Оксані Зубковській четверте золото далось найтяжче

Добавить новость

Понедельник, 27 Сентября 2021 10:49  |  Просмотров: 1584

На Паралімпійських літніх іграх у Токіо 40-річна Оксана Зубковська виборола своє четверте олімпійське золото. 29 серпня з третьої спроби стрибнула в довжину на 5 метрів 54 см. До цього були перемоги на Паралімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро, Пекіні, в Лондоні з результатом 6,60. Оксана Зубковська — рекордсменка світу в стрибках в довжину серед спортсменів з порушенням зору — родом з Мени.

А Мена не привітала...



Як завжди, вболівала за доньку 63-річна Лариса Солтан, мама. Двір чемпіонки добре знають. Ворота прикрашають зварені з металу олімпійські кільця, по п’ять на кожній стулці. Мабуть, на честь зіркової дочки.



— Кільця зробив ще батько Оксани, Володимир Зубковський, після Олімпіади 1980 року. А моя Оксана з 1981-го. І це ж треба, щоб доля її так склалася, — збирається з двору Лариса Миколаївна. — Зірка зіркою, а мені картоплю вибирати, людина чекає. Вона мені допомагали копати, і я не можу відмовити. Я на відробітки, — на велосипед і поїхала на город. Що робити? Чекали.

Дочкою-чемпіонкою Лариса Миколаївна дуже пишається.

— Дев’ять золотих медалей, — ставить чайник на кухні Лариса Миколаївна. З дороги після картоплі не присіла. — Чотири паралімпійські — найцінніші. Ще чотири — з чемпіонатів світу і одна — з чемпіонату Європи. Третього червня цього року в Польщі, в місті Бидгощ, проходив паралімпійський чемпіонат Європи з легкої атлетики, і Оксана отримала перемогу спочатку там. Це два золота за рік!

У Києві в неї на стіні 48 медалей у залі висить, за різні перемоги. А скільки всього, не рахували.

— Гляньте, яка красуня, — гортає альбом з фото. — Оце Оксана з Лондона повернулась. А на цій — у Китаї, в 2008 році. В 2016-ому Оксану в аеропорт зустрічати їздили. Ось ми з сином Ярославом її вітаємо. А це делегація з Мени. Мер Геннадій Примаков особисто був з квітами, з табличкою-привітанням від Мени. А в цьому році — ні квітів, ні поїздок. Навіть телефоном ніхто з начальства не привітав, — сумнішає мати.

— А що мер Мени за четверту перемогу подарував вам або Оксані, — цікавлюся. — Два гектари землі не дав?

— Ні. Дощечку з гербом Мени. Віночок український мені особисто на концерті вручив. Безмежно вдячна.

«Оксана — на змагання, я до — Вані»



— У сім’ї спортом ніхто не займався, Оксана перша, — порається Лариса Миколаївна. Я бігаю слідом за нею.

— Оце в мене така усадьба, від матері залишилась, 22 сотки всього, — проводить своєю господою. У невеликому дворі — дві клітки з кролями, город, під навісом картопля.

— Порося раніше тримала. Але хто за ним дивитиметься, поки я в Києві?

З двох місяців онука Ваню няньчила.

Зразу, коли маленьким був, як на роботу до нього їздила: в понеділок виїжджаю на Київ, в п’ятницю — додому. В жовтні внуку буде 11 років. Поки Оксана на змаганнях теж іноді приглянути треба.

Оксана полетіла в Токіо на олімпіаду 19 серпня. А я в Київ поїхала 21-го. І до сьомого вересня. Спасибі сусідці, Ганні Кожедуб, годувала моїх кролів, курей, за хатою дивилася.

Легка на спомин Ганна Іванівна заходить до двору з оберемком зілля.

— Травички тобі принесла. Напишіть, що Лариса — той ще роботоголік, у руках все горить, — просить сусідка.

Тікала на абрикосу



— Тут абрикоса росла в дворі, Оксана на неї малою від мене тікала, — показує мати чемпіонки за вікно світленької кухні. — Я працювала і страховим агентом, і контролером на ринку в Мені. Прийду з роботи — щось не так, дитина шкоду зробила. А дерево здоровенне, хіба я за нею полізу? Згадуємо тепер, сміємося. Оксана каже: «Ти вічно з лозиною біжиш: «Зараз я тобі». А я на абрикосу залізу, перечекаю». Така гімнастика.

Оксані було шість чи сім років, коли ми з її батьком розвелися. А свекруха була дуже добра, Єфросинія Трохимівна. Оксану часто на вихідні в Ушню забирала. Я її в Мені на автобус посаджу, бабуся там забере. А в неділю назад. Вже нема ні бабусі, ні батька.

— Як ви зрозуміли, що Оксану треба в спорт віддавати?

— Ніяк. Вона сама пішла, в шостому класі. Тренер Надія Таратухіна набирала діток на легку атлетику. І Оксана пішла до неї. Займалися в Менській спортивній школі.

А мені аби вона не тинялася. Я ж з роботи повертаюся о шостій, а дитя цей час зайняте, їздила на змагання з тренером, перемоги здобувала. Вже як стала чемпіонкою, Оксана дарувала м’ячі в рідну школу, і в спортивну школу діткам костюми привозила, років зо два тому.

— Вчилася Оксана добре?

— Середнє. Двійок не було, але й не відмінниця.

— Завжди погано бачила?

— Проблеми із зором — з дитинства. Був астигматизм, міопатія.

— Спадкове?

— По-перше, я близорука (далеко погано бачу). Окуляри теж не ношу.

І Оксані в дитинстві треба було ходити в окулярах, вона не стала. Соромилася.

Дочка спочатку ні про який паралімпійський спорт чути не хотіла. Стрибала у висоту. Сказали: «Тобі не можна, треба йти зі спорту». Вона перейшла в паралімпійці і стала стрибати в довжину. Так при приземленні удар менший.

Я часто їздила з Оксаною і з маленьким Ванею на тренування — в Одесу, в Крим. Ідуть дівчата, хлопці — хто без руки, хто на колясці. Більшість такими не народилися. Оксана розказує: той під поїзд потрапив, той розбився, з кимось ще якесь нещастя трапилося.

— Хлопці в школі були?

— Які хлопці?! Завжди казала: «Мам, хіба я можу, як інші дівчата, і з тим походити і з другим позустрічатися». У неї ж дисципліна і часу зайвого не було.

За спортивні досягнення Океану запросили в Броварське вище училище фізичної культури. І вона після восьмого класу туди поїхала. Дев’ятий і десятий класи вже навчалася в Броварах. Наша Таратухіна її забирала на свої змагання. Оксана приїжджала і виступала за Мену.

А взагалі, додому з Броварів донька приїжджала рідко. Там інтернат: режим, тренування. Скучала за нею, їздила провідувати. Умови хороші. Мальчик у Оксани з'явився там, Саша.

Потім донька вступила до Національного університету фізичного виховання і спорту України.

— Ви, може, хотіли, щоб дитина стала лікарем, вчителем?

— Я ніколи їй не перечила. Куди дитя захотіло, туди й пішло.

— Ваш молодший син Ярослав — теж спортсмен?

— Стрибав у висоту. Теж закінчив Броварське спортивне училище. І на цьому все. Щоб перемагати, треба мати внутрішню силу і велику любов до спорту. Закінчив чернігівський педуніверситет. Працює і живе в Києві.

Ярославу Солтану, зведеному брату Оксани, 33 роки.

Другий чоловік Лариси Миколаївни, Дмитро Солтан, загинув в аварії. Жінка ростила дітей сама.

— Всього, що Оксана досягла в житті, вона добилася самостійно, — говорить Лариса Солтан.

— їздить з подарунками до мене. Камеру морозильну купила, машину пральну, телевізор сенсорний. Завдяки Оксані я два рази на рік на море їжджу. Самі їдуть і мене беруть.

Між Пекіном і Лондоном

— Як же вона за своїм графіком заміж встигла вийти?

— Отак, між олімпіадами. Кавалери були, й спортсмени. Їй багато пропонували, вона в мене красуня. Що перебирала, то перебирала. А мені внуків хотілося.

З цим справді складно: перед змаганнями їх перевіряють, вагітних не беруть. Ти ж не можеш стрибати, не можна фізичних навантажень таких, як у них під час тренувань. З Тарасом познайомилась випадково. Киянин, начальник планового відділу «Телекому». Не спортсмен, але раніше займа вся акробатикою. У 2009 році було красиве весілля в Києві, в 2010-ому народився Ваня.

Кілька років тому пара розлучилася.

Стрибнула, хоча розривав біль

— Телефоную дочці 25 серпня, відчуваю — щось не те... «Мам, мені ніколи...» Що сталося? Різниця у часі в нас з Японією — шість годин. Поки Ваню в школу відправлю, те, се — вони там в Японії вже спати лягають. І тільки потім взнала, що 25-го на тренуванні Оксана ногу травмувала. І вже питання стояло, а чи виступати їй взагалі. Два дні вона консультувалася з лікаркою реабілітаційного центру, де якийсь час працювала, і все-таки вирішили, що буде стрибати. Пов’язку спеціальну наклали. 29 серпня на стрибок вивели, сама не йшла. І вона стрибнула. Ми думали, буде тільки дві спроби. Там же їм і знеболююче не можна, адже пробу на допінг візьмуть — не допустять. А вона побігла ще й на третю спробу... І вийшло, дочка золоту медаль взяла! Потім призналася, що такий біль був — голова тріщала.

Прилетіла в Київ п’ятого вересня вранці. Об 11.00 ми її зустріли, забрали з аеропорту. Поснідали. «Мам, я вирубаюся». 6 і 7 вересня я з внуком ночувала. Оксана каже: «Дякую, я хоч відіспалася». Професійний спорт — адський труд. Каторга. їй ні погуляти з дівчатами, ні на природу вийти, ні з’їсти що хочеш.

— А ви Оксанину перемогу відмічали?

— Аякже! Як би я не відмічала! В Мені, з подругами.

«Я щаслива і в мене все добре»

З Оксаною розмовляли по мобільному.

— Стрибаєте в лінзах?

— Ні. У мене відхилення зору, яке не коригується лінзами. Діагноз на пів аркуша. Якщо без лінз — п’ять відсотків зору, то з лінзами — всього десять. І виступати в лінзах не можна.

Зір поганий з дитинства. Лікувалась, лежала в лікарні один-два рази на рік.

Я звикла з цим жити. Все дитинство і шкільні роки приховувала, що погано бачу, і ніхто цього не знав.

— А під час стрибка на змаганнях? Адже треба розрахувати відстань, чітко бачити звідки стрибаєш?

— Стадіони стандартні. Будь-який стадіон — 400 метрів. Ті самі відстані, смужки, ширина доріжки. Зорієнтуватися нескладно.

Звичайну людину від спортсмена, стрибуна, відрізняє страх перед вільним польотом. Навіть не кожен спортсмен може побороти цей страх. А мій стрибок — це і є політ.

— Ви хотіли вирватися з Мени?

— Може, не так буквально. Це місце, де я народилась і пройшло моє дитинство. Але так, вирватися хотілося.

— Уже знаєте, на що витратите виграш за золото?

— Я ще не знаю суму. Написана одна сума, до 125 тисяч доларів, але скільки дадуть фактично ще не відомо. До кінця року побачимо. З мером Кличком ще зустрічі не було.

Гроші, які ми заробили, — потім за них живемо. Є й зарплата — яв штаті збірної України.

— Коли народився син Ваня, ви мріяли, щоб він також став спортсменом зі стрибків у довжину. Здійснилося?

— Він вибрав дзюдо. Я не проти. Вважаю, що дитина сама має обирати шлях.

— Ви розлучилися з чоловіком Тарасом...

— Ми вже давно не разом, у мене інша сім’я. І я щаслива, в мене все добре.

— Він теж спортсмен?

— Геннадій — інженер-будівельник. Але він розуміється на спорті, бо виріс сам у спорті. В юності, до другого курсу інституту, займався футболом, їздив на змагання. Досі слідкує, знається на футболі. У спортсменів особливий спосіб життя. Залежимо від їжі, від сну. Ми не можемо жити з людиною, яка зовсім цього не розуміє.

Перший чоловік, займався спортом в юності. Так і мій теперішній мужчина. Він не професійний футболіст.

— Плануєте залишитися у великому спорт і і далі йти до перемог чи вже на тренерську роботу?

— Тренерська робота — це теж спорт.

А про наступну олімпіаду ще не знаю. Щоб туди потрапити, треба пройти не одне змагання.

Люди не розуміють, наскільки це тяжкий шлях. Сидять вдома, копають картоплю і думають: «Зубковській нічого робити — вийти і виграти». Навіть сестра (зведена) мене вітала і казала: «Я була впевнена, що виграєш».

Мій чоловік взяв Ваню на себе і по шкільній програмі дуже йому допомагав. У мене було більше часу на спорт. Бо через це онлайн-на-вчання було дуже тяжко. Він мене підтримував.

— У Токіо для вас був удар, коли підвернули ногу.

— Не підвернула, а порвала м’яз. Підвернути — в спорті це «пил». У мене був розрив підошовного м’язу. Травмувалася під час тренування, за чотири дні до виступу. І після цього в принципі не знала, як стрибати, бо стопу зовсім не відчувала. Шкутильгаєш, на п’ятку можеш стати, а на носок — ні. А мені стрибати з цієї ноги. Першу-другу спробу я була третьою. Люди нічого не знають про спортивне життя, не слідкують по телевізору, а потім: «А я знав, що ти переможеш!» Звідки? Як прекрасно і легко все з їх точки зору. Тут реально настільки було важко, що не знала, що робити. Нога не працює, біль страшенний. Я чотири дні пролежала, мені навіть їжу з їдальні в номер приносили, бо я не могла ходити.

Зате всі знали, що Зубковська поїде і виграє золото.

— Як ви це перемогли? Чи є дозволені знеболюючі препарати?

— Дозволених немає. До того ж цей м'яз знаходиться досить глибоко, аж біля кістки, і знеболити його розрив не можливо.

Першу і другу спробу я не могла добре розбігтися, бо при кожному наступанні на ногу був просто страшенний біль. На третю спробу мені вдалося заблокувати мозок, щоб не відчувати той біль. Адже, як не крути, все у нас в голові. Четверту, п’яту, шосту — вже не стрибала. Так вийшло, що це була найтяжча в моєму житті перемога.

* Паралімпійські ігри — те ж саме, що й олімпіада, найголовніші міжнародні спортивні змагання. Тільки для людей з обмеженими фізичними можливостями.

Олена Гобанова, «ВісникЧ» №38 (1845) від 23 вересня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: