Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст.

Розділ III

ТОРГІВЛЯ

    Другій половині XVII ст. - в регіоні існували торгові посередники прасоли - люди, які, як твердять джерела, закуповували в містах товари вітчизняного або ж іноземного виробництва, а потім а в навколишніх селах перепродували їх по ціні, звичайно ж вищій, ніж платили вони самі.
    Зустрічались вони, зокрема, в СтародубіОстріБорзні, Ніжині. Причому в ролі прасолів виступали не лише купці, нижчі стани шляхетства. У Шептаківській сотні прасольством займались селяни. "Накупив на торгах в селах дегтю и деревянной посуды, возили все то в сумские полки и там деготь продавали деньги, а за посуду давали ржи, сколько в покупаемую моя войти, а гречи вдвоє против того. Сами они покупали 10 ведер 30 до 40 коп, за кои вименивали хлеба выше сказаними образом мерою 0,5 чт. Платя за ведро 1 р. 50 или 2 руб., они выменивали хлеба ржи 2 или 2,5 чт., а гречи 5 чт. в то самое время, когда здесь ржи четверть по 2 руб. и выше".
    Прасоли, як і інші торгові люди, мали сплачувати податі Наприклад, у Ніжині картина їх оподаткування виглядає таї чол. - 1 рубель, 2 чол. - 60 коп., 2 чол. - 50 коп., 1 чол. - коп., 4 чол. - 30 коп., 1 чол. - 25 коп., 8 чол. - 20 коп.
    На Чернігівщині було багато торговців сіллю: соляників, коломийців, чумаків. У 1666 р. в Березній їх нараховувалі найбільше - 34, у Ніжині - 24. у Стародубі - 13, Борзні - 4Острі - 10, у Конотопі, Козельці й Нових Млинах - по шістьМені - 2.
    Цікаво, що ніжинські коломийці, на відміну від інших торговців даного міста, мали досить непогане забезпечення тягловою силою - волами, яких вони використовували для здійснення свой далеких рейсів за сіллю. У одного з них було 6 волів, у 8-ми коломийців - по 4 воли, один мав трьох волів і два - по парі волій Решта коломийців, на думку В.О.Романовського, користувались найманими волами, адже перепис 1666 р. не зазначає наявності в них робочої худоби.
    Про заможний рівень життя коломийців Ніжина свідчать розміри сплати ними податків. Так, 14 із них вносили "оклад" по вищому тарифу - 1 рубель, один - по 60 коп., один по 50 коп.два - по 40 коп..
    Тривалий час постачальником солі на Чернігівщину була Коломия. Один із фактів, наприклад, свідчить, що в 1653 р. два місцеві купці везли до Чернігова 20 возів із сіллю. їх обслуговали 33 челядники. У 1670-х роках (1672 чи 1673) по сіль у Коломию їздив "нежинскихъ полковъ казакъ" мешканець села Боби (біля Мени) Данило Буданенко. У 1672 р. привезти з Коломиї сіль мав намір батуринський "коломыйца" (прізвище невідоме) с своею братьею". Однак їх спіткала невдача. При повернені додому шлях коломийцям перекрили турецькі війська. Всяка можливість проїхати "къ черкаскимь городомь" була втрачена. Надії покладались на волохів, "потому что они веры благочестивые православные". І із-за Львова коломийці попрямували у Волоську землю. Господар же, дізнавшись про "соляників", наказав "своїм людям відібрати в них товар. Залишивши в турків своїх коней невідомий "черкашенинъ" пішов під Львів в обоз до Дорошенка.
    Велика кількість солі як у досліджуваний час, так і протягом ХVIII-ХІХ століть, ввозилась практично на всі українські землі з Криму.
    Багато солі поступало в регіон також із Росії, основними виробниками якої в даний час там були Солікамськ, Перм, Астрахань, Сольвичегодськ, Самарська Лука та район річки Північної Двіни й узбережжя Білого моря.
    Наприкінці XVII ст. "многое число пудовї" солі із "монаршеской казны" з Нижнього Новгорода привіз на Україну російський купець Пилип Санін. У виданій йому з нагоди цього царській грамоті зазначалось, що цю сіль "велено в малоросіиские і в ыные украиные городи провадить на наемныхь подводахь і на тавары меняти, и продавати". Документ передбачав, щоб гетьман, полковники, сотники і "всякие урядники" "в продажь і в мене ... соли чинили всякую осторожность і вспоможение".
    Частина солі, яку купець зосередив на складі в Кролевці, згоріла внаслідок пожежі. Згодом посильний від Саніна Парфен Алфер'єв, прибувши в Батурин, скаржився гетьманові на сотника й "на іную старшину того городка Королевца что будто чрезь іхь шинкаря огонь в анбарь внесень і та шкода зделалася, да и потому что они караула к той соли недавали". Мазепа ж виправдовувався цареві, що лихо трапилось в час його відсутності, адже він тоді був із військом у кизикерменському поході, "подлиннои вашеи монаршескои грамота ... не ведал толко списокь онои тепер тот человекь [Алфер'єв. - П.П.] мне показалъ". Гетьман запевняв також, що й раніше "небывало чтоб в малоросіискихь городехь старшина і Урядники в продаже і в мене соли чинили осторожность і вспоможение" і прохав царя повідомити, як поступати в подібних випадках надалі.
    Багато солі Санін здав на відкуп населенню Чернігівщини. Зокрема борзнянець Іван Петров придбав її для перепродажу на 199,5 рублів. Мешканець міста Коропа Григорій Пантелєєв одержав від того ж купця солі на 49 руб. Стародубівчанин Яковлєв закупив у одного з купців м.Нижнього 5 тис. пудів солі. Для її доставки він відрядив 1 тис. підвід, доручивши справу двом чоловікам (одного Яковлєв найняв у Калузі, інший був із місцевих, "своих работников"). у Стародубі містилась навіть філія російського торгового дому Строганова, яка відала саме справами торгівлі сіллю.
    Під час ярмарки, що проходила 1692 р. в місті Погарі, мешканець Брянська Петро Семенович на основі укладеного контракту обіцяв Григорію Машковцю "за 25 куф горелки, ведлуг своего рукописання сторговали по 10 рублев без чверти соли, вистатчить и отдати солю под по шести алтын".
    Постачальниками солі були також донські козаки. Так, на приклад, мешканець села Олешіївки Ніжинського повіту Федір Сасков розповідав ніжинському воєводі Степану Хрущову, що під час перебування в Запорозькій Січі він був свідком, як у серпні 1673 р. донські козаки доставили туди водою 15 стругів, наповнених сіллю.
    В той же час відомі факти, коли представники царського уряди купували сіль "для ... государева жалованья ратным людям", в українських містах. Зокрема, багато солі вони закупили 1657 р. в Ніжині. Звичайно ж, не обходилось у подібних випадках без посередників. Слід зазначити, що така сіль обходилась для росіян досить дорого. Київські воєводи Федір Куракін і Федір Волконський 4 березня 1654 р. прохали царя сприяти доставці в міста солі з Росії. І спеціальною грамотою Олексій Михайлович у томи ж місяці зобов'язував воєвод Путивля, а також інших порубіжних міст надсилати торгових людей до Києва із сіллю.
    У 1662 р. мешканці Остра Михайло Безносченко і Левко Терещенко велику партію солі закупили в чорнобильських купців Єска Кученка і Макара Сороченка. Напевно, купці виступали посередниками в торгівлі сіллю. Однак в джерелах відсутні згадки про те, де вони її взяли. Безносченкові належала третя частина солі. Він забрав її, розрахувавшись з купцями. Сіль же Терещенка залишилась на Сорокошицькій пристані, а сам він разом з Єском відправився до Остра, де продав купцеві жито. Забирати свою сіль Левко не поспішав, у призначений термін не вивіз її з пристані. І трапилось так, що дана сіль ("тисячей полпєты") опинилась в руках грабіжників. Остерський суд виніс вирок "оную шкоду пані Левъку половину заплатить онымъ купцомъ... А пана Михайла волным учинили есмо от оной шкоди".
    Наведені факти ще раз свідчать про те, яким великим попитом користувалась у другій половині XVII ст. сіль.
    У другій половині XVII ст. в досліджуваному регіоні торгувало немало дрібних купців-мандрівників - коробійників (у Стародубі - 12, у Ніжині - 11, у Сосниці - 8, Козельці - 6, у Березній, Нових Млинах, Острі - по 5, у Борзні - 3, у Конотопі й Мені - по одному).
    Надто цікавим є той факт, що у 1663 р. торгівлею займалось все населення козелецької й остерської округ, скуповуючи хліб в одних місцевостях і привозячи інші предмети споживання з інших.
    Збереглися відомості про те, що селяни, міщани та козаки Остра й Козельця в 60-х роках XVII ст. регулярно скуповували жито в Глухові й відправляли його на продаж до міст Правобережної України. З Лівобережжя туди вивозилось стільки багато хліба, що царський уряд спеціальним розпорядженням від 1671 р. обмежив кількість його вивозу.
    Якщо у великій кількості міста Лівобережної України в другій половині XVII ст. носили ще переважно землеробський характер, то Козелець визначився як ремісничо-торговий центр. У перепису 1666 р. серед його мешканців землероби не вказуються, бо "около Козельца земля подошла все Острянская, по самый город Козелец, и никаких у них угодий и выпасу нет".

Версия для печати