Прикутий до ліжка Олександр Расюк і медсестра Галина Степаненко після Великодня повінчаються

От і вгадай, де тебе чекає доля. Влітку минулого року з Олександром Расюком із села Сулак Носівського району сталося нещастя. Після перелому хребта він опинився в нейрохірургії обласної лікарні. Там і зустрів Галину. Взаємна симпатія переросла в кохання. 27 квітня молоді візьмуть шлюб, а 29-го повінчаються. Так вирішили, бо вже не уявляють життя одне без одного.

«Спека була нестерпна, і ми пішли скупатися»

Сашко лежить на чистій постелі у функціональному ліжку. Сім'я придбала його, аби полегшити і страждання сина, і догляд за ним. На чотири доби до коханого приїздить із Чернігова після чергування у лікарні Галина, у її відсутність сина доглядає мати Лариса Миколаївна, робота якої прибиральницею у київському метро — дванадцять годин, а далі — дві доби відгулів. Коли ж їхнє чергування збігається у часі, доглядає брата Іван чи його дружина Яна. Сім'я дружна. Усі її зусилля спрямовані на те, щоб витягти Сашка з біди.
— Галину нам Господь послав, — повними сліз очима дивиться на майбутню невістку Лариса Миколаївна. — Ціни їй немає. Не знаю, що б я й робила без неї.
Галина усміхається, поправляє подушку під головою Сашка.
— Тобі зручно? — запитує.
— Спасибі, усе добре, — каже він. — Мамо, тільки не плач. Скільки ж можна!
— Не буду, синок,— зітхає жінка. — Не буду...

Сашкові 27 років. Він старший із трьох синів Лариси Миколаївни та Олександра Миколайовича. Після дев'яти класів закінчив Ніжинський професійний аграрний ліцей, курси машиністів мостових козлових кранів. Працював у Києві кранівником, вантажником, охоронником. Повернувшись із столиці, робив тротуарну плитку і огорожі. Минулого літа був без роботи. Коли один із друзів покликав рити шахту під свердловину для води, пішов.
— 5 червня стояла нестерпна спека, — згадує Олександр. — Ми день працювали, а під вечір вирішили піти на кар'єр скупатися. Ні-ні, п'яними не були. Учотирьох за день випили 700 грамів горілки, і все. Дорогою взяли пива.
Плаваю я добре. Та ще спортом займаюсь із дитинства — захисник футбольної команди. Коротше, здоровий, накачаний. Ні про яку несподіванку й думки не було. З пологого берега зайшов у воду, змив піт з тіла. Дно кар'єра не рівне. Де глибоко, де мілко. І вода від спеки спала. І хоч я знав, де яка глибина, але пірнув невдало. Розігнався, стрибнув, пішов свічкою вниз. Що сталася біда, зрозумів відразу. Вдарився головою об тверде дно, її наче аж у бік повернуло, і відчув, що відмовили ноги. Наковтався води. Думав, що не випливу. Але дуже хотілося жити. Почав борсатися руками. І хоча вони вже теж не слухалися, бо вискочили з плечей, все ж винесли мене на поверхню.

Люди, що сиділи на березі, не могли зрозуміти, що зі мною. Мабуть, думали, що жартую, і не поспішали на допомогу. Віддаля сидів з компанією мій однокласник Вася Гаврилко. Він першим зрозумів, що це не жарт, і з Сергієм Яловським кинувся у воду. Вони й витягли мене на берег.
Я був при тямі, тіла не відчував, болю — теж, ноги не працювали. Мабуть, це був шок. Попросив хлопців матері не телефонувати, не лякати її. Друзі подзвонили брату і фельдшеру, викликали «швидку», і мене повезли у Носівку.

«Врятуйте мені його!» — плакала мати

— Я їхала на нічну зміну, — згадує Лариса Миколаївна.
— Уранці, десь о дев'ятій, поверталася додому. І тут дзвонить племінник Женя:
— Тьотю, виходьте в Носівці. Ми вас ждемо.
У мене й серце впало.
— Щось із Сашком? — питаю.
— Саша в лікарні.
— Живий?
— Так. Під крапельницею. Ждемо вас. Треба везти в Чернігів.
Господи, що ж з ним?Я ще не прийшла до тями після смерті Серьожі. 7 лютого 2010 року мій найменший наклав на себе руки, не пояснив нікому, чому на таке зважився. Оженився молодим. Його донечці Ані тоді тільки місяць був. І тут таке... Після того горя з коліс пішли наш батько і Сашко, не знаходили собі місця. Прошу опам'ятатися, взяти себе в руки, а вони:
— Ти сильна!
Отак і жила, билася, щоб хоч якусь копійку заробити. Що ж тепер? Що з Сашком?
У гаманці у мене тільки 500 гривень, а я ж розумію, що для , лікування сина потрібні гроші. В електричці їхали мої подруги, дали у кого скільки було. Пізніше вже родичі, друзі, сусіди збирали. Яна, невістка, ходила з сусідкою Світланою Гайовою по хатах, просили в людей дати хто скільки може. Стидно, а що робить?

У Носівці я вже Сашу не застала. Його «швидкою» повезли в Чернігів. У другій лікарні зробили магнітно-резонансну томографію. Діагноз був невтішний: осколочний перелом п'ятого хребця з підвивихом, розрив зв'язкового апарату, забій спинного мозку.
Поклали сина в обласну нейрохірургію, почали готувати до операції. 8 червня Анатолій Єгорович Андреев провів її. Спасибі йому й анестезіологу Анатолію Івановичу Бабенку, всім, хто зберіг Сашкові життя. Благаю Анатолія Єгоровича:
— Врятуйте мені його!
— Дуже складна ситуація,
— не приховує лікар. Плачу, молю Бога, благаю врятувати моє дитя...

«Дівчино, а чому ви досі незаміжня?»

Після операції Сашу перевезли в реанімацію. Приймала його чергова медсестра Галина Степаненко.
— Він мені спочатку не сподобався, — каже Галина.
— Якийсь голосний. І безпардонний. Перші слова, які сказав мені: «Чому ви досі незаміжня?» Я навіть розгубилася. «На це питання я вам відповім іншого разу», — сказала. Подумала: от нахаба! Коли ж при черговій зустрічі він мені усміхнувся — все, я закохалася. Тепер уже можу признатися: таке зі мною вперше в житті.
Олександр слухає кохану з доброю усмішкою і каже:
— Побачив її вперше і сказав собі: «Вона буде моєю дівчиною». Галина на той час уже відпрацювала добу, але залишилася біля мене. От як не думати, що це доля? Треба ж було мені потрапити у ту біду, покалічитися, лежати в лікарні у Чернігові, щоб зустріти н, людину, про яку можна було тільки мріяти. Не станься такого, я б її не знав. Ні, це доля!

Галина — медсестра у третьому поколінні. Сестрою милосердя була її бабуся, далі — мама Ніна Миколаївна. Галина закінчила Чернігівський ліцей №15 з золотою медаллю. Про медицину мріяла завжди і могла б зі своїми знаннями і «золотим» атестатом вступити до медінституту. Та вирішила повчитися спочатку у медучилищі, випробувати себе. І з червоним дипломом не поїхала до вузу.
— Медсестра ближче до хворого, — каже. — Я вже ось одинадцять років в обласній реанімації. Ні разу не пошкодувала, що працюю тут.
Коли зрозуміла, що закохалася в Сашу і хоче бути з ним, розповіла мамі. Знайшлися й доброзичливці, які телефонували Ніні Миколаївні:
— Куди ви дивитесь? Він же каліка! Скористається нею — і все.
Мати плакала, просила добре подумати. А тато сказав:
— Я завжди з тобою. Це твій вибір.
Зрештою мама теж здалася:
— Ти вже доросла. Роби так, як вважаєш правильно. Нам ти дочка і будеш нею завжди.

Лариса Миколаївна, що теж сиділа біля ліжка сина, усе бачила і розуміла. І теж сказала:
— Галиночко, дитятко, добре подумай. Саша тягнеться до тебе. Але ж ми поїдемо. Зваж усе, моя ти дорога!
Та вона вже знала, що з Сашею буде завжди, робитиме все, аби полегшити його долю.
19 серпня, якраз на Спаса, Сашка привезли в Сулак. Разом з ним приїхала й Галина. Відтоді вона з ним. Добу чергує в реанімації — чотири доби біля коханого. Відпустку восени минулого року була в Сулаку. Расюки копали картоплю, а вона доглядала Сашу.

Обручки молоді вже придбали

Вона дуже нaдiєтьcя, що Саша зрештою встане. Його ноги усе ще не ворушаться, але він чує, коли до них хтось доторкнеться. Не міг раніше підняти руки, зігнути їх у ліктях, закинути за голову — тепер уже може. Пальці поки що не слухаються. Ручку чи олівець взяти не може, а ложку вже тримає. Ну, не так, як треба, але ж тримає. Першою стравою його ще годують з ложечки, а другу вже їсть сам. Хоча й двома руками, але ж тримає зубну щітку, станок для гоління, мобілку.
Масаж йому роблять Галина і Лариса Миколаївна, а ще приїздить із Ніжина професійний масажист. У брата Івана підростає син Богданчик. Три рочки йому. То він теж прибігає до Сашка.
— Дядю, дай я тобі масаж зроблю, — гладить його по нозі.
— Я допоможу, — це він Галині. Несе іграшки: — Подивись, яка в мене машинка!

Соціальні служби надали Олександру кімнатний візок. Стане тепло — вивозитимуть його на подвір'я, куди вже давно так хочеться.
— Цей транспорт я вже освоїв, — сміється Олександр. — Стою на черзі на «ричажку». Тим візком можна буде й поїхати кудись. Друзі мене провідують, спасибі. Але так хочеться світу побачити. Вже скоро рік, як* він для мене тільки у вікні. Ну, ще телевізор, DVD... Десять місяців лежу. Про що тільки не передумав! По-іншому сприймаєш світ і себе в ньому, по-іншому оцінюєш і свою поведінку, і вчинки інших. Уже десять місяців не курю, хоча курив одинадцять років. Та й випити любив. Тепер і в рот не беру. Добре заробляв, любив красиво вдягтися. І все скінчилося! Змиритися з цим не можна. Надії на одужання не втрачаю. Галина моя — людина віруюча, молиться за мене Богу. Я теж прошу його про милість. Так хочеться жити!

Лікарі кажуть, що Олександру обов'язково треба побувати на лікуванні в Саках. Він став на чергу на путівку, але коли її діждеться! Вартість 45-денного лікування — 23 тисячі гривень. Таких грошей сім'я не має. Ще досі не розрахувалися з людьми, які допомогли грошима на лікування Сашка минулого літа. Може, знайдеться добра душа, підтримає, дасть грошей на путівку в Саки?
Олександру Расюку тільки 27 років. Ще б жити і жити, народити дітей, вивести їх у люди. Через два тижні почнеться його подружнє життя. 26 квітня — день народження Галини. 27-го вони візьмуть шлюб, а 29-го — повінчаються. Щоб завжди бути разом. Обручки молоді вже придбали.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №15 (1353)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.