«Доля, поки зведе пару, не одну пару чобіт стопче»

Ці слова свого рідного діда Надія Середа із села Тихоновичі згадує часто, бо в її житті саме так і вийшло.
Вона народилася і жила в Рогачові Гомельської області. У Тихоновичі - до батькової рідні - приїжджала з дитинства. Часто проводила тут і канікули, і свята. Новий, 1991 рік теж зустрічала в селі. їй тоді ще й 14 не виповнилось. Тому пішла не зі старшими до клубу, а на шкільний бал-маскарад.

«Вона була у червоній шубі з чорними цяточками, - посміхається Надин чоловік Петро. - Сподобалася з першого погляду. Але навіть поговорити до пуття не вдалось. Я був відповідальний за свято. Директор «навантажив» маскарадом як наймолодшого в колективі. Мені було всього сімнадцять з половиною років. Працював у школі лаборантом».
Згадують: після новорічного балу Надя пішла святкувати з ровесниками, а Петро - до своїх друзів. Випадково (а може, це вже доля почала «топтати чоботи») відмічали на одній вулиці.

«Заходимо до сусідів привітати, і тут я бачу Надю, - продовжує чоловік. - Ну, хіба не диво? До своїх я вже не захотів повертатися».
Обоє не приховують: та новорічна ніч одразу закрутила їм голови. А через кілька днів дівчина мусила повертатися додому. На Петра ж звалилися шкільні проблеми. На зміну піднесенню прийшла проза життя.

«Але не вона стала поміж нами, - переконують. - Скоріш за все, справа була в тому, що ми надто рано зустрілися. Ніхто не був готовий до серйозних стосунків».
Вони раділи одне одному в кожний її приїзд, але чим далі, то почуття, що так яскраво спалахнуло, витіснялось просто дружбою.
«Іншої дівчини в мене не було. Я тоді «зализував рани» після аварії, - щиро каже Петро. - Була тільки робота. Після лаборанта працював педагогом-організатором, потім вступив до чернігівського педінституту».

А Надя вийшла заміж. У себе в Рогачові. Народила сина. Хлопчику було три роки, коли сім'я розпалася.
І доля знову звела їх - дала ще один шанс. Знову в Тихоновичах. Знову перед святом. Тепер уже - перед жіночим днем.
«Точно пам'ятаю: це було 5 березня, - згадує Петро. - Ми в школі готували ранок для мам і бабусь. Я поспішав на репетицію».
«А я вела сина до фельдшера, - доповнює Надя. - Малий грався у війну і поцілив собі кулькою у вухо. Ми зустрілися на мосту. І розминулися - наче незнайомі. Петро навіть не привітався. Потім я довго згадувала йому це».
«Досі невтямки, чому так вийшло. Може, від несподіванки. Може, від хвилювання. Але за першої ж нагоди після нашої зустрічі Петро кинувся розпитувати Надиного двоюрідного брата, як вона живе, з ким...».

Майже два місяці потому - 27 квітня 1999 року - вони почали жити разом. Спочатку в домі Петрових батьків, а згодом купили свій. Розписалися 19 травня 2002. Їхній спільній доньці Вікторії тоді було вже два роки.
...Петро й донині працює в Тихоновицькій ЗОШ. Тепер - учителем молодших класів. Надя трохи попрацювала збирачем молока від населення, а потім повністю присвятила себе родині й дітям.
Їх у подружжя п'ятеро. Крім 16-річного Сашка і Віки (8 травня їй виповнилося 12), у родині ростуть семирічна Ліза, трирічна Маша і найменший - Микитка. Йому всього рік.

Живуть дружно й весело: якщо й трапляється суперечка, то через півгодини від образ і претензій залишається тільки попіл. Та й сперечатися взагалі-то нема коли - роботи вистачає з ранку до вечора, бо тримають дві корови, птицю, кролів, обробляють чималий город.
Упоратися з усім нелегко. Дарма, що молоді: Петру - 39, Надії - 35. Але іншого життя ніхто з них не хоче. Кажуть: хай завжди буде так, як зараз.

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №22 (350)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.