У Баклановій Муравійці неушкодженою залишилась лише п’ята частина будинків. Історії мешканців

Понедельник, 4 Июля 2022 18:07 | Просмотров: 6050

До невеличкого села Бакланова Муравійка, якому судилося стати східним щитом Куликівської громади, журналісти «Поліської правди» дісталися 11 травня. Не можна без сліз дивитися на колись затишні сільські вулиці. На в’їзді до населеного пункту непривітно зустрічає згарище: повністю знищений будинок разом з усіма спорудами та будівлями з правого боку, понівечений, але вцілілий - з лівого. Зламані стовбури дерев, кілька з яких вивернуті із землі просто з коренем, лежать обабіч дороги. І прямісінько на асфальті дві величезні вирви, які місцеві жителі спромоглися засипати землею, аби підтримувати хоча б якийсь доїзд. На сьогодні із більше 400 господарств у Баклановій Муравійці вціліла лише п’ята частина. Понад 30 будинків знищені повністю, більше 300 - пошкоджені у різній мірі. Майже в усіх спорудах, що є у селі, вибиті шибки.

- Із перших днів війни ми жили тихо, як миші, - розповідає староста Наталія Притиковська. - Чули далеку канонаду, звуки вибухів бомб. Хоча у нас все було ще відносно спокійно, але чоловіки постійно патрулювали вулиці. У повітрі витала тривога. Коли рашисти зайняли Лукашівку, Іванівку, Слободу, ситуація в селі стала напруженішою. До нас приїхало дуже багато внутрішньо переміщених осіб, розселяли по 12-15 у кожен будинок. Багато з них прибували з домашніми улюбленцями, яких, коли виїжджали, врешті просто лишали у нас. Зараз маємо великий клопіт з їх відловом та підгодівлею.

9 березня у Баклановій почалися масові обстріли з усіх видів озброєння: «градів», «смерчів», «ураганів», мінометів, чотири дні поспіль тривали жорстокі авіанальоти. Цього дня у селі зникло світло, а за п’ять днів - газ.

- Нас «поливали» всім, що тільки було у рашистів, - із жахом згадує Наталія Володимирівна. - Деякі будинки через вибухи навіть підстрибували, тому нині у нас багато таких, що зсунулися з фундаменту. Обстріли тривали аж до 30 березня. Не стріляли лише 11 числа, але хто знає, чому. Решту днів із погреба не можна було висунути носа, бо повітря було буквально наскрізь прошите снарядами.

Найбільше діставалося вулицям Українська, Центральна, Ковалівка, провулкам Вишневому та Зеленому. Ще гіршим виявилося становище мешканців Репехівки, де на сьогодні не залишилося жодної не зачепленої хати.
Зі сльозами на очах староста згадувала тих, хто, ризикуючи життям, вивозив з-під обстрілів людей, доставляв гуманітарні вантажі, хліб: ідприємець Микита Помаз, якому довелося змінити чи не з десяток автомобілів, муравійці Євген Коваль, Валерій Лихва, Ігор Репех, Віталій Литвиненко, жуківець Олександр Климок.

- Ця війна відкрила всі грані людської душі та серця, - втерла сльозу Наталія Притиковська. - Хто був добрим, той проявляв цю доброту в сто разів більше, і навпаки. Були й такі, що відверто дивували: у мирний час були нестерпними, а у воєнний - стали міцною опорою та підтримкою...

Евакуйованих вивозили до Куликівки, Виблів, Горбового, Авдіївки, Ковчина, С. Дівиці, Вересочі, Дроздівки, Дрімайлівки. Частина місцевих мешканців вирушила на Західну Україну, за кордон.

Не витримала напруги і староста - виїхала із родиною до Вересочі. Проте кожного дня разом із військовими ще вдосвіта приїздила до Муравійки, а покидала її вже близько півночі. Доставляла ліки, хліб, гуманітарку.

У селі лишилися близько 60 мешканців - літні люди, лежачі хворі, частково молодь, навіть малі діти. Саме вони (хто мав фізичну можливість), починаючи із третьої години ночі, порали господарство, яке полишили їх односельці - свою худобу і сусідську. Дехто ризикнув випустити корівок на волю, аби врятувати. Частина з них додому так і не повернулася. Біля одного двору у канаві лежать частково закопані рештки бідолашного створіння.

На превеликий жаль, як і в Грабівці, у Баклановій Муравійці уникнути людських втрат не вдалося. Двоє чоловіків - Анатолій Узький та В’ячеслав Воєдило дістали поранення внаслідок розірваних неподалік снарядів. На щастя, обоє лишилися живі. Чого не скажеш про шістьох загиблих - наших воїнів (не земляків), які загинули, захищаючи Муравійку.

Не пережила війни 73-річна Оксана Литвиненко. Коли в сусідній будинок влучила бомба, її хворе серце не витримало. Кладовище постійно обстрілювалося, тож довелося невтішному чоловікові, забравши останню труну в місцевій церкві, ховати дружину просто на городі. Перепоховати жінку змогли тільки на початку квітня.

Сьогодні Бакланова потроху повертається до життя, оговтуючись від жахливих втрат та збитків. В кінці квітня тут плідно попрацювали сапери, але і сьогодні селяни нерідко знаходять нерозірвані снаряди на городах, сільській фермі, біля кладовища, на закинутій території.

У першу чергу, розмінували фермерські угіддя: весна не чекає - щоб країна не голодувала, потрібно терміново провести посівну. На сьогодні більшість тамтешніх фермерів вже відсіялися.
Неабияк у розмінуванні допомогли технікою ПП «Вимал-агро» та ТОВ «Гетьманське». Всі видобуті із землі знешкоджені, не заряджені, відстріляні боєприпаси звезли за село, де тепер височіє гора кривавого металобрухту.

9 квітня у селі відновилося газопостачання, 14-го - з’явилося світло.

У відновленні пошкодженого селянам допомагають волонтери, селищна рада. Днями сюди доставили близько 90 листів шиферу та кілька рулонів плівки.

Дірки в даху та вікнах можна затулити. Та от шкода, що діри в людських душах не залатаєш... Скільки сліз нині проливають муравійці, що лишилися без даху над головою. Втративши все, нажите чесною працею, змушені були перебратися до холодних літніх кухонь, брудних гаражів та закинутих будинків, нічим не кращих від власних руїн...

У березні втратила дім, а за місяць - і чоловіка

Через невиправдану російську агресію чимало жителів Бакланової Муравійки залишилися без даху над головою. Серед них і 71-річна Зінаїда Мезін, на долю якої випали дві гірки втрати.

На фото Зінаїда Мезін

- Ми тільки нещодавно зробили ремонт, купили новий холодильник, - зі сльозами на очах показує вигорілий до тла будинок Зінаїда Федорівна. - Облаштували невеличку ванну кімнату, провели воду в будинок, придбали бойлер. Хотілося, щоб все було, як у людей. Ось тут була наша із чоловіком спальня, тут - синова... Все згоріло, навіть підлога з підмостниками...
Від колись добротного будинку із цегляними стінами нині залишилися лише руїни. Із вцілілого всередині - тільки піч. Разом із будинком родина втратила і все нажите майно, запас зерна, продуктів. Згоріли навіть ключі від гаража та автомобіля.
- Коли вороги почали обстрілювати наше село, ми з чоловіком ледве встигли заховатися у погріб, - пригадує жахливі події господиня. - Побігли в брудному одязі, в якому порали господарство. З собою встигли прихопити лише дві ковдри, дві подушки, тонометр і мобілку. Рашисти гатили нещадно: на нас у погребі згори земля сипалася, а двері ходили ходором, ніби ось-ось вилетять. Коли почули знадвору потужний вибух і тріск, зрозуміли, що поцілили у наш будинок. Услід за першим попаданням було друге, а після третього будинок спалахнув. Це було 14 березня - день, коли ми втратили дім.

На щастя, подружжю вдалося вибратися у Ковчин. Із глибокою вдячністю жінка згадує про тамтешнього директора школи Юлію Тройно, яка прийняла їх як рідних, допомогла з житлом, забезпечила речами. На жінці від одягу залишилися лише обгорілі лахи - впала у вогонь, коли намагалася загасити палаючий будинок.

У Ковчині господар обійстя Микола Мезін раптово відчув себе зле - підскочив тиск. Обстежили, підлікували, чим могли. Та серце чоловіка таки не витримало жахливого удару: 18 квітня, за кілька днів після повернення додому, помер від серцевого нападу. Невтішна дружина щодня оплакує його, як і рідний дім.
Тепер у сердешної жінки залишився лише син, який мешкає у місті та зрідка навідується. Донька ж бо давно, ще у 90-ті роки, виїхала до Росії. Нині вона мешкає у Челябинську, має дітей та внуків. Про повернення на Батьківщину вже думати пізно, але за неї вболіває серцем. Щодня матері телефонує.

- Тепер я мешкаю у мансарді сараю, - стомлено показує рукою Зінаїда Мезін. - Холодними ночами перебираюся до літньої кухні на батьківському обійсті, бо там є грубка (самого будинку вже немає). Сапаю свої клумби, розчищаю від уламків сад - зношу весь мотлох до будинку. Відвернуся від нього, щоб душу не рвати, бо вже не вдієш, і гребуся собі. Ох, якби тому падлюці, виродку Путіну повернулися всі ті бомби, які він скинув на наші голови!..

Будинок в селі розбомбили, квартиру в місті - теж

Втирає натрудженою рукою гіркі сльози 68-річна Наталія Корнієнко. До війни вони з сином мали невеличкий будиночок у Баклановій та ще квартиру в Чернігові. Нині ж взагалі не мають ніякого житла: сільський будинок напівзруйнований, квартира - розбомблена.

На фото Наталія Корнієнко

- Я інвалід, маю тяжку хворобу, яка через нерви та стрес дуже швидко прогресує, - показує листок з діагнозом Наталія Миколаївна. - Через це й не переїздила з Репехівки, мала сподівання, що доживу старість спокійно.

Коли почали бомбити, як і всі, ми з сином заховалися у погребі. Мало було переживань за міську квартиру, яку буквально у перші дні війни розбомбили, то ще й за свої життя боялися. Недарма - старий погріб, що під клунею, не витримав вибухової хвилі і завалився. Майже тиждень нам доводилося вештатися чужими погребами - просилися до сусідів, бо більше нікуди було подітися. Остання родина, що згодилася прийняти нас, вирішила вибиратися із села, тож попросила шукати прихистку в іншому місці.

Розуміючи, що вдома на них чекає вірна смерть, Корнієнки таки виїхали до іншого села. Коли ж повернулися, з жахом зрозуміли, що від дому залишилася одна назва.
Знадвору будинок виглядає цілісіньким. Та якщо зайти із боку саду, на даху можна побачити величезну діру. Стіни роз’їхалися у різні боки і загрожують ось-ось звалитися на голови господарів. У самому будинку не лишилося нічого цілого, навіть шпалери зі стін облетіли. Вціліло хіба що фото, з якого Наталія поглядає ще молодими, не пізнавшими суму очима.

Нині ж Корнієнків тимчасово пустив до себе сусід. Але й це житло стало лише тимчасовим прихистком. Та й сам будинок більше нагадує землянку - і вікна вже погрузли в землю.

Бог уберіг: вижили і господарі, і худооба

Інна та Анатолій Тузи переїхали до Бакланової ще 25 років тому. Мріяли про великий будинок, де розмістилася б вся численна родина, планували посадити великий сад, ростити квіти та всіляку городину. Тепер на їх обійсті - самі руїни.
Ця доброзичлива родина - одна з небагатьох, хто відмовився виїздити з села.

- Буквально за кілька днів до початку війни мене щось напоумило зібрати речі першої необхідності, - розповідає Інна Василівна. - Зібрала трохи одягу, цінні речі, ковдри, все це спустила в погріб. Туди ж занесла трохи питної води, їжі, сякий-такий посуд. Ми ще не знали, що на Україну готували напад, але тривожна атмосфера, яка тривала останні дні, змусила підготуватися про всяк випадок. В погребі ми і перечікували всі ці страшні дні. Про втечу навіть і не думали, бо у нас корова, собака, кіт, наша земля, яку ми з любов’ю обробляємо. Як же це все покинути?

Якщо і вдавалося трохи поспати, прокидалися о третій ночі, щоб встигнути приготувати щось поїсти (добре, що був у запасі газовий балон) та попорати худобу. Вже з п’ятої ранку починалися масивні обстріли села. Якщо ж обстріл ставав інтенсивнішим - знай, за десять хвилин буде авіаналіт.

- Кожен ранок у нас починався, та й починається досі, з молитви, - додає Анатолій Миколайович. - Хто й не вірив у Бога, то тепер повірив точно. Скільки снарядів прилетіло на нашу вулицю. Он-де за хлівом розірвалися одразу три боєприпаси. Сад знищений, будинок для життя вже не придатний (дах тримається тільки на грубі), сарай також напівзруйнований. Не знаю, яким дивом наша корівка вижила: ми знайшли її у стійлі, видерлася на фрагмент даху, що впав. Мабуть, врятували дрова, які ми з дітьми буквально за кілька днів до війни склали біля сараю з того боку, де сталися влучання.

Бог врятував життя, допоміг і з житлом. Абсолютно чужа людина запропонувала Тузам поки пожити в дачному будинку, куди подружжя і перебралося.

- У моєму розумінні, російська влада намагається якщо не знищити, то хоча б залякати українців, - висловлює думку Інна Туз. - Моєму рідному братові це відомо, як нікому: був в окупації в Лукашівці. Чотири рази його з родиною виводили на розстріл, та чомусь таки зберегли життя...

За тиждень до війни закололи свиню. Доїдали свіжину солдати

Як і більшість муравійців, 58-річна Світлана Ткаченко разом з чоловіком виїхала на Вінничину. У рідному селі залишила добротний будинок з чималим подвір’ям, теплицю, сяке-таке господарство. Залишила і повну морозилку свіжини, бо якраз за тиждень до війни заколола свинку. Доїдали запаси вже українські військові.

- Хіба ж я думала, що вже не побачу свого милого дому, - розводить руками господиня. - Ми з чоловіком і не думали виїздити, гадали, що пересидимо в погребі. Але коли на наш город поза будинком скинули поспіль чотири авіабомби, після яких лишилися вирви глибиною на ввесь зріст, вирішили поїхати разом із сусідами. Зібрали найнеобхідніше, замкнули будинок та й поїхали. Повернулися лише 26 квітня, але по факту повертатися вже було нікуди. Залишилися лише цегляні стіни, які можна руками розібрати. Я можу лише здогадуватися, що знищило наш дім, адже постійно літали літаки, снаряди від градів та іншого озброєння. Крім того, наше господарство знаходиться на краю села, он-де через поле видніється Лукашівка, яка була під окупантами.

На території господарства вцілів лише гараж із мансардою, де тепер і мешкає господиня. До дітей їхати не хоче - боїться стати для них тягарем. Та й хто на городі господарювати буде (застали жінку за садінням картоплі).
Услід за будинком Ткаченків згоріли і два сусідських, де не лишилося ні сараю, ні гаража. На місці колись затишних людських осель - лише величезна купа металобрухту та будівельного сміття.

«Мій будинок догорав у мене на очах...»

Будинок 37-річного Євгена Коваля вже кілька років перебував у стадії постійного ремонту. Щойно одружившись, чоловік забажав збудувати для своєї родини великий будинок. Придбав старенький, перебудував, добудував кілька кімнат. Нарешті облаштував особисті кімнати для дітей - сина та доньки.

Погріб господар також робив на совість, щоб прослужив довгі десятиліття - широкий, міцний. Тому, коли до нього з’їхалася вся рідня - сестра з сім’єю, куми з дітьми - вирішили перечекати вдома. Думалося, що в селі буде тихіше, аніж у місті. Та ніхто не чекав, що Бакланова Муравійка стане місцем особливо звірячих рашистських обстрілів.

- Метрів за п’ять від погреба я збудував сарай із майстернею. От коли до нього прилетіла п’ятиметрова ракета, тільки тоді всерйоз злякався, - показує Євген Іванович велетенський снаряд, який, пробивши стелю та стіну, міцно встромився у підлогу майстерні. Забрати його звідти сапери не можуть, бо немає доїзду. - Вже на ранок 11 березня всю рідню відправив на Західну Україну, а сам поїхав до сусіднього села.

У Баклановій лишилася мати Євгена. За кілька днів, дещо облаштувавшись, чоловік повернувся по неї. Наказав збирати речі, а сам побіг додому, щоб прихопити щось із речей першої необхідності.

- До будинку я пішов не звичайною дорогою, а через людські наділи, - згадує господар. - Ще на підході до власного городу, я зрозумів, що не бачу свого даху. Мій будинок догорав у мене на очах, а я нічого вже не міг вдіяти.

На тротуарній доріжці, що колись вела до вхідних дверей, зяє величезна яма, усіяна уламками ракети. Ще одне влучання було вже в будинок, від якого все розлетілося навсібіч. Вибуховою хвилею знищило сусідський сарай та понівечило ще один будинок, де, на щастя, вже років п’ятнадцять ніхто не живе.

Поки що Євген облаштувався у матері, будинок якої вцілів. Що робити далі - не знає: плоди титанічної 15-річної праці знищені, як і надії на відновлення житла.

Джерело: газета "Поліська правда" від 19.05.2022 р., Марина Іваненко