Мобильная версия сайта
Добавить новость
ЦЕРКВА
ЦЕРКВА
Тихий літній день відбивався жовтим промінням від розпеченої дороги і сліпив очі. Спека. Здавалося, село вкрила важка шерстяна ковдра. Усе завмерло, поховалося від пекучого сонця. Тільки Сашко не зважав на жару. Хлопець натхненно крутив педалі свого велосипеда, намагаючись якнайшвидше дістатися до Діда Андрія.
Дід жив у низині села, на Довгалівці. У нього завжди було весело. Він то на скрипці зіграє, то історію цікаву розповість… А ще дід частенько прилучав Сашка до роботи, та юнакові вона не здавалася важкою. Не складна задача двір підмести, чи бур’яну нарвати. А от нагорода, зате, – достойна. Дід Андрій садив Сашка за стіл під сплетеним виноградом дахом і давав солодкого меду з ранішнім молоком. Мед лип до рук і до губ і бив у ніс пахощами польових квітів. І хлопцеві враз уявлялися невтомні працьовиті бджоли. Вони дружно літали від квітки до квітки, збирали солодкий нектар і несли його на пасіку.
Тим часом дід Андрій діставав скрипку і починав грати. Сашко дуже любив його слухати. У вправних дідових руках скрипка оживала. Вона, ніби прудке молоде дівчисько, то весело кружляла навколо юнака, намагаючись закрутити його у швидкий танок, то, схилившись, сумувала, тишком роняючи сльози.
Аж ось скрипка стихала, і дід розповідав:
– Колись давно, коли ще у нашому селі стояло зовсім мало хат, був собі такий козак Довгий. Він жив далеко звідси. У нього була велика родина і чимале господарство. Та якось прийшов пан і наказав віддати за нього доньку козака. «Я вільна людина, – відповів Довгий, – і моя донька сама обере собі жениха». Тоді пан пригрозив розправою, та козак був непохитним і не відступався. Невдовзі прибуло військо і вигнало родину Довгих з їхньої домівки. Не один день вони блукали від села до села, шукаючи притулку, доки не потрапили у наше і оселилися саме тут, у низині. Відтоді її стали називати Довгалівкою.
Сьогодні дід Андрій повів Сашка на узвишшя, з якого хлопець щойно злетів на велосипеді. На пагорбі дід розстелив ряднину і заходився косити. Гостре лезо безжально різало паростки зеленої трави, виточувало свіжий аромат. Сашкові здавалося, що все беззастережно слухається дідових рук. Ніби вони мають якусь магічну силу, яка примушує навіть цю зелень покірно лягати рівними рядами.
Попрацювавши, вони сіли відпочивати. З пагорбу відкривався безмежний простір. Сашкові тут завжди уявлялося, що достатньо простягнути руку, і він дістане до маленьких, майже іграшкових хаток, що скупчилися у низині, а якщо зробити невеличкий крок, то можна опинитися біля лісу, який за нескінченними полями темнів у далині.
– Он за тим лісом, – махнув дід рукою, – знаходиться село Зеленківка, а за нею – Олександрівка. Коли я був малим, таким як ти, на цьому пагорбі стояла церква. У тих селах теж були свої церкви, і всі вони перегукувалися між собою. Це був такий засіб зв’язку, адже ні радіо, ні телебачення у нас тоді ще не було, і церкви гучним дзвоном сповіщали, що у нас усе добре, ми живі-здорові… Вже давно нема тих церков, а я ще й досі чую їхні дзвони… Дивина та й годі, та щоранку, коли помалу пробуджується сонце і ще зовсім тихо, вони, все також, по-старому, лунають у моїх вухах.
Сашкові дуже хотілося вловити бодай один легесенький відголосок того дзвону, який чув дід Андрій. І він загадав собі обов’язково прокинутися наступного ранку до сходу сонця і прийти на цей пагорб.
Уночі юнакові наснився величезний мідний дзвін. Він гордо висів над селом, чекаючи сходу сонця. Аж ось вдарило ранішнє проміння, і він заграв…
Сашко скочив з ліжка. Вже сіріло до ранку, і він мерщій примчав до пагорба. Було тихо. Стелився ранішній туман, який здавався хлопцеві нічними сновидіннями селян, що помалу розсіює новий день. Аж раптом: дон-н-н!!! Церковний дзвін стрімким крижаним водоспадом обрушився на хлопця. Сашко розгубився з несподіванки. Дзвін був таким гучним і розбірливим, що, здавалося, юнак стояв під самою церквою. Та жодної поруч не було, і не могло бути. Не встиг хлопець отямитися, як знову: дон-н-н!!! Дзвін врізався в уші і мурашками пробіг по тілу.
Почало світати, і Сашко побачив її, церкву. Вона була прямісінько над ним, висіла над головою. Біла, як сніг, розмальована, наче писанка, виблискувала золотими банями. Сашко стояв зачарований. Не міг відвести погляду. Був прикований до неї, здавалося, назавжди. А церква продовжувала звучати. І вже не сама. Звідусіль докочувалися й інші дзвони.
Повіяв легенький вітерець, і церква рушила з місця. Вона, ніби повітряна куля, повільно попливла понад сільськими будинками, високими деревами і невдовзі розтанула вдалині, наче примара.
Дід жив у низині села, на Довгалівці. У нього завжди було весело. Він то на скрипці зіграє, то історію цікаву розповість… А ще дід частенько прилучав Сашка до роботи, та юнакові вона не здавалася важкою. Не складна задача двір підмести, чи бур’яну нарвати. А от нагорода, зате, – достойна. Дід Андрій садив Сашка за стіл під сплетеним виноградом дахом і давав солодкого меду з ранішнім молоком. Мед лип до рук і до губ і бив у ніс пахощами польових квітів. І хлопцеві враз уявлялися невтомні працьовиті бджоли. Вони дружно літали від квітки до квітки, збирали солодкий нектар і несли його на пасіку.
Тим часом дід Андрій діставав скрипку і починав грати. Сашко дуже любив його слухати. У вправних дідових руках скрипка оживала. Вона, ніби прудке молоде дівчисько, то весело кружляла навколо юнака, намагаючись закрутити його у швидкий танок, то, схилившись, сумувала, тишком роняючи сльози.
Аж ось скрипка стихала, і дід розповідав:
– Колись давно, коли ще у нашому селі стояло зовсім мало хат, був собі такий козак Довгий. Він жив далеко звідси. У нього була велика родина і чимале господарство. Та якось прийшов пан і наказав віддати за нього доньку козака. «Я вільна людина, – відповів Довгий, – і моя донька сама обере собі жениха». Тоді пан пригрозив розправою, та козак був непохитним і не відступався. Невдовзі прибуло військо і вигнало родину Довгих з їхньої домівки. Не один день вони блукали від села до села, шукаючи притулку, доки не потрапили у наше і оселилися саме тут, у низині. Відтоді її стали називати Довгалівкою.
Сьогодні дід Андрій повів Сашка на узвишшя, з якого хлопець щойно злетів на велосипеді. На пагорбі дід розстелив ряднину і заходився косити. Гостре лезо безжально різало паростки зеленої трави, виточувало свіжий аромат. Сашкові здавалося, що все беззастережно слухається дідових рук. Ніби вони мають якусь магічну силу, яка примушує навіть цю зелень покірно лягати рівними рядами.
Попрацювавши, вони сіли відпочивати. З пагорбу відкривався безмежний простір. Сашкові тут завжди уявлялося, що достатньо простягнути руку, і він дістане до маленьких, майже іграшкових хаток, що скупчилися у низині, а якщо зробити невеличкий крок, то можна опинитися біля лісу, який за нескінченними полями темнів у далині.
– Он за тим лісом, – махнув дід рукою, – знаходиться село Зеленківка, а за нею – Олександрівка. Коли я був малим, таким як ти, на цьому пагорбі стояла церква. У тих селах теж були свої церкви, і всі вони перегукувалися між собою. Це був такий засіб зв’язку, адже ні радіо, ні телебачення у нас тоді ще не було, і церкви гучним дзвоном сповіщали, що у нас усе добре, ми живі-здорові… Вже давно нема тих церков, а я ще й досі чую їхні дзвони… Дивина та й годі, та щоранку, коли помалу пробуджується сонце і ще зовсім тихо, вони, все також, по-старому, лунають у моїх вухах.
Сашкові дуже хотілося вловити бодай один легесенький відголосок того дзвону, який чув дід Андрій. І він загадав собі обов’язково прокинутися наступного ранку до сходу сонця і прийти на цей пагорб.
Уночі юнакові наснився величезний мідний дзвін. Він гордо висів над селом, чекаючи сходу сонця. Аж ось вдарило ранішнє проміння, і він заграв…
Сашко скочив з ліжка. Вже сіріло до ранку, і він мерщій примчав до пагорба. Було тихо. Стелився ранішній туман, який здавався хлопцеві нічними сновидіннями селян, що помалу розсіює новий день. Аж раптом: дон-н-н!!! Церковний дзвін стрімким крижаним водоспадом обрушився на хлопця. Сашко розгубився з несподіванки. Дзвін був таким гучним і розбірливим, що, здавалося, юнак стояв під самою церквою. Та жодної поруч не було, і не могло бути. Не встиг хлопець отямитися, як знову: дон-н-н!!! Дзвін врізався в уші і мурашками пробіг по тілу.
Почало світати, і Сашко побачив її, церкву. Вона була прямісінько над ним, висіла над головою. Біла, як сніг, розмальована, наче писанка, виблискувала золотими банями. Сашко стояв зачарований. Не міг відвести погляду. Був прикований до неї, здавалося, назавжди. А церква продовжувала звучати. І вже не сама. Звідусіль докочувалися й інші дзвони.
Повіяв легенький вітерець, і церква рушила з місця. Вона, ніби повітряна куля, повільно попливла понад сільськими будинками, високими деревами і невдовзі розтанула вдалині, наче примара.
Добавить в:
Автор блога
-
не указан
-
[email protected]
Метки блога
Популярные за неделю
Активные комментаторы
Статистика сервиса
-
989 блогов
-
13018 сообщений
Экспорт новостей
