За свої 90 літ баба Саша із Синявки жодного разу не була у лікаря

— А чого до нього ходить? Спасибі Богу, нічого в мене не болить. Щоправда, як робила в магазині, то посилали на профосмотр. Так то ж не по болізні, — каже Олександра Михайлівна Яковенко. Маленька і худенька, з ясними чистими очима, вона ніяк не виглядає на свої 90. Пам'ять у бабусі хороша, береже спогади про далеке дитинство, матір і батька, сестер і братів. Найстрашніші згадки про голодовку на початку тридцятих, коли люди вимирали цілими сім'ями.
— Тепер можна жить, да вже ніколи. Це вже я всіх своїх пережила. Пора собираться туди... — спокійно говорить про неминуче.



Весь вік сама. Заміж не ходила

Ми сидимо з Олександрою Михайлівною в її чистій хаті під високою березою край хвіртки у Синявці Менського району. На стінах — рушники, фотографії великої сім'ї Яковенків.

— Оцю хату я вже сама купила, — каже вона. — Батьківська була маленька і дуже стара. Зовсім ветха. Треба було або ремонтувать, або шукать новішу. Гроші я потроху складала. Корів аж три і теля продала, свиней різала, м'ясо на базар, туди ж качок, гусей, яйця. Почула, що оця продається. Тут, бачите, дві кімнати, хороший погреб у дворі. Я й купила. Перекрила дах, стіни шалівкою оббила. Веранду достроїла. І сарай. З Корюківки привезла лісу. Гарно получилося. Тоді я ще корову держала, свиней, птицю. От ми з Мар'єю й перейшли сюди.

Мар'я — це моя старша сестра. Вона з п'ятнадцятого году. Маленькою переболіла менінгітом і стала больна. На голову. Доки мати була жива, ми удвох її гляділи. А як мати померла, це вскорості після війни, від раку сечовика, лежала бідна, осталися ми втрьох — батько, Мар'я і я. А через десять літ поховали батька. І далі вже удвох, до самої її смерті. А прожила вона 80 год. Не вредна була. Сидить, гуляє. Хто гостинця дасть, заховає на печі під подушку. З двору нікуди не ходила. Навчила її воду з колодязя черпати. Коли принесе, а коли повертається без відра. Прийду ввечері з роботи, беру кішку, давай діставать. Трудненько було з больною, а жизнь прожили. Тепер увійду в хату, а обізваться нема до кого. Хоч із телевізором балакай. Я його купила, як перейшла сюди. Люблю передачу «Розсміши коміка». Дивлюсь і сміюся...

Матір мою звали Наталія Олександрівна, а батька Михайло Тимофійович. Він її з Волосківців узяв. Народила вона семеро дітей. Трійко маленькими померли. Іван з війни таким скаліченим прийшов, що мати не впізнала. Троє ребер було перебито, рана в животі. Год у госпіталі лежав. Так інвалідом і остався. А на роботу ходив. Суп трактористам варив, бригадиром на молотарці був, чергував на радіовузлі. Чотирьох синів йому жінка народила. Мати наша не діждалася онуків. Коля народився, як її вже не було.

З нами Іван пожив недовго. Одстроїлись і перейшов у свою хату. Тепер його діти, спасибі, мене доглядають, город порають. До себе гукають. Та я зі своєї хати нікуди не хочу.

А Костю забрали в армію ще до війни. В Красноярську жив. Робив на путях. їздив до нас із сім'єю. Як я купила оцю хату, він кришу покрасив. Нема вже Кості, помер.

Заміж я не ходила. На моїх же руках больна сестра. Яке там заміжжя! Так усе життя сама й прожила.

До школи ходила недовго. П'ять класів і на роботу в колгосп. Льон брала, жито жала, телят порала. Ланковою була. Молоко в молочарці приймала. А тоді взяли мене продавцем у магазин у Городище. Дальше тут, у Синявці, робила. До школи, по правді сказать, не хотіла ходить, а щитать добре вміла. Математика легко давалася. Так що торгувать получалося. 23 годи одробила.

«У голодовку нас спасла корова»

— Голодовку страшно й споминать. Вимирали цілі сім'ї. А нас врятувала корова. На базар у Щорс мати возила молочне. Продасть і купить трохи муки чи висівок. Напече хліба і знову везе у Щорс. Одну паляницю залишала на сім'ю. Вона так пахла, тая паляниця, но ніхто не смів доторкнутися. Мати поріже її на скибки і кожному дасть. Смачнішого за той хліб я нічого в житті не куштувала.

Що тоді їли? Рвали лободу, квітки клеверу, листя липи, вороб'ячий щавель. Сушили і товкли в ступі. Мати добавить жменю висівок і напече ладок. Пам'ятаю, прийшов сусід, дід, аж хитається від голоду, побачив ті ладки, простяг руку. Мати і йому дала.

Батько наш у колгосп вступив зразу. Сім'я велика. Як не вступить — усе заберуть. Робив конюхом. Уночі він пас коней, а вдень — Іван. Йому на той час годів чотирнадцять було. Іде на роботу і каже матері:
— Ти не давай мені ладку. Мене од неї рве. Дай жменьку жареного соняшника. Я з'їм, води нап'юсь — мені й добре.

Трудне врем'я було. Картопля не вродила. А що вродило, погнило від дощів. Садили картоплю лушпайками. Чистила так, щоб товщеньку лушпайку з вічком у землю покласти, а з серединки картошки який-небудь суп зварить.

Усе в пам'яті... Налоги брали — з корови, свиней, даже курей. На м'ясо об'язательний налог. А тоді — облігації. Забирали послідню копійку.

Гулять було ніколи. Робота і робота. Малими ходили колядувать і щедрувать. Обдаровували нас помазаними салом млинцями. Ми їх дорогою з'їдали, додому не доносили. Ще коржиками пригощали.

Тепер ми дітям цукерки даємо, печиво, гроші. Заздалегідь готуємось. То таки велика радість, коли на порозі колядники чи щедрівники. Нехай ростуть щасливі!
І тоді на празник мати варила кутю з ячменю. Перед цим його товкли в ступі, сіяли на решеті. З того чистого зерна й варили кутю.

У нас був хороший сад. Мати насушить мішок кришеників. Усе сушили: яблука, груші, сливи, вишні, смородину. А тоді варить смачний узвар. Варення з малини у гладишці давала тому, хто застудився.

Після війни стало легше. Батько, як і раніше, на конюшні робив. А далі йому доручили возить діток у ясла. Матерки ж на роботі. Прилаштував батько на возі лави, зробив спинки. Збере малих по селу. «Співайте, — накаже, — бо не буду возить». Діти співають, стараються. От уранці їдуть селом у ясла, а ввечері — по домівках.
Пенсій тоді не платили. Колгосп давав нашому батьку раз у год мішок жита і два мішки картоплі. Отака пенсія.

Як ми одягалися? Бідненько. Я ще до школи ходила, коли мені пошили платтячко. Світленьке, у квітках, з пояском. Мабуть, ситцеве. Воно мені дуже подобалося, берегла, щоб не забруднити.
Школа наша була біля церкви. А церква синявська — красавиця. Троїцька. Здоровенна, дерев'яна. І ось її, як колгосп появився, розвалили і зробили зерносховище. Дошки валялися скрізь. З однієї стирчав гвіздок. Як я за нього зачепилася, і сама не знаю. Плаття порвала і дуже боялася сказати матері. Заховала в сундучок. Мати питає, чого це я не ношу, а я кажу: «Жалію. Бережу». З часом вона таки знайшла його, але мене не лаяла. Сказала тільки, щоб більше по дошках не лазила.

Уже була дорослою, коли з маминої спідниці пошила собі костюм. Синій. А тоді ще один — коричневий.

«Оцьому рушнику більше ста років. Це ще материн»

У Олександри Михайлівни дуже красиві рушники. Вишитий гладдю, з прошвами, — у кутку на образах. Хрестиком, червоними і чорними нитками, — над диваном.
— Це ще материн. Йому вже більше ста років. З ним вона заміж ішла, — розповідає хазяйка. — Мар'я наша була 1915 року народження. А до неї ще Настя і Гриша, малими померли. Мати народилася у 1888 році. Заміж тоді йшли молодими. То скільки рушнику? Бережу його, бо він — материн.

Вона у нас рукодільниця була. Пряла, ткала, вишивала. І мене навчила. Льон і коноплі тоді всі сіяли. Вибравши, мочили в копанках. Сушили. Далі тріпали. Пряли. Намотували нитки на клубок. Затим снували, а тоді ткали. Полотно, рушники, постялки, хустки...

Оцю постялку з квітками я зіткала. З льону. А оцю — з фабричних ниток. Ще й вишила. Сорочок вишиваних багато було. Ще трохи у скрині лежать. Що просили для шкільного музею, дала. Корсеток у мене аж три було. Дві юпки. Одна на ваті, тепла. Зимою носила. Ну, і кожушок, з клинками. Така була мода.

«Це в сільраді надумали мій ювілей справлять»

— Я хазяйство довго держала. А в вісімдесят первому корову збула на м'ясо. Як її різали, бачить не могла. Уже й повезли, а я пішла на старе дворище за припоном, на якому вела її туди. Забрала і всю дорогу ішла в сльозах. Скільки себе пам'ятаю, у нас була корова, а тут — без неї. Купила кіз. Аж три було. Ще свиней держала, птицю. Тепер, вважайте, нічого не держу. Залишила на зиму п'ятеро курей, так учора шулик з'їв одну, щоб йому добре не було.

Ви інтересувалися моїм ювілеєм. 9 липня у мене день народження. Приходить мій соціальний працівник Світлана Шаповал, що мене порає, гарна людина, і каже: «А ви не забули, що вам буде 90?» «Не забула, — отвічаю, — но справлять не буду». «У сільраді казали, що прийдуть». «Не треба», — кажу. Через день Світлана знову до мене: «Як хочете, Михайлівна, а сказали, що прийдуть. І з сільради, і з клубу». Ну, кажу, якщо так, дзвони у Мену Наташі (це моя невістка), нехай готовиться.

Приїхала Наташа, навезла усього, почала куховарить. Світлана допомагала. Отут, у хаті, накрили стіл. Зібралися усі мої родичі. А голова Володимир Леонідович Антоненко привіз із Волосківців мою двоюрідну сестру Марію Олександрівну Чкану. Ми з нею вже років три не бачилися. А тут— така радість!

Гарно посвяткували. Дівчата з клубу пісні співали, а мої гості їм підспівували. Фотографувалися. Стільки добра мені бажали, що пам'ятатиму до останніх днів. Подарунків нанесли. Спасибі всім від щирого серця.

Я не найстаріша в селі. Галі Костюченко он уже 99, наступного року, дай їй, Господи, здоров'я, буде 100. Є й ті, кому по 95. Ну, а мені минуло 90. Добрі люди влаштували з цього приводу таке гарне свято. Дякую всім сердечно.

Ви не змерзли? Піч я вже не топлю. Важко накласти в неї дров. А грубу — щовечора. Дров купила, на зиму вистачить. Дорогі, за машину 1800-2000 гривень.

Родичі мене не забувають, провідують часто. Наташа оце приїжджала, такої смакоти наготувала, що я три дні їла, спасибі їй.
У мене і хрещеників багато. Комусь хрещена мати, у когось бабувала на хрестинах. Один з них — Павлик. Зараз він у Донбасі. Сильно переживаю за нього. Призвали давно, вже й у відпустку приїжджав на десять днів. Тепер знову там. Господи, хоча б скоріше закінчилася та війна.

Ми ще ту не забули, коли німець напав. Стільки горя пережили, стільки сиріт залишилося. А тепер знову біда на нашу голову. Що він затіяв, той Путін, щоб йому добра не було!

Господи, збережи наших дітей, молимо тебе, благаємо!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №51 (1493)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.