Олександр Соколов: Мій Афганістан

Олександр Соколов - другий ліворуч

6 лютого міський голова Олександр Соколов возив Кіровоградській бригаді спеціального призначення незвичайний подарунок: прапор бригади, виготовлений на чернігівській фабриці «Ярославна» (оригінал зберігається у музеї Великої Вітчизняної війни). День зустрічі вибраний невипадково: 6 лютого рівно 20 років тому бригада залишила територію Афганістану. Олександру Соколову було про що поговорити на ювілейних зборах бригади, адже саме у її складі він вісім місяців прослужив в Афгані.

ВИСОКА ЧЕСТЬ ВИПАЛА МОЛОДШОМУ СЕРЖАНТУ СОКОЛОВУ
У 1983 році випускник Чернігівського педінституту Олександр Соколов повинен був їхати за розподіленням до Городнянського району, вчителем трудового виховання. Там було два вакантних місця, і туди дуже просилися його друзі — сімейна пара. А йому ой як не хотілося їхати. І справа не в тому, що у село.
— З села не призивали до армії. А я свідомо хотів відслужити, думав, можливо, у подальшому пов’язати своє життя з військом. Я ж свого часу пробував вступати до військового училища, — пригадує міський голова. — Коли призвали, теща «по блату» хотіла мене у Москву відправити — служити, то вже служити. Але тут вже мати не погодилася — надто далеко. Тож пішов, куди направили. Отак і опинився в Десні — в «учебці».
У зенітно— артилерійській батареї зібрали всіх хлопців з вищою освітою. Півроку навчався майбутній Чернігівський міський голова на командира зенітно— самохідної установки. Ще в «учебці» став батьком. А коли вже підготовлених солдат розподіляли на подальше місце служби, молодший сержант Соколов відбув ледь не в останній партії — якраз отримав п’ять нарядів поза чергою.

— Я потрапив у Гончарівське. Ну, думаю, пощастило — всього 30 км від дому! — розповідає Олександр Володимирович — Але не довго радів. Потрапили, як це часто буває у солдатів, у халепу — і командир вирішив навчити нас «служити за уставом», казав, готує до Афгану. Думали, він просто лякає чи жартує. Але ні. Я якраз мав заступати в наряд, коли увесь особовий склад вишикували на плацу і оголосили: семи солдатам випала висока честь служити в Афганістані. Я був серед семи «щасливчиків».

 
З ВІЙНИ ЗАПАМ’ЯТАВСЯ ПОБУТ
На ранок одягнулися в «парадку» — і на Чернігів. А далі — Біла Церква, потім Кіровоградщина, і нареші у складі Кіровоградської бригади спеціального призначення «вивчати географію Союзу» — аж у Термез, Узбекистан, і вже звідти до Баграма. Був вересень 1984 року.
— До кінця не вірилося, що ми їдемо на війну, — каже Олександр Соколов. — Переїжджали міст між Узбекистаном і Афганом, і все здавалося нереальним: ось ще з цього боку нормально одягнені люди ідуть собі на роботу, а вже з того — чалма, чадра, війна. Здавалося, це ніби об’ємне кіно чи екскурсія, і вже ввечері ми повернемося додому. Навіть коли нас вперше обстріляли, все ще було враження, що це фільм, просто чомусь ми вже є його учасниками. Пам’ятаю, тільки заселилися у намети, почувся свист стрільби — всі одразу присіли. Виявилося, це стріляють далеко, просто ніхто з нас досі такого не чув, не розумів.
Тут, у Баграмі, було перше знайомство з війною, перші втрати, перший біль, перші завдання.
Коли під час триденної операції перед молодшим сержантом Соколовим підірвалася БМП, він згадав про закони фізики — світло і справді набагато швидше за звук: бачиш спалах, товаришів, яких викинуло з епіцентру, і вже потім, здається, через цілу вічність, чуєш звук вибуху.
До лютого 1985 року Олександр Соколов служив у Баграмі, а далі загін перекинули ближче до пакистанського кордону.
— Знаєте, з Афганістану більше чомусь запам’ятався побут — зараз все можу пригадати до дрібниць. Мабуть тому, що пам’ять сама стирає весь негатив, — каже Олександр Володимирович. — Добре пам’ятаю підтримку і дружбу товаришів по службі, день народження командира, фільм «Чапаєв». Його ми знали від початку і до кінця — могли сказати, хто коли поворухнеться. Фільмів же у нас було всього два, та ще й плівка рвалася кожні кілька хвилин. А ще запам’яталося, як товариш— комсомолець з конференції привіз гітару, всі так раділи, а я на неї випадково сів. Думав, мене вб’ють, почувався, наче щось вкрав у друзів.
Чекали вдома на Олександра Соколова, як і на тисячі радянських солдатів, з календарем, радіючи кожному дню, що вже минув — значить, очікування стало на день коротшим. У жодному листі Олександр Володимирович не написав, що служить в Афгані. Казав рідним, що в Узбекистані: там гарно, гори… Тільки другові написав правду: а раптом щось станеться. А той відповів: усі знають ледь не з першого дня, просто думали, про це писати не можна — цензура.

— Я не розумію тих, хто каже, що в Афганістані було не страшно. Найстрашніше було два рази: з самого початку, коли нічого ще не знаєш, і в самому кінці, коли вже знаєш, що все, а в наметі сидить твоя заміна, тоді якраз і думаєш про те, як би зберегти своє життя, — розповідає міський голова.


І ЗНОВУ В ЦИВІЛЬНОМУ…
Їхав додому молодший сержант Соколов у травні 1985 року. Подзвонив дружині вже з Москви, нічого, крім «Алло!», не було чути, але Ірина впізнала рідний голос. Поїхала до матері Олександра Володимировича — розповісти. Потім матір казала, що пережила кілька найстрашніших хвилин. Уявляєте, виглядає пізно ввечері у вікно, а з таксі виходить заплакана невістка. На щастя, звістка, яку вона принесла, виявилася доброю — служба скінчилася.
— До цивільного життя було так само важко звикати, як до війни, — пригадує Олександр Володимирович. — Найгірше в Афганістані те, що останні місяць— півтора до «дембеля» кожної ночі, хай там що, сниться дім, а вдома, поки не увійдеш знову до колії, кожної ночі бачиш Афган.
Сьогодні Олександр Соколов не тільки Чернігівський міський голова, але і голова Чернігівської обласної спілки ветеранів Афганістану. Його безпосередній обов’язок — допомагати тим, хто пройшов через ту ж війну, що і він, і родинам тих, хто з неї так і не повернувся.
— Я ніколи не зможу допомогти їм у повному обсязі: ніхто і ніколи не зможе замінити сина, чоловіка чи батька, але ми робимо все, що в наших силах, щоб полегшити їм життя, наскільки можливо, — каже Олександр Соколов. — Діти загиблих воїнів усі ці роки були під нашою опікою. Сьогодні вони вже дорослі, будують свої сім’ї. І приємно казати, що жоден з них не став недостойним сином чи дочкою свого загиблого батька. У нас діє програма забезпечення житлом воїнів— афганців, вони звільнені від оплати комунальних послуг. Якщо до нас звертаються родичі з конкретними своїми проблемами, ми ніколи не відмовляємо.
Афганець для мене — це брат. Вже за те, що він пережив 20 років тому, він вартий більшого. Але, як мер, від афганців я і вимагаю більшого, більше відповідальності, більше старання, їм я завжди кажу прямо. Хоча нам часто не треба навіть говорити між собою — і так розуміємо один одного. Найголовніше, що я зрозумів у Афганістані — наша найбільша пільга — це життя!

 

Ольга ЧИЖОВА, щотижневик „Чернігівські відомості”, №7 (935)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.