34-літнього Андрія Мовчана, загиблого на Майдані, заносили на кладовище під вигуки: «Герой!»
Андрій Мовчан
Ховали чоловіка у минулу неділю, 23 лютого, у селі Великі Осняки на Ріпкинщині, де зараз живе його мати Валентина Мовчан, куди на канікули до бабусі і дідуся часто приїздив ще школярем. Поховати Андрія вирішили саме тут, на його землі, хоча, кажуть, йому виділили місце на Байковому кладовищі.
Андрій із сестрою Олею жили у київській квартирі сім'ї.
Батько Сергій Мовчан —теж у Києві. Андрій працював майстром сцени, освітлювачем у Національному театрі імені Івана Франка.
На Майдан Андрій Мовчан ходив від першого дня. Був членом громадської організації «ДемАльянс», стояв у самообороні.
«Не до свадьби готуюсь, до похорон
Уже на під’їзді до Великих Осняків стоять мікроавтобуси зі столичними номерами. На лобовому склі фото Андрія Мовчана, за склом – помаранчева каска, напис: «Загиблі герої Майдану».
До двору Мовчанів одна по одній під’їздять машини – чернігівські, київські. До 10 години їх уже близько трьох десятків.
У приміщенні місцевого клубу готуються до поминок. Розставляють столи, чарки, тарілки, зносять лави.
— У нього 17 січня день народження був. Тоді востаннє і чула племінника, — згадує рідна тітка Любов Костенко. — Вітала його. Кажу: «Андрюша, коли я на свадьбі погуляю? Не заводь тьотку в старость, щоб і не потанцювала». А він сміється: «Іще рано, тьоть Люба. Успіємо...». І от «успіли». Не на свадьбу помагаю готуватись, а на похорон.
Він на Майдан і в 2004 році ходив, і зараз, з першого дня. Обоє вони: і Андрій, і Оля.
До клубу підходить сестра загиблого Ольга Мовчан.
— В моїх очах брат був героєм, є героєм і залишиться героєм назавжди, - каже вона, а очі червоні, вологі. — «Герой!», — ми чули це у Києві, ми чули це по дорозі в Чернігові. Ми, як і багато інших родин, зробили найбільший і найтрагічніший вклад, бо віддали найцінніше — сина і брата.
Тіло Мовчана привозили до Чернігова на Красну площу у суботу, 22 лютого, аби люди під час віче могли попрощатися з героєм, вшанувати його пам'ять.
— Коли неспокій почався, я спитала: «Андрію, чим все це закінчиться?». «Перемогою», — відповів він, — продовжує Ольга. — Він любив говорити:«Все буде добре». Інколи я сприймала з іронією, тому що повторював він ці слова у різні моменти життя. Тільки зараз, відчувши його шлях, я зрозуміла все, що він укладав у ці слова, повірила їм, незважаючи на те, що зараз кластиму брата у труну. Ми справлятимемось з цим горем усе життя, — дівчина вже не стримує сліз.
— У той день, коли Андрій загинув, ми бачились о 5 ранку на території Михайлівського собору, — продовжує вона. — Я тієї ночі чергувала як лікар-волонтер (Ольга працює лікарем-педіатром, асистентом кафедри педіатрії, викладає в університеті Богомольця. — Авт.). Я змінилася, поїхала додому. Ніч була напружена, ніби чекала чогось страшного. Але був дуже ясний день. Така благодать. Нічого не може статися. Гадаю, саме в цей час загинув Андрій.
— Як дізналися, що Андрія більше нема?
— Коли я їхала додому, він сказав, що повернеться за кілька годин. Ще зателефонував, щоб поцікавитись, чи нормально доїхала. Минуло багато часу. Я дуже боялась йому дзвонити, передчувала біду. А потім з його мобільного подзвонили друзі: «Оля, Андрія убили».
Треба було їхати до Михайлівського собору, аби упізнати його. На той час місто практично стояло. І хоч живемо ми недалеко, та діставалися з батьком практично півтори години.
Що сталося, достеменно і зараз не знає ніхто. Я розумію, що він був у «швидкій». Брату надавали кваліфіковану медичну допомогу.
Журналістка Ольга Соколенко у своєму блозі (інтернет-щоденник) про останні години життя Андрія пише: «Андрій Мовчан щодня приходив на Майдан на кілька годин і шукав, кому й чим допомогти. Так було і сьогодні вранці. Приблизно з 9 ранку до 10-ої він обходив барикади й запитував, чим може прислужитися. О десятій ранку він повернувся у табір «ДемАльянсу» на Майдані Незалежності. Що було потім, ми ще не з'ясували... Напевно, він поніс на барикади воду чи харчі, як робив це щодня. Після 11-ої Андрій перестав відповідати на телефонні дзвінки... В обід його знайшли просто розстріляним — кілька вогнепальних поранень, що не залишали найменшого шансу вижити...».
— Андрія повезли ще з двома загиблими до міського моргу, — згадує сестра. — Було оформлення. Я боялася, що не зможу забрати тіло брата.
Тієї ночі змогла заснути хвилин на сорок. Коли я провалювалась у сон, мені наснився Андрій. Він взяв мене за плечі і сказав: «Оля, мені не боляче... Мені вже так добре...».
Тіло нам віддали лише у суботу. Мені було приємно, як прикрасили машину, якою забирали Андрія. Як скандували люди: «Героям слава!». Ми провели його в театрі, на Майдані, містом, біля будинку, де ми живемо.
Андрій закінчив Київський інститут залізничного транспорту. Певний час навіть працював на залізниці. Але хотів більш мистецьку роботу. Почав працювати у театрі в цеху. Швидко розвивався. Став освітлювачем. Для нього було велике щастя працювати з акторами.
Він був кілька разів з акторами на гастролях у театрі Заньковецької у Львові. Увесь театр Заньковецької приїздив до Києва провести Андрія.
«Ми з кумом прикрашали гірляндами майданівську ялинку»
Від порога аж до машини, у якій на кладовище мали везти труну з Андрієм, вишикувався величезний коридор з вінками «Від однокласників», «Від столярного цеху театру», «Від родичів», «Від друзів»...
— Андрій хрестив мою доньку Катерину, — говорить товариш і кум В’ячеслав Кузнєцов. — Ми прибігли на Майдан у переддень тієї ночі, коли побили студентів (30 листопада).
Наступного дня ми, не змовляючись, зустрілися біля Михайлівського собору.
Тоді ми зрозуміли: у цій країні варто жити. Хоча вже до цього планували виїздити до Канади. На Україні ми поставили хрест.
Тоді ж на Майдан з Михайлівського машиною перевозили усе необхідне. Ми і ялинку прикрашали, вішали гірлянди. Жартували: вона має бути гарною.
З театру він завжди біг на Майдан на чергування. Постійно стояли на кордоні. Ми були проти того, щоб кидатися коктейлями Молотова. Коли наступав «Беркут», ми стояли щитом. Очі в очі.
Зараз ми шукаємо свідків того, що насправді відбулося.
У Андрія, скоріш за все, влучив той фраєр, який поливав з калаша.
Коли дізналися, що Андрій загинув, побігли до Михайлівського. Все вбачалось по-іншому. Думали, зараз їх, загиблих, привезуть, як героїв. Але людей вигружали у ганчір'ї, ми не бачили їх тіл. Привезли 13, потім ще 36, потім 20.
У Михайлівському люди ходили по людях. Наступали на руки, думали, хоч би на обличчя не наступити. Найбільше було страшно, що тіло пропаде. Нам батюшка сказав, тіло або є, або нема.
* * *
Труну Андрія Мовчана, майже повністю устелену живими квітами, виносили із хати хлопці із самооборони. До кладовища, що за кілька кілометрів від хати, його везли автобусом під супровід машинних сигналів і пісню «Пливе кача по Тисині»*. Так хоронять героїв.
А за ним — родичі, друзі, однокласники, колеги, майданівці, представники «ДемАльянсу». Односельці синьою ручкою на простому аркуші написали: «Андрюша! Мы все в долгу перед тобой». І підписались: «Люди».
Вшанувати пам'ять загиблого приїхав і новообраний голова обласної ради Микола Звєрєв.
Коли труну з тілом Андрія Мовчана заносили на кладовище, люди кричали: «Герой!». А шлях до могили був устелений живими квітами.
* * *
* «Гей, пливе кача по Тисині…» - лемківська траурна народна пісня. У записі «Піккардійської трійці» звучала під час прощання із загиблими героями Майдану. Пісня стала символом Небесної сотні.
Пливе кача по Тисині,
Ой, пливе кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.
Залаєш ми в злу годину,
Ой, залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину,
Сам не знаю, де погину.
Погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?
Виберут мі чужі люде,
Ой виберут мі чужі люде,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ой, ци не жаль ти, мамко, буде?
Ой як ж мені, синку, не жаль?
Як же мені, синку, не жаль?
Ти на моїм серцю лежав,
Ти на моїм серцю лежав.
Пливе кача по Тисині,
Ой, пливе кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені,
Мамко моя, не лай мені.
Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №9 (1451)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.