських оселях. Щоправда, далеко від центральної дороги не відходили, боялися. Остерігаючись за життя своїх родин, люди — і місцеві, й ті, хто переїхав у Макіївку до родичів, втікаючи від війни з великих міст та вже раніше окупованих територій, — покидали власні будинки й переселялися на віддалені, безпечніші околиці. Час від часу мусили повертатися, щоб погодувати худобу, взяти якісь необхідні речі... Прості сільські люди, звиклі до чистоти й порядку, були по справжньому шоковані тим, як нагло й неприпустимо для преставників «другої армії світу» вели себе окупанти — порпалися в чужих речах, відбирали в сільчан продукти харчування, псували сантехніку, меблі, залишали після себе в оселях гори сміття й брудного посуду.
Утім, жити ж якось треба було, тому після першого пережитого шоку люди почали налагоджувати гуманітарні коридори.
— Хотілося б висловити щиру вдячність Ніжинській військовій адміністрації, яка по можливості завжди намагалася підставити своє сильне чоловіче плече допомоги, приватним підприємцям, керівникам агрофірм, що господарюють на території нашої громади — ТОВ «Агронадія», ПП «Агропрогрес», ТОВ «Нива-2008» і просто небайдужим людям, які ризикуючи всім впродовж усього періоду намагалися забезпечувати безперебійну доставку хліба, молока, м’яса та інших продуктів харчування, завозили ліки та інші необхідні речі, — веде далі Вікторія Іванівна.
Справжньою «дорогою життя» для макіївчан на весь період окупації став п’ятдесятикілометровий відрізок старого прилуцького шляху. Навпрошки, манівцями, аби тільки не зустрітися з ворожим патрулем багато разів поспіль сільський голова Микола Бузина, заступник голови Григорій Довгопол, місцеві мешканці Євген Могильний, Олександр Ропан, Микола Євтушок та багато інших доставляли з Прилук хліб та інші необхідні продукти харчування, медичні препарати й навіть возили хворих до прилуцької лікарні на операції.
На фото Григорій Довгопол та Микола Євтушок
У таких умовах було неймовірно важко забезпечувати життєдіяльність громади, де на той час чи не в кожній родині перебувало по пять-десять внутрішньо переміщених осіб з дітками та старики. Утім, справилися. Хоч найважче, за словами Вікторії Іванівни, було тоді, як ворожі війська почали відступати. Якщо на Київ через Макіївку пройшло понад дві тисячі одиниць військової техніки та «під зав’язку» нашпигований зброєю замаскований під медичний транспорт й навіть пересувні крематорії, то назад поверталося не більше шестисот — підбитих і напівспалених, з десятками й сотнями поранених та загиблих солдатів. І це вже були зовсім не ті, хто дорогою на Київ ще хотів здаватися кращим, ніж був насправді, намагався викликати симпатію до себе дрібною турботою, виправдовувався якоюсь міфічною «визвольною» місією. Це були справді злісні, собакуваті орки, яких били й знищували наші війська там, де це було можливим за координатами, наданими їм місцевими, здавалося б, тихими й непомітними сільчанами — жінками, дідусями, бабусями.
Це були загарбники, що готові стерти нас з лиця землі, перетворити на своїх рабів та пустити по світу жебраками.
Ця весна стала останньою для софіївчанина Сергія Салівона, якого разом з двоюрідною сестричкою Оксаною та її чоловіком Михайлом Близнюком окупанти спочатку переїхали танком, а потім ще й спалили.
Ще чотири мешканці громади постраждали під час спостереження за рухом ворожих колон та передачі оперативних даних нашим воїнам.
На фото знищена ворожа техніка під Макіївкою
На жаль, війна продовжується й сьогодні. Й кожен новий день приносить нам як тривожні, так і обнадійливі повідомлення. Ми не помічали, як прилетіли гуси, ворожі винищувачі цьогоріч розігнали журавлині ключі, ми не встигли порадіти першим зеленим листочкам й насолодитися співом весняного птаства. Ця весна запам’яталася нам іншим — вибухами снарядів, ракетними обстрілами, сльозами й неймовірним страхом в очах дітей, прокльонами матерів, сестер та дружин, спаленими й зруйнованими будинками й смертями. Але ми віримо, що наші щасливі весни всі ще попереду. Після Перемоги ще встигнемо намилуватися красою, щедротами й неповторністю нашої неймовірної України.
Тріпочуть на весняному вітрі саджанці, придбані зі щедрої руки продав- чині-садівниці з багатостраждального Ягідного. Неймовірно, але вже цієї весни вони зуміли вибухнути першим білопінним цвітом. Так, наче весь світ хочуть сповістити, що живі, що будуть радувати всіх майбутнім щедрим урожаєм. Вірю, що і в тієї жінки з Ягідного, її односельців все буде добре. А поки що триматимемо кулаки. Попереду вирішальний бій.
Джерело: газета "Носівські вісті" від 19.05.2022 р., Катерина ГАВРИШ
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Экспорт новостей
