дивлячись на тих малих беззахисних дітей з дітбудинків ( як же я не люблю це слово ) ти розумієш свою реальність . годі себе жаліти . твоє - це цукровість , у порівнянні з масою . часто дивишся на сірющу громаду і тобі думається : " і чого це я не собачка ? " жилося б так просто , а головне легко . їсиш собі "всяке" , спиш у смітті , ше' й якась бабуля раз у рік супчику винесе , помиє . коли мозок (колись такий прозорий і повний ентузіазму ) пінцетами починають розривати такі думки , любити цей світ ( людський , напевно ) стає важко . маєш у голові постійно оту щасливу собачку , світ немилий , ти не такий як хотілось , свободи тобі нема , друзі тупі і т.д. з часом навіть ти сам станеш немилий собі , як і той ,колись такий ідеальний , світ , що тебе оточує . коли це станеться хоч кричи , хоч благай , хоч рви волосся на гоові , пожежники не приїдуть на допомогу . бо поки ти змагався з буденністю , хто вище вистрибне
...