2,5 кілометри несли на плечах труну із загиблим на Скоді Володимиром Черненком бойові побратими та односельці

Четверг, 19 Марта 2020 13:47 | Просмотров: 5269

— Хлопці, давайте вже тепер ми, — мамекинці підходять до труни і міняють військових товаришів загиблого на Луганщині 25-річного Володимира Черненка, старшого сержанта, бійця 13 батальйону 58 бригади.

Два з половиною кілометри, міняючи на перехрестях одне одного, від хати покійного і до кладовища Мамекиного Новгород-Сіверського району, чоловіки несуть домовину на плечах. Остання шана загиблому герою.

Із Володимиром Черненком попрощались у Мамекиному шостого березня. Провести в останню путь зійшлося усе село, приїхали бійці 58 бригади.

В останню путь загиблого на Луганщині Володимира Черненка з Мамекиного Новгород-Сіверського району проводжають односельці та бойові товариші. Крайній праворуч — Дмитро Марковець, командир роти, несе синьо-жовтий стяг, щоб накрити домовину.

Дзвонила 43 рази

Володимир Черненко загинув третього березня в районі Зайцевого на Луганщині. Як розповідає Дмитро Марковець, командир роти, Володя був старшим посту. Ворог намітив ціль під час спостереження. Куля влучила чоловікові у голову. Володимир загинув на місці. Ховали його у закритій труні.

— Від Володі до противника було трохи більше 70 метрів. Ось як тут. Бачите, хати. За ними городи. А далі знову хати. Приблизно й там так. З одного боку він. З іншого — «хороші люди», — говорить Анатолій Яковлев, бойовий побратим. — Ми ж піхота. Завжди на передовій. Зі строкової служби (проходив у Національній гвардії) Володя прийшов старшим солдатом і дослужився до старшого сержанта. Три роки як підписав контракт, а жодного поранення. За останній місяць це третя смерть у нашому батальйоні. Приїхали усі, хто був у відпустці. Володька був справжнім чоловіком. Його не треба було просити, умовляти. Завжди робив усе першим.

— У той день я йому подзвонив. «Передзвоню», — відрізав Володя і поклав слухавку, — розповідає Юрій Крупі, кум загиблого. — Додзвонитися зміг і брат Сашко. Володька сказав, що мінявся на посту. А потім раптом: «Нас накривають», — і кинув слухавку. Лена старша сестра, набирала йому 43 рази. А потім якась жінка взяла слухавку і сказала: «Вам передзвонять». Та не подзвонили, а постукали у двері. Четвертого березня військовий комісар повідомив Лені про загибель брата.

Світлана Бірюкова

— Як приїздив у відпустку, завжди провідував. Ось і останнього разу. Прийшов. Поговорили. Ділився планами. Хотів купити квартиру у Шостці Сумської області, — розповідає про брата Світлана Бірюкова, двоюрідна сестра. — Ще мамі моїй, тітці його, пообіцяв з Восьмим березня привітати.

Сергій Черненко

У родині Черненків шестеро дітей. Володимир — передостанній. Сім років тому не стало батька Віктора. У селі розповідають, що чоловік хворів на туберкульоз. Жив через хату від родини. Три роки тому від цирозу печінки померла мати Любов Черненко. У селі лишилась тільки найстарша з шести, Олена. До неї у відпустку з війни й приїздив Володимир.

— Як приїде, поки сестрі не допоможе, ніяких гульок. Дрова попиляти чи ще щось — першим ділом, — згадує товариша Юрій Круш. — Та й грошима допомагав. Контракт його повністю поміняв. Наче подорослішав.

Востаннє на батьківщині був за тиждень до загибелі.

— Приїздив права з тимчасових на постійні міняти, — розповідає брат Олександр. — Куди ж у армії та без прав?

Середня сестра Людмила

Старшу сестру загиблого Володимира Черненка під час похоронної процесії підтримують рідні

«Вован не помер. Він стопроцентно з нами»

Відспівували загиблого героя п’ятеро священників. Двоє військових капеланів та двоє військових священників, а також отець В’ячеслав Павленко, благочинний Новгород-Сіверського округу Православної церкви України.

— Його вуста вже не промовляють, але через вуста священника він дякує вам усім, хто прийшов І віддати останню шану. Прощаюся з братом Сергієм і його дружиною Наталею, — ніби від імені загиблого став говорити отець Павло Кузь, священник 58 бригади. — Прощаюся з братом Олександром, сестрою Оленою і її чоловіком Едуардом, сестрою Людмилою і її чоловіком Володимиром, сестрою Ніною і її чоловіком Сергієм. Дорогі мої братики і сестрички, прощаючись з вами, прошу пробачення, що так рано відходжу з земного життя. З дитинства все могло бути між нами. Але пам’ятайте тільки про добре і приємне. Приходьте на могилу і промовте «Отче наш». Нехай ваші молитви пом’якшать мої гріхи і мої провини. Прощавайте, дорогі мої брати і сестри. А також прощаюсь з племінницею Аліною і всіма іншими, похресником Іваном, з кумами і командиром роти Дмитром, з воїнами і побратимам, друзями і сусідами, з всією Україною.

Павло Кузь

— За шість років війни такої служби ще не чула, — звернулась вже після похорону до Павла Кузя, він приїхав на похорон з Конотопу.

— Відспівав, на жаль, вже не одного загиблого. Пережили важкий 2015 рік. Що можемо, те й робимо. Людина віддала життя за Україну.

Коли ми ховали першого воїна у Конотопі у 2015 році, я почув таке: «Оце, батюшко, трагедія. А далі буде статистика». І на днях ховали двох у Шостці. То на перший похорон прийшло багато людей. А вже на другий в рази менше. Намагаємось робити все, щоб смерті не перетворювались на статистику.

— Вован не помер. Він стопроцентно з нами, — тільки й зміг сказати побратим Микола Науменко. Чоловіка душили сльози.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №11 (1765), 12 березня 2020 року