Перша історія про загадкового характерника Запорозької Січі ГРИЦЬКА СРАКУ

27 Апреля 2011 16:17 Просмотров: 6830
Метки: комикс про грицька сраку, грицько срака, характерник грицько срака

ПАН ПАРА

З малих літ Грицько живе і працює у пана. Батьки його померли рано, а родичів він своїх не знає, та й, мабуть, їх і немає. Змалку Гриць пас гусей та свиней, а підрісши та змужнівши, пан довірив йому своє господарство. Працював Гриць як віл. Уставав удосвіта, вичищав у худоби, косив траву, рубав дрова, носив воду і таке інше.

Того дня Грицько, прилігши у хліві на сіно, жував травинку і розмірковував про світоустрій та світобуття. Перед його очима літав здоровенний волохатий джміль й інколи відволікав парубка від різних думок, що так і перли в його, і без того затуркану, голову: чому комахи та птахи літають, а люди і худоба – ні; чому сонце висить на небі і не падає.

– Грицько-о-о-о!!! – перебив Грицеві роздуми пан, що саме прийшов від кума, – ти де, бевзню!!!
Пан був п’яний, і Гриць дуже не хотів з’являтися йому на очі.
– Сховався! Недотепо! – увійшов до хліва, похитуючись, господар і став лупцювати Гриця збруєю, що саме висіла поруч нього на гачку.

Ніколи ще Грицько не отримував таких незаслужених стусанів. Звичайно були ляпаси, але дуже рідко і за діло.
Парубок зіскочив на ноги червоний, як рак.
– Овва!!! Ми розсердилися, – зареготав п’янчуга.

Марево ненависті та образи застелило Грицеву свідомість, умістивши всю свою бичачу силу в стиснутий кулак, він поцілив ним п’яній тварюці прямісінько між нахабні очі. Пан повалився на землю, як мішок з гімном.
«Пішли ви всі в ДУПУ!!! Піду на Січ!!!» – подумав Гриць і, плюнувши на стогнучого пана, пішов геть…

Йшов Грицько день і ніч. Їв що знайде, відпочивав під зоряним небом. Дорогою йому зустрівся кобзар.
– Заспівайте, діду, що в світі діється, – попрохав парубок сліпця.
Дід торкнувся струн, і сумна мелодія влилася в Грицеві вуха важкими думками.
– А чому такий сумний, синку? – поспитав кобзар, скінчивши грати.
– Та з дому втік, від пана – зітхнув Грицько, втупивши очі в зоряне небо.
– То й добре, що втік. Хіба ж то життя у пана?… У тебе своя дорога. А як будеш на Січі то йди в характерники.
– А звідки ви… – здивувався Грицько, та старець кудись зник, залишивши після себе лише густу пару.

На Січі першим ділом Гриць подався до писаря.
– Ім’я?
– Грицько.
– Що вмієш робити?
– Та я, теє, по господарству… – чухав потилицю новобранець, – худобу пас, воду носив.
– Значить будеш Волопас..., – сказав писар, – а ні, такий вже є.
– А ремеслом яким-небудь володієш?
– Що? – скривився Гриць, почувши, нове слово.
– Зрозуміло. Тут як опинився?
– Та пана стусанами нагодував…
– Грицько Побийпана!!! – зрадів був писар, та полиставши список куреня, додав, – от чортового батька син, і такий вже є !!! Та ще й не один!
Зрештою Гриця було відпущено, так і не приписавши йому жодного прізвиська. Залишатиметься він звичайним Грицьком доти, доки не виявить своїх здібностей, які і слугуватимуть у виборі для нього другого імені.

Козацьке товариство саме вечеряло, коли увійшов Грицько.
– Добривечiр, браття. Чи не скажете, як в характерники податися, – спитав парубок.
– А що ж ти, козаче, шаблі в руках не тримавши, вже й в чаклунство лізеш? – сміялися козаки.
– Ось, тримай, – кинув Грицеві палицю один з товариства, і, сам беззбройний, став з ним у двобій.

Суперник був невеличкого зросту проте прудкий, як заєць. Як не старався, Гриць не міг його навіть зачепити, а крутько одним за одним нагороджував бідолаху копняками, які супроводжувалися гучним реготом січового козацтва.
Аж раптом з усіх вікон до куреня повалила густа пара. Козаки відразу замовкли, знаючи, що вона є провісником могутнього характерника Пана Пари, який з’являється на Січі лише для боротьби з потойбічною силою.

Пара, як цигарковий дим, всмокталася в лави, столи, бочки й інші речі, що були в курені, і зі всього того склалося невідоме, для козаків, чудовисько, яке в наш час прийнято називати паротягом. З труби, якою слугувала бочка, паротяг випустив густий випар і звернувся до Грицька:
– На тебе чекає характерник Пан Пара. Залазь.

Подолавши страх, який наче кайданами зціпив його ноги, парубок забрався на чудовисько, і паротяг на шаленій швидкості поніс його диким полем до свого господаря.

Оселя Пана Пари була доволі великою. Широке подвір’я, з декількома чималим будівлями, знаходилося на безлюдному дикому полі й видавалося одинокою оазою серед мертвого полотнища пустелі.

Та Грицька більше вразив вітряк, що стояв неподалік. Неймовірна, як на Грицевий уяву, будівля була витвором інженера з майбутнього. З її верхівки густо валив випар і, незважаючи на відсутність вітру, крила вітряка крутилися.

Пан Пара виявився, невеличкого зросту, сивим дідком. У нього були довгі вуса, які весь час рухалися, немов дві зміюки, а в іншому він зовсім не був схожим на могутнього козака-чаклуна.

– Це ти, дурню, вирішив характерником стати, – спитав дідуган, щойно Гриць ступив на обійстя.
Знайомі з дитинства, слова сильно образили Грицика.
«Я – козак !!! Ніхто вже не сміє мене так називати!!!», – подумав він і впритул підступив до старого.

За мить горе-козак вже висів у повітрі, піднятий пановими вусами-зміюками. Характерник легенько дмухнув парою і, всмоктавшись в речі, які знаходилися на подвір’ї, з них склалася трьохметрова людиноподібна істота.

Підійшовши до Гриця, чудовисько дало йому спершу один запотиличник.
– Це тобі, щоб старших поважав! - крикнув Пан Пара.
Другий.
– Це – щоб не думав, що ти козак. Науку знаєш? Ні. Значить, поки що, дурень!
Третій.
– І щоб головою навчився думати, а не сракою!
Таким був перший урок могутнього характерника Пана Пари.

Наука Грицеві давалася великими зусиллями.
Щодня він вивчав різні трави, за допомогою, яких можна або вилікувати, або убити, або просто нашкодити, і Грицько їх постійно плутав. А оскільки вчитель примушував його випробувати приготовлене зілля на собі, то учень частенько ходив до вітру і подовгу там просиджував.

Пан Пара також учив Гриця читати і писати, і це було для нього страшною мукою.
Єдине, що подобалося Грицьку,  це сидіння, щовечора в iндiйськiй позі «лотоса».
 Пізнай себе. Навчися слухати свій внутрішній голос,  казав старий козак, сам брав кобзу і грав спокійну мелодію.
А Гриць тихенько куняв.

Якось, задрімавши черговий раз, Гриця щось укусило. Розплющивши очі, він побачив перед собою кобилячу голову. Та помітивши, що іншої частини тіла в неї не було, Гриць, перелякавшись, відсахнувся.
- Нагодуй мене, - промовила вона людським голосом.
Гриць тупо витріщився на диво-кобилу.
-  Їсти хочу, - знову заговорила голова.

Переборовши переляк, парубок дав їй пучечок сіна. Кобила пожувала і, проковтнувши, воно пожованим упало, крізь шию, на землю. Гриць спостерігав за процесом перетворення трави у безформну зелену масу, роззявивши рота.
- Залазь мені у вухо,  - знову відкрила пащеку тварина, і Грицько, без тями, засунув кобилі у вухо вказівного пальця.
- Сті-і-і-й !!! - верещав Пан Пара, біжучі до парубка, та було вже пізно.

Гриця, загадковою силою, засмоктало у кобилячу голову. У середині голови було саме так, як і уявляв собі, працюючи у Пана (від якого утік) Грицько. (Та описати це буде важко, адже зрозуміти хід Грицевих думок майже неможливо).
- Дурню, ти мене чуєш?! -  почулося звідусіль,  - візьми що-небудь з речей, які там лежать!

Гриць озирнувся. Дивно, але там було усе те, про що він коли-небудь мріяв. Новенькі чоботи, широкий шкіряний пояс з діамантами, гостра шабля. Була навіть цяцька, яку малим побачив у сина господаря і дуже захотів її собі. Та Гриців погляд привабив медальйончик у формі сварги, і він, повісивши його собі на шию, знову опинився на подвір’ї.

- Бевзню, тепер тобі тиждень прийдеться годувати цю ненажерливу кобилячу голову. Ти розумієш скільки часу ми з тобою втратимо !!!  - кричав на нього Пан Пара,  - що хоч узяв?
Побачивши медальйон, вчитель змінився на обличчі і мовчки пішов у дім.
- Нагодуй мене…

Тиждень Грицеві здався роком. Він майже не спав, увесь час годуючи кобилячу голову і сильно виснажився. Та врешті ненажера зникла.
- Відпочинь, - сказав Пан Пара, побачивши стомленого парубка, - завтра побачимо, на що ти здатен.

На ранок Пан Пара своєю чарівною парою начаклував велетенського орла, на якому він з Грицьком полетіли на Січ. Дорогою (чи вірніше буде сказати небом) характерник розповів своєму учню, що на нього чекає.

Парубок повинен був боротися з Болотяником. То було велетенське, схоже на купу лайна, чудовисько, усе в п’явках, равликах, риб’ячій лусці і, до блювоти, смердюче. Болотяник був сліпим, але мав чудовий нюх. Пан Пара завжди випробував молодих характерників на ньому. Можна було не турбуватися, що, не пройшовши випробування, учень-невдаха матиме можливість розповісти кому-небудь секрети характерницької майстерності, адже результат завжди був один: або пан або пропав.

- Сподіваюся, що хоч тобі пощастить, Грицько, -  зустрів гостей писар.
- А що, вже були сміливці? - здивувався парубок.
 - Атож, дванадцять чоловік. Їх та тварюка пожерла. Ось вони, усі записані, - посміхнувся козак, показуючи Грицеві книгу з закресленими іменами, -  декому навіть прізвисько не встигли приписати.

У Гриця похололо на серці. Йому відразу пригадався кобзар, який порадив йти в характерники, і чомусь, в той момент, Грицеві здалося, що той був дуже схожим на його теперішнього вчителя.
- Не бзди козаче! -  підбадьорив Грицька Пан Пара, - То були невдахи. Ти  кращий.

До болота Пан Пара та Гриць відправилися з усім січовим товариством. Був полудень, і нещадно палило сонце. Здавалося воно пожирало усе, до чого торкалися його проміні. Пан Пара стояв біля болота і щось бурмотав, інколи посипаючи трясовину, якиймсь порошком. Гриць сидів позад нього, а козаки розмістилися на віддалі.

Раптом болото забулькотіло і затряслося.
- Хай щастить,  - сказав Пан Пара і розчинився у повітрі.
Грицеві в ніздрі вдарив огидний сморід, від якого його почало нудити, і він побачив, як з трясовини виповзала огидна потвора. Болотяник ступив пару кроків і махнув лапою, ледь не зачепивши парубка. Гриць дуже перелякався, і йому страшенно захотілося срати. Парубок терпів скільки міг, ухиляючись від чудовиська, але гімно підпирало все сильніше.
«Навчися слухати свій внутрішній голос»,  - раптом пролунало в його голові, і, не зважаючи ні на що, Грицько розслабив сідничні м’язи.

Над болотом пролунав гучний пердь, і з Грицькової дупи вилетів клубочок густої пари. Вона всмокталася в дерево, що, повалене, лежало неподалік, і в руках у парубка опинився чималий шестиствольний кулемет. Та, нажаль, Гриць навіть уявити собі не міг, як тією штукою користуватися і безрезультатно тупо гатив стволами по смердючому тілу Болотяника.
Грицько виснажився і ледь тримався на ногах, коли роздратований монстр розкрив пащу, з якої разом з ревом, прямісінько Грицеві в обличчя полетіла огидна зелена слина, перемішана з болотяним гноєм.

Гриць роздратувався, немов скажений собака. На нього навалилися одразу всі образи, які він терпів останнім часом. Від пригадав: господаря, від якого утік, козака, що давав йому копняків, і, врешті, знущання характерника Пана Пари.
А тут іще якесь страховище сміє на нього плювати?!!!
У парубка сильно запекло у грудях, і відразу, звідкілясь, узялися нелюдські сили. Відкинувши кулемета в болото, він скочив Болотянику на плечі і одним рухом відірвав йому голову.

Козаки поздоровляли товариша, дружньо хлопаючи його по плечу.
 - Грицько Срака !!! - крикнув писар, і товариство гучно зареготало.
Та Гриць не зважав.
«Хоч не красне прізвисько проте власне», -  думав він. Парубок радів разом з побратимами. Лише Пана Пара загадково посміхався…

Добавить в:

Версия для печати

Перша історія про загадкового характерника Запорозької Січі ГРИЦЬКА СРАКУ

Популярные за неделю

Активные комментаторы

Статистика сервиса

Перша історія про загадкового характерника Запорозької Січі ГРИЦЬКА СРАКУ

Последние посты автора

Популярные за неделю

Активные комментаторы

Статистика сервиса