Панщина по-італійськи

Для Чернігова, як і всіх українських міст, еміграція, як не дивно це звучить, річ звична. У ході історії нас виселяли, переселяли, а нині, депортовані за межі нормального життя, люди самі тікають…
Як живеться нашим землякам-заробітчанам за кордоном, з’ясовували «Відомості».

57-річна Людмила Людвик — «баданте», тобто доглядальниця, з 8-річним досвідом роботи в Італії. До цього часу за її плечима було 27 років праці масажисткою в тубдиспансері. Пригадує, як у 2002-му вперше опинилася в Італії: «Ідея виникла спонтанно, під час обіду в їдальні. Співробітниця розповідала про куму, яка, доглядаючи за італійцями, вивчила дітей та витягла зі злиднів усіх родичів. «Звісно, ми не вмирали з голоду, але вирішила і собі поїхати, адже були потрібні гроші на навчання доньки, яка закінчувала школу», — каже Людмила. Старшу вивчив чоловік, завдяки заробітчанству в Москві, і дівчина на той час вже працювала у банку в Нью-Йорку.
Роботу доглядальниці в італійській родині жінці підшукала сусідка Ольга, вчитель російської мови, яка саме в провінції Калабрія перебувала на заробітках. Людмила звернулася в агентство, котре, назбиравши групу з 15 «туристів» (послуга обійшлася в 500$), доставило їх до Болоньї, де всі мали «загубитися», тобто роз’їхатися «по сеньйорах».

Поза тайм-аутом

У Бранко-Леоне її чекала заможна сім’я пенсіонерів, яка щоліта приїжджала зі Швейцарії й відпочивала на морському узбережжі у 3-поверховій віллі. Основною роботою став догляд за їх сином — 37-річним Паскуале, який після аварії був повністю паралізований. Вдень він сидів вдома за комп’ютером, дивився телевізор, спав, а Людмила тільки встигала бігати з першого на останній поверх і навпаки, прати, прибирати. Хто не стягував нерухоме гладке тіло з ліжка у візок, навряд чи зрозуміє, що це таке. Вночі — на ліжко. Окрім того, треба було почистити йому зуби, одягти-роздягти, підмити, протерти тіло рушником, упродовж дня слідкувати за сечоприймачем.

Спека до 45є, але кондиціонер не вмикали, бо дорого. Тож Людмила, не знімаючи сукню, забігала під душ: за 5 хв. все було сухе. Денний сон у італійців — святе. Від 14—ї до 17 години місто вимирає (офіси, крім вівторка й четверга, працюють до 13—ї). Але баданте сієста ніяк не стосувалася, натомість ввечері вона мала супроводжувати сім’ю під час частих візитів до друзів. «Які вихідні? Вона тільки почала робити!» — сказав якось батько Ользі (вона допомагала новоприбулій чим могла, ще на початку домовившись за оплату в 500 Ђ). Але як не валися з ніг, робочий день закінчувався близько другої ночі, тому що проти ночі Паскуале просився на набережну, до бару, де до ранку вирувало життя. Там він завжди купував два морозива: після неквапливого годування хлопця своє Людмила вже випивала.

«Моє перше літо в Італії я ні про що не думала, навіть сумку не розбирала. Була, як зомбі, сама не своя», — згадує жінка. Мобільного тоді у неї не було, тож що «у мами все нормально», передавала через Ольгу.

Італійці й страньєри

Італійці — різні. Але загалом ввічлива й доброзичлива нація, каже Людмила. Ближньому, тим паче бідним страньєрам (іноземцям) допомагають без зверхності, щиро і з особливою радістю. Якщо в Україні продукти, що добігають терміну придатності, й далі продаються, там (а також гарні речі) роздають заробітчанам особисто або через «каритас» («гуманітарну допомогу»). Бери, відсилай додому — скільки хочеш.
«Працювала я нелегально, але щоб не виплатили грошей — такого не було. У сім’ях це рідкість. Середня зарплатня 700 Ђ, на півночі, в Римі чи Мілані, — тисяча, але там і ставлення гірше, ніж на півдні, де ще міцні традиції взаємоповаги, — розповідає Людмила. — Як баданте найбільше цінуються українки, але нас там вже так багато, що італійці вже перебирають. Та не підходить, бо молода, мовляв, чоловік залицятиметься, та мову не опанувала. Оптимальний вік баданте 50—60 років. Часто наші разом винаймають квартиру, погодинно працюючи в сім’ях. Дешева праця марокканок, їх вважають «ніякими» господарками, як і «неохайних» румунок, тому й беруть неохоче. Найбільшими трудягами є індійці — окрім них, ніхто не витримує на плантаціях по збору винограду, лимонів. До речі, від квітня до жовтня дощу на півдні немає, як і опалення взимку. То хоч і +10є, але вдома доводилося одягати по 3 светри і перед сном обкладатися «болсанками» з гарячою водою.

Донна діказа

За три «ходки» в Італію було всяке. У сім’ї, де був лежачий дід, баданте «коти ноги обгризали», адже сеньйора економила на харчуванні надзвичайно. Людмила зійшла нанівець: від колишніх
62 кг залишилося 52. «Сяде Тереза на кухні, як командарм, і починає: не ту кришку-ложку береш, то води на два пальці більше налила. Якось дорікнула: «Ти тут вже два роки, а діалекту не вивчиш», то я відповіла: «У тебе я півроку, і ти мого імені не можеш вимовити, а хочеш, щоб я твій колабрез знала». На той час я італійську знала, могла дозволити собі й пожартувати, і відповісти всерйоз».
Наступним роботодавцем стала велика сім’я, де, навпаки, їжа була на рівні культу, на продуктах не економили, тож баданте набрала аж 15 кг. Людмила доглядала за лежачою бабцею, але коли і дід зліг, довелося піти: доплачувати за нього ніхто не збирався. «Знайти тих, хто потребує послуг, не важко: спрацьовує наша солідарність і, відповідно, «сарафанне радіо», — розповідає вона. Найпривільніше Людмилі було в Реджо, де жінка була «Донна діказа», по нашому берегиня. Доглядала за 84—річною Катариною, яка працювала в мерії. Син був шокований, коли в домі зник бруд, а у висохлої сеньйори, яка тільки пила вино і їла шоколад, з’явився живіт. «Вдень я варила борщ, і навіть привчила їсти її смажену картоплю. Ввечері бабця бігла до дідів на танці, інколи з балкону ми дивилися футбольні матчі».

Міа Белла

«Моя хороша Людовика», — так називала Люду 70-річна італійка Марія. Втім, після інсульту вона адекватною була недовго, але спочатку баданте не розуміла співчутливих зітхань сусідів: «Бідна ти, бідна». Зрозуміла, коли бабця зовсім збожеволіла: стала розкидати речі з шаф, їжу з морозилки, а вночі, як привид, у сорочці вибігала на трасу. «Так, ловила її й тягла додому. Потім лягала з нею, але Марія була хитра, бувало почне тихо сповзати. Я її цап за руку: «Спи! Куди тебе нечиста сила несе!» Син її ліжко і дошками огороджував, та вона все одно летіла світ за очі. Одного разу дивилась у вікно, так перехилилась, що я ледве встигла за ноги схопити. «Я виснажена, ночей не сплю», — кажу її синові. А він: «Терпіння, Людо». Поряд жив 54-річний українець Михайло, який доглядав за дідом із хворобою Паркінсона і щодня сидів з ним біля церкви. А я вирішила тікати і, погодувавши бабцю, вибігла з сумкою. Якраз і Михайло своє чадо до церкви притяг. Пояснила, що відбувається. Наступного дня він мені розказував, який був переполох. Прибігли всі шість синів Марії, а переночувавши з нею, відвезли її до спецзакладу. От вам і терпіння». Як виявилося, чернігівка була у них 30-ю й останньою баданте. Людмила й досі телефонує Михайлу, співчуває йому. Він хоч і чоловік, але й готував, і прав, й італійця того підмивав, а щоб обидва не вмерли з голоду, за свої гроші купляв їжу: онука не платила місяцями.

З глузду з’їхати — реально, каже Людмила. З однією жінкою з Криму так і сталося: психіка не витримала, її там і лікували, а потім через Червоний Хрест відвезли у супроводі медсестри до самого Києва. У той же час чимало наших дівчат безкоштовно в Римі поробили операції: хто клапан у серце, хто пластинку в коліно. А скільки українок вийшло заміж за італійців, чимало за пенсіонерів, ніхто не рахував. Але заздрити не варто. Жінка на півдні для чоловіка, як власність, має сидіти вдома й виховувати дітей. Це в Україні можна піти до сусідки й теревенити годинами, тут подруга якщо забігає, то лише на мить. Дівчата і раді б додому повернутися, але ж розуміють, її дитина тут забезпечена і має перспективи. А якщо чоловік помирає, то їй, як і італійській домогосподарці, котра не платила контрибути, призначають «соціалку» 430 Ђ. Молодим взагалі там робити нема чого. Одна чернігівка побула три місяці, сказала: «Краще я вдома суху картоплю гризтиму» та поїхала собі.

Частинка душі залишилася там

Сьогодні на місці Людмили працює 45-річна Валентина, самотня військова на пенсії. Ще два роки тому чернігівка жила в будинку навпроти, нудьгувала, у вікно днями дивилась. «Почала робити в Італії, побуде тиждень і втече. Мовляв, там баба дурна, що попало робить! «Валю, кажу, вони тут всі такі або лежачі, якщо здорові — ми їм не потрібні». Тепер про повернення моя Валя і думати не хоче: «А що в тому депресивному місті робитиму? Знову біля вікна сидітиму?» Але на деякий час їй доведеться приїхати: прийшла повістка з суду, що квартира арештована через банківський кредит, якого Валя навіть і не брала. Такі сюрпризи для заробітчан не рідкість.
Людмила Людвик вдома вже рік, але до Італії вона повертається у снах. Зізнається, якби дочка з онукою в Чернігові не потребували її допомоги, вже поїхала б: «Звичайно, в Італії я дуже сумую за рідними, але за країною, яка, хоч і дала мені життя, та стала мачухою, — ніколи. І як там не було б важко працювати, все ж це краще, ніж бути депортованим за межі нормального життя тут, в Україні».

(Далі буде)

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості», 29 лютого 2012 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.