Слово СВОБОДИ!

Українську незалежність сотворило слово. Ця теза не викликає сумніву, хоча існує багато думок, що Совєтський Союз розвалився сам по собі. Так, але трішечки не так.

Довгими роками, по краплинці, сини і дочки цієї землі несли до співвітчизників слово правди. І воно дало свої коріння. Як тільки пута трошки послабилися, стався вибух, який вже ніхто не зміг зупинити.

Українську незалежність створило слово. Останній постріл за волю нашої держави пролунав в 1956 році, коли загинув в боях останній вояк Української повстанчої армії. Після цього українці боролися з режимом тільки словом.

І страждали за це. Сотні замучених, забитих, розстріляних, збожеволівших, зламаних… Сотні поламаних доль, знищених родин, талантів… Сотні прізвищ, які витиралися з історії, цілі епохи перекручувалися, замовчувалися… Вони повертаються. Помалу, але повертаються.

Сьогодні ми дякуємо всім їм. Свобода варта того. щоб за неї боротися!

Українську незалежність сотворило слово. Нижче кілька віршів часів перебування України в складі СССР. Сильні речі, які в свій час справили на мене надзвичайне враження.

Тут три поети. Два з них не дожили до Дня Незалежності. За любов до Вітчизни і не бажання коритися вони були знищені совєтським режимом. Один помер на Колимі в 1985-му , інший в 1963-му був по-звірячому вбитий в Україні. Третьому пощастило пережити „державу напівсонця-напівтьми”, правда, поступитися при цьому деякими світоглядними позиціями.

З головним святом країни вас, друзі! З Днем Незалежності України!

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І Соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.

Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані.
Сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти – двожилава
Земля, рабована віками.
І не скарать тебе душителям
Сибірами та Соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки…
Та вже крута і непокірна.
Ти випросталася для волі,

Ти гнівом виросла. Тепер,
Не матимеш од нього спокою.
Йому ж рости й рости допоки
Не упадуть тюремні двері

І радісним, буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці
Слова шугають над Дніпром.

* * *

Трени М. Чернишевського (уривки)

Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених. Забитих
По Соловках. Сибірах. Магадана?
Державо напівсонця-напівтьми,
Ти крутишся у гадину відколи
Тобою неспокутий трусить гріх
І докори сумління дух потворять…

…
Боже, не літості – лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
Дай розірвати нам пута ці,
Ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
Дай стрепіхатихс тогнів,
Дум смолоскипи розмаяні
Між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
Ревом порвемося в лет.
Бач – розсвітається зариво,
Хай і на смерть, та вперед.
Благословенна хай буде та
Куля туга, що разить
Плоть, щоб її не марудити
В перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
Лютості все наученої
Нам на все час відпусти…

* * *

Росте калина над парубами,
Як наша пісня, росте розгін.
Ми триста років були рабами,
Пора настала – вставай з колін!
Вставай, народе, в святу годину,
Та не для помсти за рідну кров,
Вставай за правду, за Україну,
Вставай народе, твій час прийшов!
Нам страх вганяли в мозольні жили,
Нас обертали в покірний тлін,
Ми триста років Москві служили,
Пора настала, вставай з колін!
Вставай народе в єдину лаву
Шикуй братерство всіх наших мов.
Вставай творити свою державу,
Вставай народе, твій час прийшов!
На ясні зорі, на тихі води
Нас великодній покликав дзвін.
Ми триста років ждали свободи,
Пора настала, вставай з колін.
Вставай народе, возз’єднуй сили,
Ламай залізо старих заков.
Вставай з лежанки, вставай з могили.
Вставай народе, твій час прийшов.

* * *

Задивляюсь у твої зінниці,
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них величні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.
Рідко, нене згадую про тебе,
Дні занадто куті та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш – битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розлука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе думаю й творю.
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи – все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

* * *
На Биківському цвинтарі

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил –
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті в чорнозем,
Мільярди щасть, розвіяні у прах.
Душа болить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло, від сорому й хули
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі, несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів, злочинців і облуд.

* * *

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множитья, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі переверні й приблуди
І сотні завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте вироків ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!