Життя як воно є: незвичайне весілля і звичайне розлучення

І. Незвичайне весілля

Чи був колись на площі біля залізничного вокзалу фонтан? Здається, був. Якраз біля нього одного літнього дня стояв молодший лейтенант Володя. Фотографував усе навколо. Настрій у нього, з усього видно, чудовий.
– Привіт! – сказав він мені.
– Привіт! – відповіла і я.
Ніякої дружби з Володею в мене ніколи не було, але зустріти земляка в Чернігові приємно. І все ж балакати з ним не дуже хотілося. Його дівчина завтра в Корюківці виходить заміж, а він світом любується!..
А, може, Володя про це не знає?.. Отже, маю повідомити першою. Боже збав, таку місію на себе не візьму. Нехай хтось інший скаже, тільки не я!…

До відправлення автобуса до Корюківки залишалася ще година, то Володя кудись подався:
– Якщо спізнюся, на хвилину притримай рейс! Я швидко!…
Лейтенантик побіг.
– Біжи, біжи!… – сердилась я. – П’ять років Наталю проводжав, а тебе навколо пальця обвели…
А в душі Володьку шкода. Щоб красень, так ні. І все ж… Відчувається військова витримка. Обмовився біля фонтана, що Наталі, в Корюківку три місяці не писав: важкі екзамени.
Автобус справді довелося затримати. Володька біг із великим букетом квітів. Наталці!..
– Буду пропонувати руку і серце! – тихо повідомив мені.

В автобус набилося чимало людей. Більшість – молодь. Володю знають. Жартують, щось своє розповідають. Чудні! Та про Наталчине весілля ніхто жодного слова. От життя! Невже кішки в них на душі не шкребуть?
Його Наталя виходить заміж за Ми¬колу, кучерявого і невисокого хлопця. Роботящий і не дурень. Дівчат, правда, міняє. З Наталею вечір потанцював – до Галини не повернувся. Морочив сироті голову років два, дівча закохалося – і ось на тобі!..
Нарешті й рідне місто. Молодшого лейтенанта ніхто не зустрічає. Та ні, помиляюся. Високий чоловік чемодан з рук узяв і щось почав виказувати Володьці: «Гризи лікті. У Нати завтра весілля».
– Ти вже, тату, якось сам, а я побіг! – голосно вигукнув хлопець і помчав з букетом уперед.
Батько розгублено дивився услід.

Назавтра в Миколи музики не грали. Молодший лейтенант Наталю забрав і повіз за тисячі кілометрів до військового містечка, де належало йому навчати молоду гвардію.
За довгі роки бачила їх лише одного разу. Щасливі! Володині очі дивилися тоді на мене з докором:
– Чому не сказала? Я б її в будь-кого забрав!..
А Коля? Йому нічого не залишалося, як помиритися з Галею. Трьох синів вона йому народила. Керує ним, як хоче. Лейтенантшою Коля називає. За все життя звання він їй не підвищив. Зате Володя став полковником.
Кожному – своє. І своя!

ІІ. Звичайне розлучення

Софію Петрівну всі жаліли. Як не жаліти?! Прожила з Василем Івановичем тридцять років. А тепер він із нею розлучається. Знайшов молодшу.
Спочатку його затримки на роботі любляча й давня дружина сприймала, як і належить. Служба! Кажуть, що треба. Значить треба!.. Та потім запахло смаленим. Василь Іванович перестав приходити ночувати. Не кожну ніч, але все частіше й частіше. Нарешті не прийшов зовсім.
Серед дня, коли Софія Петрівна була на роботі в своїй бухгалтерії, Василь Іванович вивіз майно: круглий стіл з вітальні, два стільці, диван-малютку, високу шафу. Ліжка не чіпав. Забрав один чайний сервіз, шість столових ложок і виделок, гусятницю, алюмінієву каструлю, емальоване відро з кришкою, електрочайник, китайську сковорідку й мікрохвильову піч. Свій одяг потяг увесь. Прихопив ковдру й подушку, постільну білизну й килимок.

Приїздив і вдруге, але нагодилася Софія Петрівна й вирвала у нього з рук простирадло. Василь Іванович розсердився й почав забирати назад. Простирадло розірвалося навпіл і Василь Іванович гепнувся на підлогу, забив сідниці й дуже лаявся.
На суді він також лютував. Не мовчала й Софія Петрівна.
Василь Іванович звинуватив свою благовірну в тому, що вона лінується навіть прати йому шкарпетки. Борщ варить на цілий тиждень. Витрачає гроші на різні брязкальця. А в нього ні путніх штанів, ні черевиків. А от Лора!.. Лора любити вміє!..
– Козел! – з цього слова почалася атака Софії Петрівни. – Саме ти завіз мене з Донецька в цю діру!.. Не здатен і цвяха забити! Жалюгідний скнара! Вигріб з дому навіть посуд. Ти скалічив мені життя!… Любові тобі замало?!

Їх розлучили.
Хіба це вперше, коли літню жінку міняють на весняну? Та чомусь часто в таких історіях розлучені чоловіки повертаються.
Василь Іванович привіз від Лори до Софії Петрівни речі через рік і три місяці. Не забув круглий стіл і два стільці, диван-малютку, високу шафу, гусятницю, алюмінієву каструлю й емальоване відро, мікрохвильову піч, свій одяг і килимок. Чайний сервіз його молода любов розбила. Кидаючи у Василя Івановича. Ложки й виделки теж розлетілися в усі боки. Електрочайник, правда, зіпсувався раніше. Постільну білизну Лора жбурнула в мішок, щоб винести на смітник. Китайську сковорідку залишила собі за страждання.
Вдома Василь Іванович миє підлогу й пере шкарпетки. Софія Петрівна, як і колись, варить борщ.

Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №7 (306), м. Корюківка

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.