Їздив на ЗІЛах і «газонах». Тепер - на «шістці»

Добавить новость

Воскресенье, 9 Октября 2022 16:25  |  Просмотров: 4709

Коли Миколі Майданнику з Малої Загорівки приходить «есемеска», що на його рахунку вже з’явилася пенсія, то він заводить свою «лас­тівку» і їде в банк у Борзну. Там разом і свої попутні справи вирішить, і розвіється, й поспілкується із колегами та знайомими. Особливо радіє пенсіонер зустрічі зі своїм старшим наставником, колишнім завгаражем Олександром Соломком, під керівництвом якого довгий час працював у райсільгоспхімії. Цього року навіть вітав ювіляра із вісімдесятиріччям у «Вістях Борзнянщини», підтримує дружні зв’язки з ним і досі. До речі, за цим привітанням ми й познайомилися.



- Підберіть для нього гарні слова, адже свого часу він замінив мені батька, - просив Микола Іванович. - Мій помер дуже рано, а Карпович ставився до мене, як до рідного сина. Навіть, коли було за що на роботі полаяти - жалів: «Я на тебе сьогодні покричу, бо так треба, а ти ж диви­ся - не ображайся!».

Від корів і коней - до вантажівок

Була колись у Малій Загорівці не вули­ця з такою назвою, а цілий хутір Касьянів. Проживало в ньому шістдесят сімей, а тепер тільки дев’ять дворів залишило­ся. Тут Микола Іванович народився, тут прожив усі свої 62 роки, й виїжджати ні­куди не збирається.

- Дитинство моє - корови і коні, - каже співрозмовник. - І пас їх, і возом їздив, а пізніше стали землі ними обробляти. І, коли одружився, тримали по двоє коней. Зараз теж чимале господарство маємо, щоб було чим на пенсії зайнятися.

Пам’ятає чоловік, як раніше розрос­тався його хутір, як хати будувалися одна за однією. Цегла тоді була в дефіциті, тож ногами місили глину й робили сама­ни (цеглини із соломи, глини й піску). З них споруджували груби і печі. Але Ми­кола, зізнається, маленьким був великою шкодою: наробить мати таких цеглин, поставить сушитися, а він босими нога­ми по них побігає. Тоді й лозини йому часто перепадало. Та й інші хлопчаки його віку любили, як зараз кажуть, різні «приколи»: зробили одні люди собі такої цегли-саманів, теж поставили сушитися. А молодь вирішила пожартувати - за ніч зробили з тієї цегли піч прямо посеред глинища, ще й розтопили, щоб висохла й важко було її розібрати. Господарі зранку встають - піч стоїть. Як лаялися! Насилу її розібрали. Або візьмуть, було, на бов­дур скло покладуть. Зранку господиня піч запалює - й диму повна хата. А хлоп­цям смішно! Поподивляться, попошука­ють, в чому ж причина...

Так непомітно й виріс Микола, закін­чив вісім класів, вивчився на тракторис­та, потім - на шофера. Відслужив два роки у ракетних військах у Баку, якраз біля іранського кордону. Клімат, каже, там не такий, як в Україні: сонце, спека, гори, пальми. Відтоді, зізнається чоло­вік, засмага до його шкіри влітку прили­пає миттєво, хоч і було це більше сорока років тому.
- Зібрали тоді нас сімнадцять чоловік: двоє росіян, троє українців, а решта - туркмени й узбеки, - каже Микола Івано­вич. - Говорити по-нашому не розуміють, співати - теж. Так і доводилося спілкува­тися.

- Виїжджав із дому в листопаді, то п’ятнадцять градусів морозу було, а туди приїхали - спека. На Новий рік у футбол бігали в шортах. Одна зима була волога, а друга - суха. Гарно навкруги. У березні там уже розсаду помідорів висаджують, у кожного вдома - поливна система, бо засуха страшенна. їздив тоді замість від­пустки на Каспійське море, в різні від­рядження, то побачив трохи світу. Є що згадати, - каже він.

Після армії Микола вдома довго не сидів - влаштувався на роботу в рай- сільгоспхімію, яка тільки-но утворилася. Машина - ГАЗ-53 - дісталася хоч і ста­ренька, але Микола на ній об’їжджав за день весь колишній Борзнянський район. Розвозили з іншими хлопцями добрива по колгоспах, їздили у відрядження, на хімсклади.

- Уже при Олександру Карповичу, який став завгаром 1982 року, отримав нову машину - 130-тий ЗІЛ з причепом,
- розповів малозагорівець. - У нас були два окремих загони машин і тракторів. У нашому загоні було на той час машин п’ятдесят. Розвозили не тільки добри­ва, а й гній, торфокрошку, будматеріа­ли, дорожні знаки... Карпович був мені, як батько, велика йому за це вдячність. Пропрацювали ми з ним аж до розпаду сільгоспхімії 1996 року.

Ферма - то ферма, одружуватися - то одружуватися

Треба ж було десь нову роботу шука­ти, а в Малій Загорівці якраз місце бри­гадира в колгоспі звільнилося. Так і став Микола Іванович на колгоспну стежину. А тоді запропонували бути завфермою.

- У хуторі Касьянів було на той час дві ферми, вісімдесят дійних корів, коні, ві­вці, - розповів співрозмовник. - Доярок мені було шкода: робота тяжка, ледь сві­ту встають, апарати взимку замерзають, а вони в гумових чоботях зранку до вечо­ра. Ще й зарплата мала. Після завферми ще й обліковцем працював, поля міряв. У школі не знав, як розділити ту площу, а тут навчився всьому на ходу, - сміється.

- Зате мати в нас була грамотною. Ще до війни вступила у Борзнянський сільгосптехнікум, пішки ходила за 12 кіломе­трів на навчання. То було всякого, навіть вовків зустрічала на дорозі. Каже, поба­чу сіроманця, і стою, читаю молитву - то вовк і піде собі, а я - собі. Та, коли війна почалася, так і не довчилася.

Одружився Микола в тридцять три роки. «У такому віці вже сам не одружиш­ся - люди одружать», - жартує співроз­мовник. Так з ним і вийшло. Сусід, майор, який приїхав із Ніжина доглядати матір, усе перепитував: «Миколо, чому ти все не женишся?». «Та, - відмахувався хо­лостяк, не знайду своєї ніяк». «То є в нас у Ніжині для тебе вчителька, давай по­знайомимо». «Ну, давайте.». І як поїхав Микола на оглядини, так і прикипів ду­шею до тієї вчительки. Почав до неї їздити на побачення після роботи мотоциклом.

- День відпрацюю, а ввечері їду в Ні­жин, там ночую, - згадує чоловік. - То одного разу о п’ятій ранку в Малій Кошелівці задрімав на ходу - і заїхав до яко­їсь баби в город, у картоплю. Мотоцикл заглох - гуп! Я аж злякався. Тоді витяг­нув свого «коня» і поїхав далі. Хлопцям як розказав, то часто з гумором про це згадували. І сам, було, таких горепах, як і я, зустрічав: допарубкувалися в Красносільському, що бензин у мотоциклі закін­чився, а в мене завжди був повний бак, то я з ними поділився, - згадує він.

Знайшовши наречену, Микола пла­нував собі, що на зібрані 12 тисяч кар­бованців відгуляє бучне весілля, купить машину, і ще на перший час на прожит­тя залишиться. Але почалися 1991-92 роки, й карбованці знецінилися, в обіг увели купони. І на його гроші вийшла тільки. весільна сукня.

- Тоді як давай мотатися, шукати за­робітків, - каже Микола Іванович. - На­ріжу баранів - і продавати в Москву чи Київ. Що вдома знайду - те й везу на продаж. Пішли «кравчучки». Міліціоне­ри в метро перевіряли суворо - тільки ту «кравчучку» десь поставив - штраф. Тримай в руках. Квиток з Москви додо­му треба було брати обов’язково одразу. Інакше - загурчиш у відділок, на допит: «Ну што, хахли, прієхалі дєньгі зарабативать к нам?». І таке в дорозі бувало.

Та весілля ми відгуляли пишне. Тоді весь хутір зійшовся, всі родичі з’їхалися. Тоді не було поняття, щоб святкувати по ресторанах, а вдома, в шалаші, - каже чоловік.

Дружину Микола привіз у Касьянів. Спочатку вона влаштувалася у школу в Малу Загорівку піонервожатою, а зго­дом - вчителькою англійської мови. Хоч і виросла в місті, але тут навчилася жити по-сільському: й піч топити, і корів доїти. Тепер на заслуженому відпочинку.

Мають Майданники трьох дітей - двоє синів - теперішніх наших захисників, і наймолодшу - дочку. Перед тим, як вона народилася, Микола Іванович жартував: «Удасться - буде Настя, а не вдасться - Миколай». Так усі діти й повиростали хтозна-коли, розлетілися з дому.

- Тепер живемо удвох, тримаємо ко­рів, свиней, гусей, качок, овець... Як жити на таких просторах і не тримати господарства? Зранку встав - є куди по­бігти, чим зайнятися. І так до вечора - як не соваєшся, а ніч застає.
Я люблю бути за кермом, то син ма­шину мені пригнав - «шістку» «Жигулі». Для мене її вистачить: коли-не-коли тре­ба в Борзну чи в Ніжин проїхати. Також люблю простір і ліс, тому біля себе виса­див сосни і смереки. Вже біля мого моло­дого ліску й гриби почали з’являтися. Та­кож за городами є копанка з рибою. Що ще потрібно для щастя? Приїжджайте, разом заспіваємо: «Ой, смереко...» І, га­рантую, нікуди не захочете від нас їхати.

Джерело: газета «Вісті Борзнянщини» від 08.09.2022, Людмила ШУЛЬЖИК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: