Війна і мир, минуле і сучасність

Іван Семенович Бровко - знана і шанована людина на Носівщині. У воєнне лихоліття доводилося йому відстоювати волю рідної землі, а в післявоєнне - брати активну участь у відбудові рідного краю. У День Перемоги до нього знову повернулися спогади про те, як проходила юність, як в серце врізалося страшне слово «Війна!», як до останнього стояв на полі бою за Вітчизну, а потім повернувся додому... Народилися діти, онуки та правнуки... І вже цвіте на його подвір'ї вісімдесят шоста весна...

Живеться нам на букву «Д»

Нинішнього року, в переддень найбільшого для нього свята, Іван Семенович захотів поговорити не про війну, а про так званий мир, який нині не дає спокою багатьом пенсіонерам, ветеранам війни та праці і навіть звичайним громадянам... Журналіст прийшла на запрошення ветерана...
«Прикро, що нас, ветеранів, згадують лише на травневі свята, - почав свою розповідь Іван Бровко. - І чомусь усі звикли розпитувати - а як було тоді. Так, для кожного ветерана війни ці спогади найвагоміші у житті, але чому не питають: як нам, тим, хто виборов життя для майбутніх поколінь, живеться тепер. А знаєте як? На букву «Д»: доїдаємо, доношуємо, доживаємо», - з болем в очах посміхається Іван Семенович. І продовжує: «Нещодавно мені до рук потрапила газета «Чернігівщина» ( від 19 квітня 2012 року), у ній мій колега, також ветеран війни, пропонує, щоб нинішнє покоління повчилося демократії у нас... ветеранів. Я залюбки прочитав цей матеріал і мені також захотілося висловити своє бачення реалій теперішнього життя. На мою думку, це чудово, що хоч один засіб масової інформації дозволяє звичайним пересічним громадянам «сказати слово». Тому для початку мені хотілося б зачитати кілька рядків з вірша, який я нещодавно написав. Можливо, хтось його не зрозуміє, але я переконаний, що знайдуться люди, скоріше це будуть мої воєнні побратими, у яких ці рядки викличуть спогади і... сльози:

«Скажите смело, ветераны,
За что плохую жизнь нам дали?
Мы в бой ходили как один,
В бою не дрогнул ни один.
Мы смело сами воевали,
За что плохую жизнь нам дали?
Пройдут года и нас не будет,
Про нас история забудет,
А мы ведь смело воевали,
За что плохую жизнь нам дали...»

«Сіра маса» проти олігархів, як риба проти кота

«Отож, про реалії життя... - веде далі ветеран. - До чого нині тягнуться люди? Можливо, до звання Герой України чи ветеран праці, а може до здобуття нагород та медалей на міжнародних змаганнях, щоб про нашу країну і людей заговорили далеко за її межами? Ні! Найпочесніше звання в Україні - «олігарх». І нікого не хвилює, що за такого режиму інтереси простої, «маленької» людини, її права зникають з порядку денного влади. У всіх пострадянських державах вже склалися політичні системи. В одних країнах авторитарні, в інших - демократичні, в третіх - олігархічні. Ну, я гадаю, не варто наголошувати, до яких країн відноситься Україна^ чому ж тоді всі розповідають, що у нас демократія? Думаю, що це просто маскувальна сітка для правлячого режиму. І де порядок, кому в такій ситуації можна поскаржитися, якщо чиновники та можновладці просто перестали боятися найвагомішу силу - народ. Хто ми тепер для них? «Сіра маса», яку згадують лише, напередодні виборів? Чому так стрімко зростає розрив у рівні життя між бідними й багатими, які нахабно, до того ж із допомогою ЗМІ, демонструють свій паразитарний стиль життя?..»

У рваних штанях до Європи

«Колись був такий випадок, - ділиться спогадами Микола Семенович. - Ми хотіли провести ґаздо нашого будинку, а нам відмовили, мовляв, на вашій вулиці ще ніхто не проводив, тому це зробити неможливо. Я пішов до першого секретаря райкому партії і поскаржився. Він тоді мені пообіцяв, що тому, хто так сказав, доведеться відповідати, а газ у нас буде. І справді, людину, яка нам відмовила звільнили з роботи, а через декілька днів почали прокладати труби для підключення до газових мереж. Тепер же, якщо у звичайної людини щось трапилося, куди їй піти, до кого звернутися, хто її вислухає, порадить? Ну хіба що сусід чи родич... Ми тільки балакаємо, що у нас демократія, показуємо по телевізорах, пишемо в газетах... А своїми діями влада вже не раз показала народу, що вона перетворилася на режим і вже ніяк не може називатись «обраною народом», оскільки думка народу її не цікавить. Це не народна влада, це влада, яка живе для себе: багаті стають багатшими, а бідні - біднішими; людям при владі немає ніякого діла до інших, більшість можновладців намагаються отримати зиск за рахунок таких людей, як ми, а наша думка врешті-решт не має для них ніякого значення. І люди в Україні таки доволі цікаві... Ми пережили чотири президента, але як були в болоті, так і лишились. Жоден президент, жоден прем'єр-міністр так нічого і не змінив. Кожен, хто приходить до влади, йде з новою програмою, всі обіцяють те саме тільки іншими методами. Такий наш менталітет. Ні один із президентів не довів до кінця те, що починав, жоден наступний президент не продовжив дії попередника, старе залишалось недоробленим, нове починалось, так і не закінчившись. У цьому наша проблема. В тому, що ми починаємо робити, але так і не доводимо до кінця, залишаючи все пливти за течією. Ми маємо розуміти, що ми аграрна країна, що наше багатство - це землі, що наше золото у нас під ногами... Коли ми були в окупації, навіть тоді земля була засіяна, а нині поля заростають, нікому й діла немає до найбільшого багатства України, завдяки якому ми могли б процвітати, жити заможно, а не у рваних штанях йти до Європи. На щастя, вже є у нашому й сусідніх районах кілька людей - справжніх господарів землі, які беруть в оренду землі та обробляють їх. 1 нам добре - хоч якась копійчина у карман».


Іван Бровко

Перебудова розвалу…

«Захищати Батьківщину, бути прикладом для наступних поколінь, жити по совісті - все це робили наші солдати, офіцери, ветерани. І неважливо, чи хтось служив у Червоній Армії, чи йшов до УПА, бо не нам судити ті часи. Часи важкі і страшні... Безперечним залишається один факт: і ті, й інші воювали за країну.

Робили це безкорисливо, не заради якоїсь вигоди, а тільки задля щастя та життя своїх дітей. На жаль, зі здобуттям незалежності України, політикани виключно на словах турбувалися про армію, військових та їхні сім'ї. Хіба що перед виборами починають згадувати про патріотизм, воїнів-інтернаціоналістів, скалічених жахливими і не до кінця зрозумілими війнами. А коли потрібно було діяти, то все забувалося. На поверхню ж виходили істинні інтереси можновладців - цинічні і дуже далекі від народу. Все частіше і частіше в Україні можна почути таку думку, що представники нинішньої влади не тільки зневажають правами громадян, а й не бояться народного гніву. І це гірше за все... Я це кажу не для того, аби хтось зі мною погодився чи подискутував, а, можливо, взагалі сказав, що я несповна розуму. Мені просто дуже боляче за нашу країну, за народ, який ні в чому не винен, хоча як подивитися... Все ж таки ми самі обираємо владу. І від виборів до виборів скаржимося на тих, кого по суті самі ж обрали. Найближчий рік знову покаже, чи змінилися пріоритети в українців, чи їм і так «добре живеться». Здавалося б, чого це я розбалакався на схилі віку, - підсумовує свою розповідь ветеран Іван Бровко, - бо я й досі переймаюся за долю нашої країни і за наших нащадків. Адже у мене у самого підростають онуки, правнуки...»

...Тисячі фронтових і мирних доріг вплелися стрічкою в долю цієї людини. Сьогодні він - учасник бойових дій, шанована в Носівському районі людина. А скільки довелося пережити! Яскраве свідчення тому - бойові нагороди, ордени Великої Вітчизняної війни. А ще - погляд: бездонний, мудрий, сповнений життєстверджуючої перемоги, віри та надії. І щира, добра душа, відкрите серце, незгасний оптимізм і життєлюбство... Вам долею велено жити, шановний Ветеране! Живіть же ще довго на землі! Радуйте своїм поглядом і мудрим словом дітей, онуків, правнуків і все молоде покоління. Бо у Вашому серці - неоціненне багатство цілих поколінь, ім'я якому - Пам'ять і Переможний Травень!

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №19 (347)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.