Чернігівський Ямал - це, як Конча-Заспа під Києвом

Біографія мого співрозмовника цілковито підходить для серії «Життя надзвичайних людей».

Вона насичена яскравими подіями й трудовою звитягою. В ній було напівголодне післявоєнне дитинство в селі на Волині та важка праця на Донбасі за «комсомольською путівкою», жага до знань, що привела до навчання у Львівській політехніці, закордонні відрядження до Афганістану. Був і карколомний кар’єрний зліт - від звичайного бригадира, виконроба до керівника Ямальського вишкомонтажного управління тресту «Північспецбургаз». Він запатентував бурову установку, запроваджену в 1988 році на Ямалі. В його трудовій біографії - роки підприємницької діяльності вже за часів незалежності України.



Своїм найбільшим досягненням чернігівець Михайло Приймак вважає не роки важкої праці, не піклування про дітей (доньку та сина) й онуків, яких він вивчив і поставив на ноги, а будівництво чернігівського Ямалу - елітного «містечка» під Киселівкою, на високому березі понад Снов’ю. Нині тут живуть поважні люди. З-за високих парканів визирають дво-триповерхові будинки.

- Це поселення будували для місцевих вахтовиків, які працювали на Півночі, - розповідає його засновник Михайло Приймак.

І саме воно залишиться у спадок громаді та на згадку про цю людину, яка не приховала капітали десь за кордоном чи купила собі завод, а чесно й гідно прожила своє трудове життя.

Нині Михайлові Варфоломійовичу - 77. Він жвавий, бадьорий, має ціпкий розум, керує автомобілем, щодня щось читає, слідкує за політичними новинами, досягненнями науки й техніки, полюбляє дивитися змагання з великого тенісу серед жінок. А ще він - цікавий співрозмовник.

«Розумна людина завжди знайде собі місце»

- Пане Михайле, які етапи у своїй трудовій біографи вважаєте визначальними?

- Без відрядження до Афганістану, вважаю, ніколи не став би класним вишкомонтажником. Тоді я побачив перші «блоки», адже до нас там працювали татари. У Татарстані - степ, тож вирішили ставити «блоки» (це збірні бурові установки), іх можна було за день перетягнути, встановити, відцентрувати. Коли повернувся, почав де тільки можна їх використовувати. Виграш від цього колосальний: монтаж і демонтаж у п’ять разів швидший. Тільки у нас в Україні цю технологію не застосуєш, тому що ліси та інший ґрунт. А на Півночі, куди я згодом завербувався, всюди робив «блоки».

Після Афганістану у Львові роботи не було, мені запропонували поїхати до Ніжина. Розумна людина завжди знайде собі місце. Там нам з дружиною дали маленьку двокімнатну квартиру. Я день і ніч працював: спочатку - старшим інженером, згодом - начальником вишкомонтажного цеху нафтогазорозвідувальної експедиції.

Запропонував і запровадив кілька раціоналізаторських винаходів. До мене управляючий тресту приїздив особисто, пропонував підвищення - на посаду начальника всіх вишкомонтажних цехів. Та я відмовився й пішов у Чернігівську методичну експедицію з геолого-економічних досліджень - підрозділ Державного геологорозвідувального інституту. Раз на рік відвідував кожну з 16 експедицій в Україні: у Львові, Харкові, Чернігові, Полтаві та Криму. Підбивав підсумки, запроваджував нові методики. Всіх виконробів знав особисто, усіх начальників. Розказував, що та як можна поліпшити. А потім завербувався на Північ.

З Чернігова - на Північ у складі «летючої бригади»

- От про це прошу розказати детальніше, адже знаю, що чимало чернігівців там теж свого часу працювали!

- Я вже згадував, що кожен рік відвідував експедиції, але спершу завжди заходив у трест. І от якось зустрів там знайомого Леоніда Мосіна (це просто містичний збіг, адже могли розминутися), який тоді працював у республіці Комі. Він запропонував створити «летючу бригаду» і вже за тиждень зателефонував, що про все домовився. За нами мав прийти літак. Я-то знайшов хлопців, але вони раптово відмовилися. Тоді написав оголошення, розвісив на стовпах, і вже за годину прийшла перша людина з радіозаводу. Набрав спочатку 16 чоловік, які не лише бурових, а й трактора не бачили. Тестове завдання давав таке: рубати канат. Вони спершу рубали десь півгодини, а далі навчилися за хвилину. Мосін свою бурову нам на демонтаж залишив, бо так було заведено: півроку працюють, півроку відпочивають, адже ґрунт розкисає, щось робити неможливо.

Так почався «північний період» - найбільш плідний у моєму житті. Ми приїхали в день смерті Висоцького - 22 серпня. Потрапили до Вуктильської ви-шкомонтажної контори. Я одразу виділив з бригади Анатолія Бондарчука, доручив йому обв’язку робити, він швидко розібрався. Мосін каже: «Нічого не міняй, зроби, як було раніше». Я все поставив, але трохи модернізував прийомний міст. Це оцінили досвідчені буровики. Сказали, що бригада хороша. Робота йшла злагоджено. Зробили ще й баню, бо в Комі часто йдуть дощі, взимку бувають сильні морози, а нам же треба працювати. Я піклувався про здоров’я людей.

Потім домовився про роботу в Уренгої й почав «освоювати» Ямал. Треба було підготувати вагончики, завезти станцію, пальне, збудувати вертолітний майданчик. Нам виділили ділянку в болоті. Стали підпори забивати, деякі - провалюються. Довелося переїжджати через річку. А тут караван з обладнанням прибув. До нього - 15 км, підійти ближче - не можна. Туди криголам притягнув. Возили машинами-всюдиходами. Я днями - за кресленнями, міркую, зважую. Найбільша глибина річки була десь метрів 5. Лід - товщиною до метра. Справа ризикована, але переправу зробив, обладнання перевіз. За певний час з експедиції створили трест. Ну, і відкрили Ямальське виш-комонтажне управління, мене поставили начальником. Першу бурову зробили - тепло, сухо. Запросили начальника «Газпрому» Черномирдіна. Той подивився: «Це ми такі бурові здатні будувати!? А хто з конструкторів допомагав? Яких спеціалістів залучали?» А ніхто ж нам не допомагав. Ми самі все зробили. Я тоді не знав, що можна такі бурові запатентувати. Допоміг Мосін, привів фахівця з патентів із УкрнНІГРІ, і той сказав, що можна. Тож свій патент я отримав тільки в 1991 році, а також у той же рік - Золоту медаль ВДНГ.



Звідки з’явився чернігівський Ямал?

- Саме завдяки цьому вам вдалося «вибити» гроші на поселення вахтовиків під Черніговом?

- Якось мені зателефонували: «Надсилай делегацію! «Газпром» виділяє гроші на різні потреби». Нам виділили десь мільйон рублів - великі гроші. Ми з Бондарчуком об’їздили села під Черніговом, шукали ділянку під поселення доволі довго. Потім він каже: «Знаю ще одне місце». Я піднявся на кручу, подивився на Снов - сподобалося! Зразу поїхали до голови колгоспу. Хотіли взяти лише три гектари, а він каже: «Там 15 гектарів». Таке рішення треба проводити через Кабінет міністрів. А про три гектари можна було б домовитися на рівні області. Відправили документи до Кабміну. Десь за півроку рішення було ухвалене.

Ми одразу звернулися до земельного відділу, замовили план: де дороги, де комунікації, де ділянки по 12 соток. Проклали асфальтову дорогу. На 3 км витратили десь 80 тисяч. Дешево! Зробили водогін із чавунних труб. Сталеві вже зносилися б, а ці слугуватимуть 200 років. Спорудили водонапірну башту за моїм кресленням. До цього часу стоїть і тиск є. Паралельно будували ЛЕП, стовпи поставили бетонні. Все робили спеціалісти. Почали зводити спорткомплекс, завезли труби на газ... На наступний рік давали уже два мільйони. Ми би все встигнули, але СРСР розвалився, інфляція з’їла все, що залишилося. Згодом у приватному порядку домовлявся про підведення газу. На той час з ВМУ я звільнився, пішов у приватну фірму. Наразі вважаю, що то була помилка.

- Що робили, коли звільнилися?

- Повернувся до Чернігова, квартиру доньці Наталі з онуками купив (на той час вона розлучилася з чоловіком). Придбав два блоки на вул. Широкій і поставив там деревообробне обладнання, верстати, фрезер. Виготовляв двері, паркет, наличники. Та з підприємництвом не склалося, почав здавати приміщення в оренду. Нині маю пенсію й орендну плату. Живу, всім задоволений. Щоправда, свій власний будинок на Ямалі не закінчив, лише перший поверх у мене готовий. А БТІ без мого відома прийняв його в експлуатацію. Став судитися, тож є, що робити. Мене називають засновником чернігівського Ямалу, бо в «Газпромі» дали гроші за те, що я зробив такі бурові на Ямалі. Коли будував хату, сподівався, що донька з родиною будуть зі мною там жити. Та не судилося. Лише зрідка туди навідуюся. У нас там тихо, спокійно. Це - як Конча-Заспа під Києвом.



«Усі хвороби - від лінощів»

- Розкажіть, будь ласка, про ваших онуків.

- У молодшого своя поліграфічна фірма, непогано заробляє. Я йому допоміг купити перший ксерокс, комп’ютер. Старший раніше працював у фірмі «Яндекс» у Москві. Потім вирішив виїхати за кордон. Тепер живе в Каліфорнії, долучився до розробки штучного інтелекту. Донька Наталя з ним по Скайпу спілкується.

- Сумуєте за старшим онуком? Не шкодуєте, що поїхав аж у Каліфорнію?

- Це його справа! Що я можу зробити?

- Цікаво, чи бували в нього в гостях?

- В онука - не був. Але в Америку - літав двічі. Перший раз, коли хотіли замовити обладнання для бурової. А коли перейшов до іншої компанії, планували купити там завод. Мали побудувати в Ухті, але не склалося. Я розрахувався й повернувся в Україну.

- Про щось шкодуєте в своєму житті?

- Про те, що не взяв акції «Газпрому» і що пішов з посади начальника, коли закрили Ямал. Можна було б ще кілька років там працювати. Гординя мені часто заважає, а це смертний гріх, знаєте? Як і жадібність, заздрість. А гроші в мене не тримаються, скільки є - всі витрачаю. Такий я вдався. Проте, якщо сказав щось, то не відступлю. Інколи шкодую, але шляху назад нема.

- Мені імпонує ваше легке ставлення до життя. Що ще вам допомагає зберігати внутрішній спокій і почуватися бадьорим?

- Гадаю, що мене Мати Божа Казанська весь час на цьому світі тримає, адже я народився 4 листопада - в Її день.

- А шкідливі звички маєте? Чим цікавитесь?

- Раніше майже щодня пив каву, іноді - з коньяком чи просто коньяк без кави. Не палю вже років 20, але колись трохи палив. Коли на Ямалі бував важкий час, трошки курив, воно заспокоює. Грав у волейбол років до 65, поки не впав і не вибив плече. І тепер бігаю кілька разів на тиждень, як відчуваю, що серце болить. Ні, не вулицею, а по хаті. А вправи з гантелями робити - вже і ліньки, і руки заслабкі. Втім, вважаю, що всі хвороби саме від лінощів. Телевізор дивлюся - переважно спортивні програми. Особливо полюбляю змагання з великого тенісу серед жінок. Усіх спортсменок знаю, хто де грав, на якій сходинці у світовому рейтингу. Новини дивлюся. Гадаю, кожному варто щось і для людей зробити, а не лише про себе дбати. Мені вдалося залишити щось по собі на землі. Це чернігівський Ямал. Не кожен бізнесмен, політик чи олігарх може цим похвалитися. Я можу.

- Дякую вам за розмову! Нехай все складається добре для вас і ваших близьких!

Вікторія Кудіна, "Деснянка" №24 (709) від 14 червня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.