Старіти їм не можна, бо попереду… весілля

Володимиру та Марії Єфименкам з села Старі Боровичі Щорського району по 75. За плечима - ціле життя, а старіти, стверджують, не можна. Принаймні, доки онуки не поодружуються.

Їх у Єфименків четверо. Старші - доньчині. Олег - студент, Сергій - у восьмому класі. Синовій доньці Тетяні - 12, а найменший Данилко тільки в молодшій групі дитсадка. Та бабуся готує їм весільні рушники незалежно від віку. Як заведено
- вишиває на них калинові кетяги, дубове листя з жолудями та голубків. Каже: «Хочу, щоб усі онуки мали щастя в шлюбі. Зі свого досвіду знаю: це (після здоров'я) - найцінніше в житті».
Цьогоріч 28 січня вони з чоловіком відсвяткували золоте весілля. Не приховують: прожили свої спільні 50 років у мирі й злагоді. Тому й здається, що літа, хоч стільки всього в себе вмістили, промайнули, як одна мить.

- Може, якесь особливе замовляння «на любов» знаєте? - запитую жінку.
- Яке там замовляння?! - сміється. - Ми ж комуністами були. Щоправда, я таки примудрилася з весільного вільця забрати верхівку. За повір'ям, мій «верх» мав бути в сім'ї. Та свекруха, на чиїх очах це трапилося, не дала навіть помріяти про це. «Такого ніколи не буде!» - сказала, як відрізала. Мій Володя був у неї п'ятим, найменшим. Кажуть, останню дитину люблять найсильніше. Тому свекруха так переживала, щоб я не сіла на шию її сину.

- І що було далі?
- А далі ми прожили з нею 28 років. Особливо сперечатися ніколи було. Чоловік у колгоспі агроном, я - зоотехнік. У обох посади відповідальні, вдома завжди повно роботи... Щоправда, на початку «притиратися» все ж таки довелось. Навіть угоду укладали: двічі було по-свекрушиному, один раз - по-моєму.
- І з чоловіком були угоди?
- Ні, наші з ним гострі кути згладжувала любов.

- А «по-чиєму» у вас траплялося частіше?
- Якщо люди не лише кохають, а й поважають одне одного, перемагає здоровий глузд. А керувати собою я змолоду нікому не дозволяла... Ми були уже одружені, коли Володя розказав мені таке: почав після армії розпитувати про мене у сільських хлопців, а вони в один голос: «Навіть не намагайся. Це залізо, а не дівчина». Він не послухався. Почав мене проводжати і ні до кого більше не пішов, хоч немало дівчат були не проти: красень, богатир - носив 52-й розмір 5-й зріст... Коли ми одружилися, вирішили, що ніякої неправди між нами не буде. Тому все життя вірили тільки одне одному, а не пліткам. їх було немало. Особливо старалися нашіптувати йому про мене. Мовляв, на фермі стільки чоловіків, не може бути, щоб «ні з яким нічого не було». І тим, що дітей довго не мали, допікали до самих печінок. Я дуже страждала. Навіть до ворожки їздила. Вона розкинула карти, каже: «Не переймайся, у тебе буде дуже щасливе материнство». Я додому як на крилах летіла. І недарма: не обдурила ворожка. У нас із чоловіком справді чудові Діти.

Донька Алла - вчителька у Новоборовицькій школі. У цьому селі (за 6 кілометрів від нашого) і живе. Син Сергій - військовий. Служить у Росії. Кожен з них сам обирав собі пару. Я тільки хотіла, щоб свати були небагаті. Бо в багатих діти зазвичай балувані.

У сина все добре, а донька уже майже шість років як овдовіла. Болить серце за неї. Усе б на світі віддала, щоб ніякі біди та печалі не торкнулися онуків. Щоб пізнали вони велике щастя - зустрічати кожен день з людиною, яку любиш усією душею. Завжди думаю про це, коли вишиваю для них.



Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №18 (346)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.