Дев’яностолітній капітан гвардії позицій не здає

Гвардії капітан у відставці Гаврило Георгійович Ніконов — учасник битви за Сталінград. Суворими днями 1942 року він у числі перших став на захист життєво важливої для Радянського Союзу фортеці на березі Волги. Та знайшла ветерана медаль «За оборону Сталінграда», якою його нагородили указом Президії Верховної Ради СРСР ще у грудні 42-го, лише через 37 років — 27 березня 1979 року.

Вісімнадцятирічним юнаком із перших днів війни Гаврило Ніконов добровольцем вступив до лав Червоної Армії. Потрапив до Саратовської області, де з початком бойових дій поблизу міста Енгельса формувалася 24-та повітряно-десантна бригада. Період навчання військовій справі для десантників виявився досить складним. Опанувати потрібно було багато, а часу обмаль. Фронт невпинно наближався до внутрішніх областей Радянського Союзу.

У грудні 1941 року особовий склад бригади отримав наказ на передислокацію. Нові зимові квартири воїни отримали під Москвою, поблизу аеропорту «Внуково». На той час після вирішальної в початковому періоді війни битви за Москву, саме тут формувався 10-й повітряно-десантний корпус. Близькість аеродрому надавала десантникам чудову нагоду проводити підготовку до ведення бойових дій. Заняття з фізичної, бойової підготовок, стрибки з парашутом різного ступеня складності вимагали від бійців напруження всіх сил та забирали чимало часу.
— Під «Внуковим» я здійснив 20 стрибків із парашутом. Це був той мінімум, що вимагали від кожного десантника. Стрибки здійснювали вдень і вночі, на поле чи ліс, навіть на озера чи річки. Найголовнішим для нас завданням було навчитись правильно приземлятись, — розповідає сьогодні Гаврило Георгійович.
Проте не судилося десанту висадитися в глибокому тилу ворога, як це планувалося. Вже влітку 1942 року обстановка на фронтах різко ускладнилася. Ворог стрімко просувався до важливої водної артерії, Волги. Саме туди, під Сталінград, у розпорядження Південного фронту наприкінці липня 1942 року і було направлено бригаду.
— Літерний потяг без зупинок ішов до місця призначення, і все ж дісталися ми мети лише через декілька днів, — згадує ветеран. — Саме тут, на роз’їзді у донському степу, ми по-справжньому відчули близькість фронту. На очі потрапляли каркаси понівеченої техніки та вирви від авіаційних бомб, а здалеку постійно долинали рев літаків та гуркіт артилерійської канонади. Нас озброїли гвинтівками замість автоматів і наказали здійснити марш.

Від станції підрозділи йшли до Сталінграда 12 днів. Пересувалися вночі, а вдень відпочивали, ховаючись від спеки та бомбардувальників під кронами дерев та густими кущами. Вже на початку серпня десантники форсували річку Медведицю, що впадає в Дон. Перед очима воїнів відкрилась страшна картина: місцевість, вкрита пагорбами, була ніби засіяна розбитою радянською технікою.
— Відчувалося, що тяжкі бої тривають тут чимало часу. Закріпило цю впевненість у кожного з нас те, що, за словами вояків, яких ми зустрічали, наші підрозділи були вже «третім підкріпленням» фронту оборони, — продовжує розповідь Гаврило Георгійович.
Десантники отримали наказ зайняти рубіж оборони на одному з пагорбів біля станції. На відстані двох кілометрів від них, також на пагорбі, окопалися німці. Звідти через передній край оборони вони обстрілювали тили, а згодом почали накривати артилерійським вогнем і десантників.
Нарешті після трьох діб під обстрілом в окопах бійці отримали наказ наступати і заволодіти висотою, де закріпились німці.
— З ночі наша артилерія розпочала артпідготовку. Вона тривала близько двох годин, і здавалося, снаряди мали знищити у ворожих траншеях усе живе. Та тільки-но ми піднялись в атаку, нас зустріли шквальним кулеметним вогнем. Під час атаки я отримав поранення у вухо, руку та живіт, але відчайдушно біг разом із товаришами вперед, — схвильовано говорить фронтовик. — У пекельному вогні тієї атаки загинув наш командир взводу Микола Рой. До того ж німці швидко оговталися й почали обстрілювати наші позиції. Ми залягли перед німецькими окопами й лише перекочувалися у свіжі вирви, вірячи в прикмету, що снаряд двічі в одне місце не влучає. Результат бою вирішив командир нашого батальйону. Він передав на наші позиції короткий наказ: «Викликаю вогонь на себе!» Одразу ж після цього по німецьких траншеях дали залп «Катюші». Ракетники добре справились із завданням: усі реактивні снаряди потрапили в ціль, хоч і була реальна загроза накрити залпом і нас. Та успіх лишився за нами.
Зі взводу Гаврила Ніконова після бою залишилося 8 чоловік, та й ті всі поранені. Німецький солдат, якого захопили в полон під час атаки, на допиті розповів, що їхні війська з початком артилерійської підготовки відійшли, а після обстрілу повернулися на позиції.

З військового шпиталю Ніконов повернувся вже сержантом. Бригада була переформована у гвардійський стрілецький полк у складі 1-ї гвардійської армії. На Північно-Західному фронті Гаврило Георгійович брав участь у форсуванні річки Ловать та боях за населений пункт Стару Русу. Нагороджений медаллю «За відвагу». Влітку 1943 року брав участь у визволенні Великих Лук та Новосокольників. Під містом Невелем сержанта Ніконова було поранено в ногу і тяжко контузило. Знову госпіталь, а після лікування — навчання в Урюпінському військовому піхотному училищі. В Радянській Армії гостро відчувалась нестача молодших офіцерів. Та вступити в бій вже у званні молодшого лейтенанта Гаврилу Ніконову не судилось. А от день свого випуску він запам’ятав на все життя, адже це було 9 травня 1945 року. Тоді молоді офіцери взяли участь у параді, присвяченому перемозі.
Продовжив службу Гаврило Ніконов у місті Кунгурі Свердловської області. Займався підготовкою та навчанням воїнів, які відбували на Далекий Схід, де йшли бої з Квантунською армією.

Після війни, звільнившись у запас, Гаврило Георгійович приїхав в Україну. Працював у Прилуках, Чернігові. З усмішкою ветеран пригадує, як у п’ятдесят знову стрибнув з парашутом, з гордістю та болем — як побував у 40-річний ювілей Сталінградської битви у священному для нього місті на Волзі.
Незважаючи на три фронтових поранення, з 50-ти років Гаврило Георгійович захоплюється велотуризмом і об’їздив чимало мальовничих і видатних місць України. На своєму «Мінську» ветеран здійснював велосипедні поїздки з Чернігова до Одеси й Миколаєва. А у 80 років подорожував у Криму з Сімферополя через Сапун-гору, Алушту та Судак до Феодосії.

Сьогодні кавалер численних нагород — орденів Великої Вітчизняної війни І ступеня і Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, 20-ти медалей, серед яких найдорожчі для нього «За відвагу» і «За оборону Сталінграда» — на заслуженому відпочинку. Незважаючи на свій поважний вік (Гаврилу Георгійовичу нещодавно виповнилося 90 років), він активно співпрацює з Чернігівською радою ветеранів 1-ї гвардійської армії та постійно бере участь у заходах із патріотичного виховання молоді.

Олександр Парій, тижневик «Чернігівські відомості» №40 (1176)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.