Дівчина з Чернігівщини пішла до поліції після загибелі чоловіка біля Дебальцева

Вона не просто відпустила чоловіка воювати. Вона зайняла його місце, коли він загинув. Розповідь молодої жінки Вікторії Науменко з Чернігівщини – це історія про те, як війна забирає найближчих і змінює життя родини. Історія про те, як в одній сім’ї помирають і живуть за Україну.



Чоловік 25-річної Вікторії Науменко Олег був міліціонером, помічником оперативного чергового Корюківського райвідділу внутрішніх справ на Чернігівщині. У лютому 2015 року 27-річний чоловік загинув біля Дебальцева.


Вікторія на блокпосту в зоні бойових дій на Донбасі

«Шостого лютого 2015 року ми його з донькою відпустили у відрядження. Уже на той час він знав, куди відряджається – в Чорнухіне. Всі знали, яка там ситуація. Взагалі – охорона громадського порядку. Зведені загони на передовій не стоять. Тільки охорона громадського порядку. В бойових операціях не повинні були брати участь. Дзвонив раз у два дні, ми з ним зв’язувались. Це було по хвилині, не більше, бо були там майже постійно обстріли. Біда почалась вже тоді, коли уже доба минула, а ми з ним не спілкувались. Він ні разу не набрав. Це вже була паніка, це вже піднімали на ноги і начальника райвідділу. Чесно, я розумію всю ту ситуацію. Війна – війною. Сказав – я йому повірила, я йому довірилась. Я не думала, що настільки – от я відпущу, і може так кардинально помінятись моє життя. Я не думала, що буде це зі мною, саме у нас», – розповідає Вікторія Науменко.


Вікторія отримує посмертну нагороду загиблого чоловіка

Поховати Олега Науменка рідні змогли тільки через місяць, бо його тіло довго не могли знайти. Поховавши чоловіка, Вікторія залишилася вдовою з дворічною донькою Софійкою:

«Я закінчила педагогічний університет за спеціальністю «фізичне виховання». Але працювала я не за спеціальністю. Працювала не дуже довгий час вихователем в дитячому садку. Після смерті чоловіка, а чоловік мій був при погонах, мені запропонували посаду. Взагалі-то мріяла одягнути погони, ще й запропонували. Я вирішила спробувати. Тим паче, я нічого не втрачала. З 25-го серпня 2015-го року я – співробітник уже теперішньої поліції. На той час ще міліції».


Під час патрулювання на Донбасі

Жінка розповідає, що не впала в депресію після смерті чоловіка. Вона переїхала з донькою до Чернігова, і вже звідти у погонах замінила чоловіка на Донбасі.

«Якщо чесно, дуже далеко не заглядаю. На даний час, в принципі, мене все влаштовує. Зі своїми обов’язками я справляюсь. Я їхала туди не вмирати. У відрядженні місце нашої дислокації було Курахове, штаб – в Маріуполі. В Маріуполі були ми», – розповідає Вікторія.



Жінка каже, що побувавши на Донбасі, зрозуміла: всі, без винятку, хочуть, щоб війна якомога швидше закінчилася.

«Донбас – також Україна. Там живуть такі самі люди. Люди і плачуть, і переживають. Звичайно, не всі гарні люди, є й погані. Є і які до нас відносяться погано. Є і які нам дуже-дуже допомагали. І наразі допомагають. І ми їм дуже вдячні. Я хочу, як і всі люди, щоб війна закінчилась якомога скоріше. Щоб було менше жертв. Про війну я дитині нічого не розказую – у мене дитина дуже маленька. Нам три роки тільки. Але вона ж все знає – що її тато був на війні, що захищав Україну. Як і це робила мама, як і її дядя. Прийде час – я розкажу їй все, що їй потрібно знати», – розповіла Вікторія.

За матеріалами: "Радіо свобода"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.