Як уникнути стресів

Практично всі ми живемо «на нервах». Зриваємось, вибухаємо. Гробимо здоров'я і руйнуємо собі життям Наче маємо в запасне.
Тому, коли жінка заявила, що давно навчилася уникати цього, важко було приховати здивування. Тим більше, що у неї за плечима не мало не багато — 77 років, добру частину з яких вона пропрацювала вчителькою у школі — в далеко не ідеальних для нервової системи умовах.

— Давно — це коли? І головно — як навчилися жити без стресів? — запитую Людмилу Купріенко.
— Ще в молодості, коли зрозуміла, що вони в основному виникають через те, що людина чинить спротив долі.
Розказує: народилася в Терехівці, що лід Черніговом. Батьки — із заможних селян. Тому родина була у числі перших претендентів на розкуркулення і виселення. Врятувала усіх стара мудра бабуся.
Вона сказала батькові: не треба йти проти влади, і він вступив у колгосп. Можна тільки здогадуватись, як нелегко це йому далося. Але на кону були життя його рідних. І його власне.
— Він був справжнім хазяїном. А такі не пропадуть за будь-якої влади. І в колгоспі батько став шанованою людиною.

Загинув під Кенігсбергом 2 лютого 1945-го. Тоді мені було всього 10 років. Але я вже знала: нічого просто так не дається. Завжди треба чимось жертвувати. Бажано меншим — заради більшого.
Це правило виручило мене у 58-му, коли після закінчення Чернігівського педінституту я потрапила на роботу у Тернопільську область.
Вижити допомогло те, що я відразу прийняла місцеві звичаї, навчилася їхньої мови.

Питаю Людмилу Семенівну, чи так само було і в подружньому житті, адже чоловік, за якого виходиш заміж і від якого хочеш дітей, — теж доля. І сперечатися з нею, згідно з її ж переконаннями, не варто.
— Так само, — відповідає вона. — Ми одружилися студентами. Коли я поїхала працювати, Василь ще доучувався — на агронома. Працювати пішов у своє рідне село Смяч, що у Щорському районі. І я туди до нього із Західної України через рік приїхала.
Прожили ми разом 43 роки. Уже 12 як я—вдова.
Як і всі люди, мій чоловік був не ідеальним. Але я прощала йому його маленькі слабкості — заради нашої сім'ї і наших трьох дітей.
Бувало: прийде напідпитку — я не кричу і не лаюся. Стараюся догодити, щоб усе було тихо-мирно. Вранці йому ніяково. Питає: «Я тебе вчора нічим не образив?»

— Інших жінок так само йому пробачили б?
— Принаймні розбірок ні з якою не влаштовувала.
— Тільки не кажіть, що Ваш до всього було байдуже...
— Я й не кажу. Всередині такі урагани вирували! Але про це знала тільки я. Сила волі — ось що треба жінці, яка хоче, щоб у неї була хороша родина.

— Виходить, Ви просто «заганяли» свої стреси всередину. Психологи ж стверджують, що це набагато гірше: негатив треба вихлюпувати із себе — «випускати пар», Інакше не уникнути нервових зривів.
— Від цього є дуже прості ліки — робота. Не дарма кажуть, що, коли ти чимось захоплено займаєшся, можеш пропустити навіть апокаліпсис. Я любила свою роботу. Викладала не тільки фізику та математику — при потребі всі «технічні» дисципліни.
Хазяйством спочатку займалася більше свекруха, а коли вона заслабла, довелося все перебрати на себе. Тримали по дві корови, по троє свиней. Вставала зазвичай о пів на п'яту. До восьмої усе перероблю, приберу — і до школи. А потім знову все по колу. «Пар сам по собі випускався.

— Дітей своїх теж так учили жити?
— У нас дочка і двоє синів. Хлопці живуть у Чернігові. Молодший — Гена — моя «особиста» дитина. Свекруха та й чоловік були проти, а я народила. Олег — адвокат. Змалку любив учитися» Мабуть, пішов у мого молодшого брата. Він (Василь Семенович Койдан. — Авт.) — професор, досить відомий у Росії спеціаліст в галузі фізики плазми.
Лариса живе в Кагарлицькому районі на Київщині. Як і я, вчителька математики. Добра душею. Розумниця. Але на мене не схожа — імпульсивна.

— Думаю, багато жінок теж не погодяться з Вашим життєвим правилом: «Мовчи, терпи — І буде тобі щастя».
— Рано чи пізно більша частина з них прийде до цього. Особливо коли життя обламає крила...


Серед численних вишивок Людили Купрієнко (ікони, рушники, картини з квітами і пейзажами) не останнє місце посідає "шкільна тема" - з традіційними книжечкою та дзвоником

Марія Ісаченко, тижневик «ГАРТ» №23 (2568)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.