Світлій пам’яті Василя Стуса

Він Людина з великої літери. Його життєвий шлях і поезія завжди були дороговказом для мене. Зараз я впевнено можу сказати – Василь Семенович Стус – одне з найбільших і найсильніших вражень в моєму житті.

В ніч з 4-го на 5 вересня 1985 року він загинув в лиховісному 36-му карцері радянської в’язниці.

Після десятиденного голодування, яке він оголосив на знак протесту проти незаконного утримання в карцері. В вересні на Уралі холодно. Кажуть, що Стус помер від голоду та холоду, кілька разів перед смертю кликавши охорону. Вона заходила – з теплої кімнати, вдягнута, і „встановлювала”, що температура в карцері відповідає нормі.

Стус був вдягнутий в короткі штани, які були більше сході на шорти і коротку футболку. Йому, навіть, не дали ковдру. Так Україна втратила чи не найбільшого свого сина в новітній історії.

Безумовно, його вбила радянська влада. Це одна з причин, чому я називаю її „злочинною”.

Він був вбитий ні за що інше, як надзвичайну любов до України, власну точку зору і принциповість.

В 1985 році Стус був номінований на здобуття Нобелівської премії. Але мертвим її не дають…

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся,
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив, і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражданним і не злим обличчям.
Як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Цей вірш Стус написав в 1968 році. Під час відбуття свого першого терміну.

Все почалося за 20 років до його смерті, 4-го вересня 1965 року. В цей день в переповненому кінотеатрі «Україна» в Києві Стус кинув до публіки заклик: «Хто проти тиранії, встаньте!» – і сам устав при цьому першим. То була його реакція на перші післясталінські масові арешти серед української інтелігенції.

Реакцією влади на цей відважний вчинок було вигнання В. Стуса з аспірантури Інституту літератури АН УРСР і заборона працювати бодай чорноробом на будівництві метро.

У грудні 1970 року над труною вбитої художниці Алли Горської він читав свій вірш «Ярій, душе. Ярій, а не ридай». Через рік після цього, 12-го січня 1972 року, В. Стуса ув'язнили на 8 років таборів і заслання. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П.Тичини "Феномен доби".

"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" — писав Стус у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".

В тюрмі Стус мав нестерпні умови. Але ці фашисти не зламали його! Хоч і пожертвував він багато чим – здоров’ям, стосунками з сином, перекладами і віршами, психічним станом… Почитайте його спогади – волосся дибком інколи стає. Лише голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Можна довго описувати ті нелюдські умови, які були йому створені. Він не скорився, не зламався і не збожеволів. Опишу їх словами самого Василя Семеновича:

Отак живу: як мавпа серед мавп,
чолом погрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене мавпи ходять чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука –
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі – лиш ковалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

Але при цьому Стусу вистачало сил висловити співчуття своїм катам:

Невже ти народився чоловіче,
щоб заглядати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось.
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пройнялось
моє недуже. Ти ж – за мене вдвоє
нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.
Я є добро. А ти труха і тлінь.
А спільне в нас, що в’язні ми обоє
дверей обабоки. Ти – там, я тут.
Нас поріднили мури, як статут.

У серпні 1979 Стус повернувся в Київ, працював формувальником у ливарному цеху, на конвейєрі взуттєвого об’єднання "Спорт". «Коли життя забрано – крихтя не потребую», – каже Василь Стус і включається в інформаційну діяльність Української Гельсінкськоі Групи.

14-го травня 1980 року В. Стуса заарештували вдруге. Застосовуючи навіть під час слідства фізичні тортури, його всіляко намагалися зламати морально. Не домігшися нічого, В. Стуса засудили на новий, 15-річний, термін – знов за «антирадянську агітацію і пропаганду». Його адвокатом на цьому суді був… Віктор Медведчук. Він вимагав… більш жорсткого покарання для свого „підзахисного”.

Він знав, що вдруге не повернеться з тюрми. Але не мав іншого вибору:

„У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг анакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ („З таборового зошита“. 1983).

Сховатися од долі не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти – все, що снилось
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
а чи підуть крізь сто твоїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть – бодай в кінці життя?
Чи серцям не жахнуться од ознобу
на цих все бідах? …

Другий термін Стус відбував у с. Кучино (Пермська обл.). Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 він голодував 18 діб. За це на рік запроторений в одиночку. Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі", але все написане негайно конфіскувалося. Попри це в 1983 Стусу вдалося передати на волю текст під назвою „З таборового зошита“. Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.

Стус мав лише одну мрію:

Верстаю шлях — по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду — оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я — лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна —
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона — за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона —
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені — дійти і не зотліти,
дійти — і не зотліти — дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.

І вона здійснилася. В 1989 році група його колишніх „сокамерників”, а також син Стуса – Дмитро здійснили поїздку в табір, де була могила великого сина України.
Його прах був перепохований на Байковому цвинтарі в листопаді 1989 року. Такого масового мітингу Київ тоді ще не бачив!

Перепоховання Стуса порівнювали з перепохованням Шевченка. Вони повернулися втрьох – Василь Стус, Олекса Тихий і Юрій Литвин. Останні жертви радянського режиму.

Бог наказав цей режим – він прожив лише на 6 років більше…

Лише тепер ми усвідомлюємо, скільки за цим режимом стоїть зламаних доль, знищених особистостей і епох в українській культурі, скільки втрат зазнала українська духовність… Ні які збудовані будинки, лікарні, заводи і дитячі садки ніколи цього не замінять. Бо вони на кістках таких, як Стус.

* * *

Господи, гніву пречистого благаю.
Не май за зле.
Де не стоятиму – вистою.
Спасибі за те,
що мале людське життя,
хоч надією
довжу його в віку.
Вірою тугу розвію,
щоб бути завжди таким,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.

* * *
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
на чорних водах – тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання.
Бо калинова кров – така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

Ми пам’ятаємо…