В любові головне – любов

Жінки, як відомо, «люблять вухами». Так вже вони «влаштовані»: освідчення потрібні їм, як повітря. Дарма, що іноді слова любові - не більше, аніж коливання повітря.

- Таке тільки в молодості, - говорить 67-річна щорсівчанка Валентина Семак. - Тоді хочеться по сто разів на день чути «люблю, люблю, люблю». А з роками приходить розуміння: головне - вчинки. Я вийшла заміж без освідчення. І без малого 40 років була щаслива зі своїм Петром.



Валентина Семак родом з Кагарлицького району, а чоловік - з хутора Семаки, що кілометрів за 5 від Щорса. Нині там нема жодної живої душі. Високий, красивий, сильний. Та головне - надійний. Про такого кожна дівчина мріє. Бо за ним, як за кам'яною стіною.

- Я закохалася, щойно побачила його. Це було на комсомольських зборах. Петро запізнився. Як часто буває в таких випадках, багато хто озирнувся, коли відчинилися двері. Я теж. А він став на порозі - як зараз бачу: білявий, чуб догори зачесаний. Серце відразу до самого горла підскочило. І в грудях так гаряче стало...

Було це у 1967 році. На будівництві Трипільської ГЕС в Українці, поблизу Києва. їй було 20, йому - 25.

- Спочатку я навіть собі боялася зізнатися, що відчуваю до цього хлопця щось особливе. Таке, чого раніше ніколи не було. Він заповнював усі мої думки. Я тільки зітхала, коли бачила його. І мовчала.

- Боялись сказати?
- Зазвичай я була рішучою, а тут ніби заклинило. Та й, думалось, не пара я йому - зростом, як кажуть, від горшка два вершка, а важила всього 49 кілограмів. Була зима. Я ходила в штанях, у шапці-вушанці. На вигляд - хлопець-підліток, нічого жіночного. Може, так і носила б у собі свої почуття, якби не випадок. Викликає мене начальник і заявляє: віднині в твої обов'язки (я працювала в геодезії) входить ще й вимірювання температури бетону. Тобто тягни дві роботи за одну зарплату. Я ніколи не була ледарем, але й несправедливості не терпіла. А тут: не подобається - звільняйся. Стою перед ним, а сльози близько-близько. Як це - звільняйся? Тут і друзі, і перспектива отримати квартиру. Вискочила з кабінету, щоб не розплакатись перед начальником. Це вже потім, коли пакувала речі, ніяк не могла зупинитись. Очі червоні, голова розвалюється, і тут заходить Семак. Кличе перевіряти санітарний стан кімнат у гуртожитку. Як дізнався про мою біду, майже силоміць відвів у профком, добився, щоб мене захистили.

Петра у колективі поважали: моряк, цілинник, слів на вітер не кидав. Так почалися їхні стосунки.
- Найперше, - згадує жінка, - з Петром Семаком було цікаво. Він об'їздив мало не півсвіту (служив у морфлоті, потім «ходив у загранку»). На першому побаченні проговорили до ранку. Це було перед самим новим 1968 роком. Зустрічали його не разом: у кожного було вирішено попередньо, де святкувати. Та й стосунки були ще «не ті».
Зате, роз'їхавшись на кілька днів, молоді люди відчули, як їм не вистачає одне одного.
- Зустрілися в лісочку. Петро підхопив мене на руки, поцілував і каже: давай одружимось, - посміхається спогадам Валентина Семак. - І я відразу погодилась.

- Без трьох омріяних слів?
- Я навіть не думала про це.

- А коли він їх сказав?
- Через сім місяців, коли завагітніла. Чоловік дуже хотів дитину. Я бачила: заздрить друзям, що стали батьками. А у нас не виходило. І раптом - таке щастя. Петро ще сказав тоді: ти ніколи не пожалкуєш, що вийшла за мене.

- Так і було?
- Так. Ми жили в радості. Чоловік постійно приносив її в дім. Вигадував різні свята, робив мені сюрпризи. Бувало, у нього день народження, а він мені подарунок купує.
Збулося майже все і з того, що він написав на другий день після весілля у своєму вірші. Я пам'ятаю його до останнього слова. Ще б не пам'ятати: як тільки знуджуся за ним, так і проказую подумки. У вірші Петро написав і про нашу першу зустріч, і про те, як житимемо далі: діждемося онуків, правнуків, а я ніскільки не постарію, бо він завжди любитиме мене.

- А що не збулося з того вірша?
- Ми не дожили до золотого весілля. Якщо коротко: через Чорнобиль. Чоловік працював там за вахтовим методом. Не врятували ні переміна місця (переселилися з Українки в Щорс), ні лікування.
Петрові було тільки 60. Тільки б жити, радіти онукам. їх четверо. І два правнуки.
- Та нічого уже не змінити. Залишилася тільки пам'ять, - зітхає жінка. - Знаєте, у ньому було настільки багато любові, що якби він навіть жодного разу не освідчився мені, я б ніскільки не засмутилася...

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №34 (486)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.