У 38-річного Дмитра Коваленка з Городища Менського району з 38-річною дружиною Оксаною п’ятеро дітей. Старша дочка 16-річна Аня навчається в Чернігові, в педліцеї для обдарованої сільської молоді. 12-річна Софія, 10-річна Олеся, 6-річний Данило — школярі. Наймолодшому Антону три роки.
Зліва направо: Олеся, мама Оксана, Софія, тато Дмитро з Антоном на руках, Данило та Аня Коваленки
На перших чотирьох дітей батьки не схотіли отримувати допомогу від держави. Хоча у 2004 році виплата становила 684 гривні. З 1 квітня 2005 — 8497,60. З 1 січня 2008 — 12 тисяч 240 гривень, за другу дитину — 25 тисяч, за третю і кожну наступну — по 50 тисяч. З 1 липня 2014-го виплати скоротили. Дають 10329 гривень відразу і щомісяця по 860 гривень упродовж трьох років.
І на Олесю та Данила уже могли б отримати значні кошти. Оксана каже, чоловік їздив по заробітках, заробляв добре. Вистачало на хліб з маслом усім. Коли народився Антон, скрутно з роботою стало, і Дмитро пішов добровольцем в АТО.
— Заяву на допомогу від держави при народжені дитини не схотіли писати, — пояснює Оксана. — Чоловік казав, нащо, руки-ноги є? Своє заробим. Тепер туговато. Вирішили, допомога потрібна.
В управлінні праці та соціального захисту населення Менської райдержадміністрації підтвердили, для того щоб отримати допомогу, потрібно одному з батьків написати заяву і додати свідоцтво про народження дитини. Подати її треба раніше, ніж дитині мине 12 місяців. Якщо людям не потрібні додаткові гроші, можуть заяву не писати. Родина Коваленків справді отримує допомогу тільки на меншу дитину, але як багатодітній мамі виплати будуть надходити не три роки, яку інших, а шість.
Коваленко родом з Феодосії. Батько був військовим, переїхали до Чернігова. Дружина родом з Батурина Бахмацького району. Познайомились у Чернігові, а жити переїхали в село. До АТО Дмитро їздив у Київ. Тримали велике господарство, продавали городину. Каже, останні роки за оголошенням обіцяють одне, а робити треба інше. Побув три місяці — не заплатили. А в АТО — при ділі. Був там двічі. Пішов добровольцем у третю хвилю мобілізації у серпні 2014 року. Як повернувся, пролікувався і знов, на контракт.
— Перший раз, як їхав, про гроші ніхто не говорив, — розповідає Дмитро. — Думали, відіб’ємо країну і заживем у мирі. Де там. Другий раз пішов на контракт. З двох причин: тягло туди, до хлопців, і десь відсотків на 40 хвилювали гроші.
Тепер вже списаний, бо контужений, — сміється Коваленко. — Менський військкомат почав штурмувати з другої хвилі. Не брали, бо п’ятеро дітей. А тоді ж у добровольці йшли патріоти. У третю хвилю добив, забрали. Хазяйство, щоб дружині легше, збули. Залишили птицю.
Повезли нас у Десну (Козелецький район). А там більшість добровольців не відправляли в АТО, ставили інструкторами. Ми підняли бучу. Навіть представник Президента приїздив, щоб нас заспокоїти. Перші виїхали через два тижні, я — через три. Завезли на курган Гостра могила (меморіальний комплекс у Луганську). Якраз тоді друга сторона так лупила по наших позиціях. А ми стояли серед поля покинуті, в оточенні. Спочатку з казенною їжею було важко, допомагали волонтери. Поряд з курганом було село, в якому майже з самого початку АТО сиділи чеченці. Завели ферму з баранами. А ті потікали. Гріх не спіймати, не з’їсти чеченського баранчика! Навіть не рахували, скільки їх перерізали.
Звідти нас перекинули під Дебальцеве, на передок. Був чотири рази контужений. Перші три — під час боїв. Третій — коли обстрілювали з «Градів». З напарником тягли у бліндаж аватара. Вони вдвох встигли заскочити, а мені довелося падати, де бачив. Вижив, та контузило, як кажуть, до ручки, з розривом вушної перетинки.
Відправили в госпіталь. Тоді знайомі підказали, можна реабілітуватися у Центрі реабілітації АТОшників, у Халявині. Там уже мене «підлатали». Став чути, а до того в голові все гуло, по п’ять пачок цитрамону в день їв. Було у мене дві довідки: по військово-медичній комісії я здоровий, а у виписці з реабілітаційного центру — потребую лікування.
Як підписав контракт, стояли на блокпосту під Авдіївкою (Донецька область), — продовжує Дмитро. — Більшість необхідного ми купували самі. До найближчого магазину 4 перекури — 12 кілометрів. Назад на таксі. Водії там безбашенні. Довезуть у будь-яку точку. Значення немає, який кілометраж, коштує 50 гривень.
— За півсотні можна всю зону АТО проїхати?
— Було таке, катались. Зарплату отримали (у контрактників — сім тисяч гривень). Одному всі картки віддали, список потрібного довжелезний, до підлоги, написали. І поїхали купувати.
— Місцевих багато залишилося?
— Вистачає. Як тільки закінчується промзона, через три порожні будинки йдуть жилі. Населення Авдіївки на 70 відсотків було проти України. З дворів стріляли у спини. Світили лазерними указками, тоді на нас наводили артилерію. Були у них потужні ліхтарі, підсвічували сепарам, щоб ті бачили, куди стріляти. Ходили з раціями, доповідали тій стороні, чи влучили в нас, чи ні. Таких ловили, але не скажу, що з ними робили.
Своїх аватарів відвозили в штаб, саджали у кімнати, по типу витверезника. Там працювали фізично. У себе на постах не карали. Всі ж свої, у кожного нерви можуть здати.
— Третій раз не тягне до хлопців?
— Не візьмуть. Хоча спеціальностей у мене багато: кухар, токар, слюсар. Працював по всіх.
— Коли у родині є ще й чоловік-кухар, знаєте, як добре. Очима покліпала, чоловік готує, — усміхається жінка.
— У мріях облаштувати свою птахоферму, — ділиться планами на майбутнє Дмитро. — Займатися городиною, землі 1,5 гектара. Є мотоблок, усе необхідне для обробітку землі. Ось кручусь, думаю, як все правильно зробити, щоб у цьому році вже й прибуток якийсь був. Відправив на Чернігів документи зі своїм бізнес-планом. Якщо сподобається, виділять кошти для старту.
На голові був довгий оселедець, це вже трохи зрізав, — проводить рукою по волоссю. — Майже всі, хто пішов по мобілізації, чорти ще ті, пообстригали собі.
— Мені він не дуже подобався, загадала прибрати, — дивиться на чуб Оксана.
Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №4 (1603), 26 січня 2017 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.