Вони незрячі, але бачать краще за нас

Цього року у родині 41-річного Владислава та 33-річної Наталії Полтораків із села Івківці Прилуцького району у Святвечір перед Різдвом народилася дочка. Батьки назвали її Вірою, адже живуть із вірою, попри те, що обоє — інваліди із зору І групи.

У Наталії вроджена глаукома. Щоправда, в дитинстві вона бачила, хоч і погано. Але в 13 років розбила око об ріжок стола, коли падала, й осліпла на праве око. А 2008 року вона при падінні сильно вдарилася лівою щокою об землю, від чого лопнуло ліве очне яблуко. Лікарі зробили Наталії термінову операцію, але на третій день по тому із ока почав текти гній, і око довелося видалили, а замість нього у Наталії тепер протез.
Владиславові ж обпекло очі киснем у барокамері, в якій він лежав після народження. Вже тоді хлопчик майже осліп, а після того як у 14 років перехворів на кір, перестав бачити зовсім.
— Коли я була ще молодшою, завжди думала, що треба шукати собі чоловіка, який би був хоч трохи зрячий, — говорить Наталія. — А тепер розумію, що ситий голодному не товариш. Якби Влад хоч трохи бачив, ми б одне одного не розуміли до кінця.

Познайомилися вони телефоном 2009 року. Наталія зателефонувала подрузі Ользі Бурі, яка виявилася Владовою однокласницею, а та підключила Владислава до конференції. Вони поспілкувалися, і Влад вирішив поїхати до Наталі.
— Перед цим до моєї дочки дзвонив ще один хлопчина із Кам'янця-Подільського, і вже тоді я бачила, що у них зав'язуються стосунки, — говорить мати Наталії 62-річна Ольга Прокопенко. — Із Владом вони регулярно спілкувалися. Обидва кавалери обіцяли невдовзі приїхати знайомитися ближче. І ось 2009 року, на травневі свята, нікого не попередивши, першим приїхав саме Владислав. Пізніше вже Наташа їздила до нього у Харків. А коли повернулася, каже мені: «Влад знову приїде в гості 2 вересня». Я ще запитала: «Чого оце їздити, ви ж недавно бачилися?» Коли він приїхав, у мене саме були гості. Ми всі разом сиділи за столом, коли Влад попросив у мене руку та серце дочки. Чесно кажучи, для мене це був шок. А вже 21 листопада 2009року, вдень народження Наташі, вони одружилися. Тоді, пам'ятаю, вони довго кружляли у повільному танці. До речі, Влад дуже добре танцює.
Щоправда, без проблем не обійшлося. У прилуцькому РАЦСі розписатися парі не вдалося. Виникало багато проблем, адже сліпі не можуть поставити своїх підписів, а факсиміле для такої справи не підходить. Ще службовці вимагали генеральні довіреності від них і купу інших документів. Проблему допоміг розв'язати івковецький сільський голова Микола Череп, який розписав пару просто у сільраді.

Народження за два роки донечки Віри стало справжнім святом (дівчинка народилася вагою З 220 г і зростом 51 см). На щастя, дитина зряча і не має проблем зі здоров'ям, попри переживання лікарів.
Нині Наталія у декретній відпустці, а до цього працювала на Київському підприємстві УТОС №1 — збирала затискачі для фіранок. Владислав приїхав до Івківців перед народженням доньки, як він тоді говорив, ловити дитину. І зараз тішить її. Та після травневих свят молодий тато знов поїде до рідного міста на роботу (він працює у Харківському відділенні УТОС, збирає прищіпки для білизни. — Авт.). Наталія ж буде у батьків, доки Вірі не виповниться рік. Тоді вже й вона разом із дочкою перебереться до чоловіка у Харків.
— Добре, що тут нас посадять на автобус, а там зустрінуть, — каже Наталя. — А самим добиратися громадським транспортом дуже важко. Іноді ми стикаємося із грубощами з боку водіїв маршруток. Ми із чоловіком винаймаємо квартиру у Харкові поблизу дитячого санаторію. Якось попросили водія зупинити автобус саме там. А він висадив нас метрів за п'ятдесят від зупинки на світлофорі. Влад йому на це зауважив, мовляв, ну хіба не можна було нас висадити на зупинці. На що водій відповів: «Що, я повинен вас під саму хату підвозити? їздять тут сліпі, морочать мені голову».
— Хоча є й деякі досягнення, — перебиває дружину Владислав. — У Харкові вже є банкомат для сліпих. На них написи мовою Брайля: куди вставляти картку, звідкіля забрати готівку і таке інше. У метро є звукові маячки перед виходом на перон, для того щоб незряча людина не пройшла мимо. Але є у метро і мінуси — стихійні ринки. За галасом продавців іноді важко або й зовсім неможливо почути ці маячки. Ті ж продавці постійно розкладають свої лотки у переходах і не дай Боже випадково зачепити їх чи їхній товар, вони одразу ж лаються, можуть навіть штовхнути. Бракує розуміння з боку людей.

— Але і в селі інвалідам із зору І групи залишитися просто нереально, — запевняє в один голос подружжя. — Коли я 2009 року вперше поїхала до Влада у Харків, щоб познайомитися з його родиною, ми разом пішли до його хрещеної, - продовжує Наталія. — Йдемо собі, Влад палицею постукує по асфальту, і я так само. А назустріч ішла жінка. Вона побачила, що ми незрячі, і питає: «Молоді люди, а куди вам треба? Давайте я вас проведу!» Та жінка довела нас до будинку, який нам був потрібен, і пішла у своїх справах. А ось у Прилуках можна ходити по усьому місту із тростиною — не те, що ніхто не допоможе, а ще й образять.
Наприклад, у тому ж Харкові, коли заходиш до супермаркету, охоронець завжди допоможе вибрати той чи інший товар, проведе до каси, а що в нас? У прилуцькому «Фуршеті» не дочекаєшся...
Та, окрім людського нерозуміння, родина постійно стикається і з іншою проблемою: УТОС переживає складні часи. Роботи майже немає, та й платять за неї копійки. Свою заробітну плату Наталія називає надбавкою до пенсії з інвалідності. А Владислав якось зателефонував своїм харківським колегам, щоб поцікавитися, чи є зараз робота. А йому відповідають: «Добре, якщо хоча б тиждень на місяць працюємо!» А якщо робота і є, то найбрудніша:
— Якось мені товариш розповідав, що привезли залізні кути для меблів, які треба було порахувати і нанизати на дротину по 30 штук.

Ці деталі були брудними, необробленими, а коли у роботодавця запитали, чому не можна було їх почистити, той відповів, що це, мовляв, дорого.
— Тобто нас, інвалідів із зору, в Україні вважають покидьками суспільства, — із сумом підтримала чоловіка Наталя.
Та, попри усі негаразди, родина радіє життю. У побуті із малечею доводиться вправлятися усім разом. У Влада краще виходить міняти дочці підгузки. Готувати суміш для Віри допомагає мама Наталі!. А якщо та кудись збирається, заздалегідь відміряє необхідну кількість води, а суміш батьки готують вже самостійно. Коли ж родина перебереться до Харкова, доглядати донечку батьки будуть самостійно: після року Наталія переведе Віру на «доросле харчування» — годуватиме кашками та супами, які сама чудово готує.
До речі, незважаючи на свій недуг, Наташа — дуже гарна господиня. Вона самостійно пере, готує їсти, миє підлогу після того, як чоловік попилососить у хаті, і навіть варить каву.
— Коли вони у Харкові винайняли окрему квартиру, — говорить Ольга Іванівна, — спочатку власниця постійно ходила перевіряти, як вони живуть, та, коли після кількох візитів побачила, що у квартирі чистенько, на балконі висить випрана білизна, а на плиті постійно свіжа їжа, перестала їх контролювати.
— Якось до нас завітав товариш, а ми саме збиралися обідати, — хвалиться Владислав. — Наташа тоді наварила смачнючого супу з фрикадельками. Я запропонував йому пообідати з нами. Коли він скуштував того супу, був вражений і каже: «Моя мама зряча, але такого супу готувати не вміє». Ми харчуємося, як і всі інші: супи, борщ, пельмені, макарони, картопля...


Владислав Полторак колихає доньку Віру

Вони самостійно ходять на ринок, до магазину, самотужки добираються до роботи.
— Я завжди кажу, що треба «дивитися» на вулицю, — говорить Влад. — Більше того, коли людина незряча, у неї загострюються інші органи чуття — слух, нюх, а іноді виникає щось на кшталт шостого чуття. Коли переді мною стіна, я «бачу», як вона на мене давить. Так само я «бачу», як далеко від мене автомобілі, коли переходжу дорогу на необладнаному переході, людей, які мене оточують, я «бачу» все...
Цікаво, що у розмові Влад та Наталя жодного разу не сказали «слухаю», «відчуваю», лише «бачу». А коли я їх спитав «Чому так?», Наталія відповіла:
— Наприклад, той самий телевізор ми «дивимося». І вас я бачу, хоч і по-своєму. А взагалі, ми — сліпі, але «бачимо» все, а іноді й набагато краще і більше, ніж ви, зрячі.

І наостанок ще один доказ того, що сліпі бачать світ краще за нас, зрячих, — вірш «Я бачу все», який написала Наталія:

Я бачу все! Та тільки не очима,
Я чим завгодно бачу вас усіх.
Я бачу весну, літо, осінь, зиму,
Я бачу вашу посмішку, ваш сміх.
Я бачу ваші сльози, ваше горе,
Я бачу вашу радість і печаль.
Дарма, що застилає очі морок,
Дарма, що чорна на очах вуаль.
Душею й серцем я все чітко бачу,
Побачить можу щастя і біду.
Бо ще в житті для когось щось я значу,
Тому ніколи духом не впаду.
Я бачу все, та тільки не очима,
Я чим завгодно бачу вас усіх.
Я бачу весну, літо, осінь, зиму,
Я бачу вашу посмішку, ваш сміх.

Віктор Ткаченко, тижневик «ГАРТ» №19 (2564)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.