Любов Покаржевська: «Все своє життя — вчитися!»

Любов Покаржевська

Цього разу зустріч виявилася на диво приємною і, я б навіть сказала, по-домашньому відвертою. Співрозмовницею моєю стала досвідчений депутат, цікава людина і надзвичайно мудра жінка Любов Покаржевська. А розпочали розмову ми з найприємнішого, думаю, для багатьох жінок — з мрій.

— В дитинстві кожна дівчинка бачить себе у майбутньому актрисою чи співачкою, а чого хотілося вам?
— Актриса, співачка?.. Та ні, що ви, все прозаїчніше. Я народилася у простій робітничій родині, якою завжди пишалася. Любила математику і фізику, писала контрольні для МФТІ і МДУ, захоплювалася музикою і танцями. Мабуть, беручи приклад з батька — Миколи Білюби, який все життя пропрацював в об'єднанні «Чернігівпромбуд», мріяла вступити до Київського інженерно-будівельного. Та на дні відкритих дверей у школі мене зацікавив Київський політех, туди і подалась, на факультет автоматизованих систем керування.

— Повернення зі столиці до Чернігова - це любов до рідного міста чи щось інше?
— Не любити місто, в якому народився і виріс, може тільки відвертий ханжа, а тим паче, коли мова йде про Чернігів. Десна, Золотий берег, Вал, танці на «Корді», друзі — це незабутнє. Але в даному випадку мали місце й інші, не досить приємні речі й спогади.

— Може поділитеся, чи секрет?
— Чому секрет? На останньому курсі я вийшла заміж, народила сина, і, за законами того часу, мене повинні були направити за місцем роботи чоловіка, який після закінчення цього ж факультету як молодий спеціаліст третій рік працював у НВО «Комуніст» у Києві. Та, мабуть, підприємству не хотілось надавати житло молодій сім і, тому, як тоді водилось, були підняті досьє на нас, батьків. З'ясували страшні на той час речі: батько чоловіка був судимий за те, що з самого початку війни 14-літнім підлітком був інтернований до Німеччини (хоча після визволення, з квітня 1944-го, служив у Червоній Армії), а мій, таким же підлітком, отримав п'ятнадцять років, з яких 12 добував золото для країни в Магаданському ГУЛАЗі. Почався тиск з боку «режимного» об'єднання на дітей «ворогів народу». За таких умов ми вирішили переїхати до Чернігова. Зазначу, що наприкінці 80-х наших батьків «реабілітували» і прирівняли до учасників ВВВ. Але то ж був тільки початок тих 80-х.

— Жалкуєте про переїзд?
— Ні. Просто прикро за один з негативних проявів системи (в різному вигляді подібне торкнулося багатьох сімей), що призвело до повної її руйнації, адже багато позитивного з неї можна було б залишити, хоча б соціальну захищеність людей.

— Як склався ваш трудовий шлях у Чернігові?
— Мабуть, вдало. Працювала за фахом на різних посадах в «Чернігівпромбуді», НВО «Хімтекстильмаш», видавництві «Десна», ЧФ «Промінвестбанку», вчилася сама, вчила інших. Мені приємно зустрічатися з більшістю колишніх колег.

— Сьогодні ви керівник Чернігівського агентства регіонального розвитку. Як прийшли до роботи в громадській організації?
— В 90-х, маючи після операції ока обмеження в професійній діяльності за комп'ютером та активну життєву позицію, замислилась, що робити, як за Чернишевським. Випадково чи ні, на той час було сформовано коло друзів і знайомих, різного віку, фаху і вподобань, небайдужих до негативних змін у суспільному житті, деградації людських цінностей. З ними було вирішено створити громадську організацію. Адже тільки згуртовано можна ефективно вести діалог і впливати на владу. Розрізнені — ми населення або електорат на вибори, а згуртовані — громада, і чим більш згуртована громада, тим більші її можливості. Крім того, робота на громадському поприщі творча, цікава. Ми проводимо публічні заходи, презентуємо наше місто за його межами.

— Тоді що для вас робота депутатом у міській раді?
— Це продовження роботи у громадській організації. Можливість репрезентувати, відстояти і максимально реалізувати прагнення громадськості у вирішенні актуальних місцевих проблем і місцевого розвитку.

— Ви дійсно вірите в можливість швидких змін у сучасному житті?
— «Швидкі» — це поняття відносне, але щоб поступово здійснювались позитивні перетворення, потрібно докладати зусиль, докладати сьогодні й постійно. Адже нинішнє становище, поглиблене світовою економічною й українською політичною кризами, більшість населення порівнюють з розрухою. А розруха настає, за словами класика, в першу чергу в головах і коли мочаться повз унітаз. Коли ж голови, з яких починає гнисти риба, повз цей атрибут цивілізації і прямо на закон — тоді дійсно виникає розруха і торжествує свавілля в різних сферах суспільного життя. Я ж хочу, щоб покоління моїх дітей жило в нормально облаштованій правовій державі й місті.

— Можете охарактеризувати, що повинно бути зроблено для цього?
— Можна багато говорити про патріотизм, моральність тощо можновладців, все це ми неодноразово чули від політиків різних кольорів найвищого ґатунку. Але виникають питання: .а судді хто? Де народ, в чому затверджений Конституцією принцип народовладдя? Тому, в першу чергу, на мій погляд, потрібно змінити виборчі системи як до Верховної, так і до місцевих рад, надавши людям можливість більш свідомо і дієво впливати на процес.

— Мабуть, недарма в місцевому середовищі громадських діячів, людей, причетних до формування політики, в тому числі і дехто з депутатів називають Любов Покаржевську своєю політичною мамою. Чи виправдалися ваші сподівання щодо тих, кому ви свого часу допомагали взяти старт у громадсько-політичній кар'єрі?
— Дивлячись що під цим розуміти. Якщо якісь мої поради і настанови допомагали людині реалізувати себе в більшій мірі — мені вже приємно. Крім того, мені неодноразово доводилось працювати у виборчих штабах різних кандидатів, і хоча здебільшого це було в досить жорстких умовах дуже обмеженого бюджету, нам вдавалося досягнути поставлених цілей. Це, мабуть, і зумовило мої відносини з тими людьми, з якими пересікалась в громадському житті. Принаймні відводити очі при зустрічі в сторону мені ні перед ким.

«У розумної жінки чоловік — голова родини»
— У вас двоє вже дорослих синів - Тарас і Андрій. Як думаєте, яка ви мама?
— Це треба, мабуть, у них запитати. їм видніше. При вихованні намагалась надавати більше самостійності і свободи, але обов'язково застерігати і контролювати.

— А хто у вашій родині голова?
— Скоріше, чоловік. Хоча... це питання у нашій сім'ї ніколи не піднімалося, просто в цьому не було потреби. Для мене більш важливо — бути почутою. А в родині мене чують. От тільки під час спільної роботи з чоловіком ми іноді сперечаємося так, що на сторонній погляд може здатися, нібито настав кінець світу. Для творчих людей, вважаємо, це нормально — відстоювати свою точку зору.

— От вже рік і чотири місяці як ви щаслива бабуся. Правду кажуть, що онуків люблять більше, ніж дітей?
— Та ні, я так не думаю. І що це за вимір — більше чи менше? Любов або є, або її немає. Просто до онуків, маючи досвід виховання дітей, підходиш більш свідомо, уважніше, з більшою витримкою та терпінням. Принаймні кожні вихідні Тимофій гостює у нас, бешкетує потроху, але в цілому — потішний. Чоловік каже, що Ти-моша — моя «пігулочка» від усіх хвороб! Впевнена, він правий.

«Можу багато, навіть доїти корову...»
— У вас є приховані або не дуже таланти?
— Можливо і є, але досить глибоко приховані. Взагалі, дуже люблю навчатися. Вже вмію багато чого, навіть доїти корову (сміється), хоча до мистецтва деяких політтехнологів у цьому ремеслі відносно різних кандидатів під час виборчих кампаній мені ще далеко.

— Чула, що ви захоплюєтеся вишивкою?..
— Майже два роки тому до мене прийшло нове захоплення — вишивка шовковими стрічками. Це старовинна французька техніка. Якось напередодні Великодня я випадково натрапила в Інтернеті на роботи відомої австралійки в цій техніці, які мене просто-таки вразили. І подумала: «А ти б так змогла?» Терпіння і наполегливість, крок за кроком, помаленьку щось почало виходити. Сьогодні вже маю певну кількість вишивок, пропонують виставку зробити — але ж для цього потрібно належно оформити роботи, на що хронічно не вистачає часу. Взагалі-то, вважаю, творчість повинна бути у всьому: роботі, вихованні дітей, на кухні, коли борщ вариш. Як учили мене свого часу батьки, доброго ніколи не вийде, якщо не вкладеш частинку своєї душі у справу, якою займаєшся!

— Які ж у вас мрії сьогодні?
— О! Я ще дуже багато чого хочу. Головне — встигнути.

— А, як на вашу думку, що ж все-таки для жінки важливіше -родина чи робота?
— Це, скоріш за все, повинна обирати для себе кожна жінка. Істина, очевидно, десь посередині. Крім того, вважаю, що важливо знайти і не втратити життєві орієнтири. Завжди бути з собою чесною і говорити собі правду, якою б вона не була. А ще — вчитися все своє життя, вчитися бути мудрою.

Спілкувалася Ольга Чижова, , тижневик „Чернігівські відомості”, № 13 (941)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.