Оксана Чудеса: «Господь людині не дає того, що їй не під силу»

Оксана - жвава 36-річна жінка з проникливими сірими очима. Вже дев'ять років як вона стала мешканкою Новгорода-Сіверського. А батьківщина - у Горбові (село неподалік райцентру - Авт.). У Оксани є чоловік Віктор і син Славко. А ще у Оксани - твердий (просто-таки чоловічий характер), який допомагає їй не опустити рук в боротьбі з недугою. А недуга у неї генетична, невиліковна, яка поступово відбирає руки і ноги. Але любов до життя, спрагу до спілкування, до прекрасного вона відібрати не може. Оксана їй не дозволяє.

У будинку Оксани в неї є «робоче» місце - стіл і табуретка біля диванчика. На них - голки, нитки, бісер і стрічки різного кольору. Годинами вона сидить тут і вправно майструє з бісеру прикраси, оздоблює чохли для мобільних телефонів, обплітає фужери...
- Бабуся навчила мене тому, що й сама любила - шити, плести гачком і спицями, - каже Оксана. - І ще в четвертому класі я пошила собі перші брюки. Вони, щоправда, були на резинці.

А потім Оксана вивчилась у Дніпропетровську на оператора швейного обладнання. Працювала у рідному селі в швейному цеху - для шосткінської «дев'ятки» шили прогумовані мішки, а ще - одяг мешканцям притулку для літніх самотніх людей. Працювала Оксана і в сільському дитячому садочку. Вихователем. І - в колгоспі бухгалтером.
Хвороба підкралась, коли їй було лише сімнадцять...
- Почалось зі слабкості в ногах. В обласній лікарні поставили діагноз - міопатія.

І вже у сімнадцять Оксана стала інвалідом. Другої групи. Шість років тому дали першу, бо хвороба прогресує.
- Тепер вже і руки слабують. Щоб плести з бісером, я спираюсь на коліна. Аж мозолі на ліктях натерла. Але то нічого, головне, що робота для душі, яка приносить задоволення.

Оксана може тихенько пересуватись по кімнаті, спираючись на стіни. Але самостійно встати з дивану не може.
- Чотири роки тому із собезу дали інвалідну коляску з автоматичним приводом. Зручна. Акумулятор витримує до десяти градусів морозу. Нею їжджу по продукти. В центральний гастроном заїжджаю, на ринку потрібне купую. І все. Бо в інших магазинах зручних пандусів немає - або зовсім, або вони впираються у ту половинку дверей, яка не відчиняється. А розвернутися на східцях на колясці нелегко. Найбільша проблема для мене - потрапити до Стоматолога, який на другому поверсі поліклініки. У саму лікарню заїхати можна - до приймального відділення. А далі у поліклініку - на східцях ні поручнів, ні інших приладь для таких як я, нема. Ось чому мій знайомий інвалід з льонозаводської окраїни лікує зуби у Шостці. Там є потрібні нам. зручності.

- А як Ви наважились народити дитину, коли вже знали про хворобу?
- Я ніколи не була песимісткою. Звісно, спочатку проконсультувалась з лікарем. Мене запевнили, що і на костурах народжують. Так у мене з'явився Славко. Тепер він - мої руки і ноги. Прибирання у хаті й багато іншого - на ньому. Нині мій Славко - студент медучилища.

- Ви не ховаєтесь від світу у чотирьох стінах. Не боїтесь показатись серед людей на колясці...
- Я не вважаю себе інвалідом. Я - людина з обмеженими можливостями. В чомусь можливо, відстаю, в іншому - надолужую. А справжні інваліди - це ті, хто п'є і валяється без діла на дивані. Рідні ставляться до мене, як до звичайної людини. Сестра так і каже, звертаючись до мене: «Давай сходимо...».
А людська увага... Звісно, спочатку було страшнувато. Бо цієї уваги, точніше, цікавості було аж занадто. І пальцями дехто тицяв, але згодом звикла. І люди звикли до мене. Головне - не занепадати духом. У мене - сім'я. Я ніколи не сиділа на місці. Вже хворою порала 30 соток городу, коли жили на квартирі.
А ще для мене важливе спілкування. На жаль, квартирного телефону не маю, хоч мені він дуже потрібний. У ЦЕЗі №5 сказали, що немає вільної лінії.

Нині Оксані трохи легше, бо прання - на машинці, грядки - на чоловікові, а прибирання - на синові. А у неї більше часу на улюблене заняття.
- Років чотири тому з обласного центру до нас приїздив магазин «Шкатулка». Я довго придивлялась до бісеру, стрічок. А тоді Лариса Атрощенко, яка вчить бісероплетінню дітей у Будинку школярів навчила працювати з бісером. І захопилась... Фужери бісером обплітала, вишивала ним картини, прикраси плела. А три місяці тому полонили стрічки. Оздоблюю гіими заколки, обручі для дівчат. Метелики ось замовили до випускної сукні.

Замовлень у Оксани чимало. Одних чохлів з бісеру для мобільних двадцять штук замовили.
- І вже нове захоплення з'явилось у мене - фелтінг (валяння з вовни). Воно є сухе і мокре. З валяного роблять сумки, панно, прикраси. Я побачила, які, і мені дуже закортіло зробити самій.
Оксана каже, що в житті покладається тільки на себе. Але в неї багато друзів, знайомих. Вона готова до спілкування. А про свою хворобу каже: «Господь людині не дає того, що їй не під силу».

Світлана Секера, тижневик «Чернігівщина» №39 (314)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.