«Ты в памяти нашей навеки остался, Афган!»

Згадуючи Афганістан і всі пов'язані з ним жахіття, більшість людей думає чомусь про сотні хлопчаків, які ще не встигли у своєму житті нічого побачити і пережили все те пекло війни, щойно відсвяткувавши повноліття. У Анатолія Бойка все було зовсім по-іншому. Він потрапив до Афгану вже 38-річним чоловіком, мав якийсь досвід за плечима, дружину і двоє синів. Але від того було аж ніяк не легше іти на війну. Ніякий досвід не може підготувати до справжніх бойових дій!

Гірник, цегельник, військовий...

Усе життя у тих, хто на власні очі бачив війну, ділиться на дві половини: до Афгану і після. «До» у Анатолія Івановича було дитинство і юність на Донбасі, робота у шахті одразу після школи. Там легких шляхів не шукав: з більш ніж п'ятдесяти можливих обрав одну з двох найважчих професій — гірник очисного вибою.

 

А далі — поповнив лави Радянської армії. Молодший сержант Бойко служив не де-небудь, а на космодромі Байконур! І 20 жовтня 1969 року удостоївся неабиякої честі — возив поважну делегацію на чолі з самим Леонідом Брежнєвим.

Вже у 1971-му Анатолій Іванович переїхав до Чернігова — за молодою дружиною. Зустрічалися вони з Людмилою Миколаївною аж один день! Сміються — ніч процілувалися, а на ранок одружилися. І вже 38 років разом! Тут працював на силікатному заводі — своїми руками виштампував п'ять мільйонів цеглин, за що і грамоту отримав, і цілих 10 крб. премії. А у 1973-му, закінчивши курси прапорщиків, прийшов працювати механіком літаків до Чернігівського вищого авіаційного училища — обслуговував МІГ-21. На службі у Чехословаччині перевчився на механіка по озброєнню — працював з бойовими вертольотами. З першого ж дня аварії на Чорнобильській АЕС обслуговував вертольоти, що ліквідовували трагедію.

«Афганістан завоювати можна, підкорити — ніколи!»

Ці слова Олександра Македонського вигравіювані на обеліску біля Кабула. Їх і досі пам'ятає Анатолій Бойко.

— Направлення до Афганістану прийшло у лютому 1987-го. Загалом, чекав на нього з дня на день — усі з моєю професією вже побували. Дружина провела о шостій ранку до автобусу. А далі — Київ, Ташкент і нарешті Кабул, — згадує Анатолій Іванович. Пройшло вже більше двадцяти років, а на очах дорослого чоловіка все одно сльози. — А як ви думаєте, як воно було їхати? Щоб сказати, що дуже страшно було, то ні. Тоді не знав, що воно таке насправді, тому і не відчував страху. Тепер тільки розумієш, куди їхав.

У міжнародному аеропорту в Кабулі Анатолій Іванович обслуговував бойові вертольоти МІ-24, що прикривали колони, зустрічали літаки ІЛ-76 з вантажем і супроводжували їх. Після кожного вильоту він мав знову спорядити кожну машину протягом 30 хвилин.

— Нападів на аеропорт не було, але в тому житті ніхто не знав, де і коли чекає небезпека. Нерви підірвані були, звичайно. За час моєї служби було підбито багато літаків, загинуло багато бійців, — пригадує Анатолій Іванович. — Пам'ятаю, як на моїх очах на третій хвилині польоту підстрелили «мій» вертоліт — прямим пострілом у двигун. Пілот загинув, він, до речі, був чернігівцем. Було і таке, що АН-12 загорівся прямо на злітній смузі — 12 людей загинуло. Взагалі, «Чорні тюльпани» (літаки АН-12), що розвозили цинкові труни (так званий «вантаж 200») по всьому Союзу, літали кожного дня. їх афганці добре знали і навіть не нападали, принаймні за моєї служби жодного такого випадку не пам'ятаю. Вантаж АН-12 у Радянському Союзі був суворою таємницею. Ніхто не знав, скільки вояків гинуло. А ще у 1987 році я був на концерті Олександра Розенбаума для військових у Кабулі. Після тієї його подорожі й з'явилася та сама відома пісня «Монолог пилота «Чёрного тюльпана».

Рознарядка до діючої армії — на рік. Але хто знає, коли ж тобі пришлють заміну? Чекаєш на неї з дня на день, живеш очікуванням. А потім зустрічаєш змінника, як дорогу людину, яку довго не бачив. Так було й у Анатолія Бойка. Його служба в Афгані закінчилася влітку 1988 року. За традицією, постояли мовчки, підняли тост за тих, хто залишився на полі бою — і в літак. Пили не з чарок — їх не було просто, а з так званого «нурсика» — деталі від реактивного снаряда.

— Я пробув в Афганістані 445 днів. Найстрашніше було у літаку. Постійно дивився на годинник. Вільно зітхнув рівно через годину і п'ятнадцять хвилин польоту — перетнули кордон, вже ніхто не зіб'є! — пригадує Анатолій Бойко.

— Приїхав додому швидше, ніж прийшов мій лист, ніхто не чекав. 3 порога сказав дружині: «Я вдома, бери відпустку!» Тепер все це пройдено, іноді згадую, але краще взагалі про це не думати!

Сьогодні про ті пекельні події війни нагадують лише нагороди — медаль «За бойові дії», «Від вдячного афганського народу», «За відзнаку у військовій службі» — і щорічні зустрічі з бойовими товаришами у Чернігівській міській організації Української спілки ветеранів Афганістану.

Маєш пільги? Відпочивай!

Після Афгану Анатолій Іванович повернувся до авіаційного училища, потім вийшов на пенсію. А останнім часом на столі ветерана — корвалол і валідол.
— 3 2002 року я працюю в охоронній фірмі. Ось на днях викликав мене начальник і повідомив: зі своїми пільгами ти нам не потрібен, — зітхає Анатолій Іванович. — Все через те, що відпустки мені держава дала 16 додаткових днів, за Чорнобиль. Я звернувся за юридичною допомогою, але для хорошого адвоката потрібні великі гроші. Я, звичайно, піду з роботи, але хочу, щоб це було по справедливості. Прикро, що за всі роки своєї служби я отримав тепер таку подяку.

Ось так, панове. Хіба так потрібно цінувати своїх ветеранів?

Ольга ЧИЖОВА, щотижневик „Чернігівські відомості”, № 5(933)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.