Євген Зеленов: «Мы подвигов, увы, не совершали…»

Головне свято Чернігова — День міста, є справді святковим днем, для тих, хто є його патріотом, хто багато зробив для нього, хто творить його історію. Серед таких — один із лідерів ветеранського руху, голова ради ветеранів 1-ї Гвардійської армії, Почесний ветеран України, генерал-майор у відставці Євген Іванович Зеленов. Людина надзвичайно скромна, доброзичлива, справжній інтелігент, хоча це для військового звучить дещо дивно. До речі, 17 вересня йому виповнилось 85 років, з чим ми його сердечно вітаємо.

До війська контрабандою

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, калінінський школяр Женя Зеленов перейшов до 8-го класу. І навіть встиг трохи повчитися, бо Калінін (нині Твер) розташований у 170 кілометрах від Москви. Втім, вже у вересні німці наблизилися до міста, почалися бомбардування, навіть спроби скинути з літаків десантні підрозділи.
Організованої евакуації зробити не встигли, і хто міг, вибирався самостійно. Євген жив із мамою, сестрою-старшокласницею та молодшим братом. Калінін розділяє навпіл Волга, в яку впадає річка Тверця, і, на щастя, німці мости через Волгу і Тверцю не розбомбили, бо через нього йшли тисячі людей. Сім’я Зеленових йшла пішки 150 кілометрів. Потім дійшли до залізниці, і їх у товарняку через Ярославську область повезли до Кіровської.

У селі, де їх поселили, не чекали евакуйованих. Жили в дерев’яному будинку, де не було ніяких речей. На день видавали по 400 грамів борошна і більше нічого. Мама пекла хліб, але насправді був голод. І холод, бо була зима. Євгеній Іванович згадує, що було відчуття, що так довго не витримаєш. На щастя, після наступу під Москвою Калінін звільнили. Але повертатись із евакуації туди було заборонено, бо німці були неподалік. Однак і жити було неможливо, і мама прийняла рішення з трьома дітьми таємно повернутися до Калініна. Їхали в товарняках, попутками, йшли пішки.

Сестра і брат пішли до школи, а Євген — до ремісничого училища. Там можна було отримати професію слюсаря-інструментальника та й трохи підгодуватись. Професія Зеленову подобалась, майстер довіряв складні роботи, свердла, котрі тоді були дуже цінними, закалювання інструменту. Ті, хто розуміється на металообробці, можуть це оцінити. У ремісничому Євген став комсомольцем, а після закінчення його залишили в ремісничому помічником майстра. Це досить висока оцінка тому, чому він навчився за рік, бо, зазвичай, на таку посаду брали кваліфікованих робітників.
Недовго довелося працювати, бо коли виповнилося 17, призвали до Червоної армії. Групу зі 137 хлопців відправили в місто Городець Горьківської області, де був автомобільний полк. Вранці була медична комісія і можна було «відкосити», бо ліве око Євгена мало 10% зору. Багатьох хлопців медики повернули — були у групі всі маленькі, з різними вадами здоров’я, а Євген на їх фоні мав зріст 168, бажання захищати Батьківщину і практичну думку — професія шофера не завадить. Закрив праве око, але крізь щілинки між пальцями і на ліве отримав 100% зір.

Так і став солдатом, але і в учбовому полку годували посередньо. А навчання було інтенсивне. 4 місяці вивчали вітчизняні машинки, потім ще 3 місяці іноземні — «студебекери», «доджі», «шевроле». Адже американці тоді постачали багато автомобільної техніки. Зеленов був хлопцем кмітливим і техніку вивчав добре, а ще просувався по громадській лінії. Був комсоргом роти і за півроку довів кількість комсомольців з 3 до 70.

Маршрут: Мінськ—Берлін—Прага

Була від 1949 до 1989 року така Міжнародна велогонка миру. А свій маршрут (майже такий же) Євген Зеленов проїхав дорогами війни за кермом «Студебекера». У складі 25-ї артилерійської дивізії резерву Верховного головнокомандування (РВГК). Закінчив навчання у травні 1944-го, а в липні вже був у зруйнованому Мінську. Тягав за своїм «Студебекером» потужні гаубиці по Білорусі, аж до Білостоку в складі 2-го Білоруського, а потім дивізію перекинули на 1-й Український і довелося воювати на Львівсько-Сандомирському плацдармі. Йшли по півдню Польщі, але найбільше випробування було попереду — Берлін. Історія штурму Берліна відома, написано багато книг, знято кінофільмів, але насправді все було прозаїчно — багато вогню, крові, тисячі загиблих в останній місяць війни. Надамо слово самому Євгену Івановичу.

«Наступ на вороже лігво почався 16 квітня після потужної артпідготовки. Ми рухалися з півдня, форсували річку Нейсе, за дві ночі пройшли 200 км і 22 квітня вийшли до Тельтов-каналу. Гітлерівці довго готували Берлін до тривалої оборони. Свої вогневі позиції облаштовували у старих будинках з товстими стінами. Закладали в них вікна і двері, залишали лише амбразури для ведення вогню. Залізобетонні сховища та бункери мали товщину стінок взагалі до двох метрів. Вулиці перекривали барикадами, перешкодами для танків. Німці пересувались через метро, тунелі й навіть через мережі каналізації. Усюди діяли групи диверсантів, снайпери, «фаустники», причому підлітки. Кожний будинок був, мов фортеця. Запитають: а що робили у вуличних боях гаубиці? Звичайно, стріляти з позиції вони не могли. Багато разів на день доводилося міняти позиції, викатувати гармати на пряму наводку, потім знову міняти позиції. І все це під сильним кулеметним та автоматним вогнем, обстрілом снайперів. Моя задача була швидко причепити гармату, розвернути її в потрібному напрямку і при цьому не застрягти, не перекинути. І машину треба було берегти, закопувати, щоб вона не постраждала від вогню. Був випадок, коли машину щільним вогнем зрешетило, а я дивом лишився цілим — лише підбор на чоботі відірвало. Це тривало 10 діб, вдень і вночі. 2 травня о 13-й Берлін капітулював, а через дві години ми пішли на південь, на Прагу.

У Чехословаччині було потужне німецьке угруповання фельдмаршала Шернера, і повоювати довелось ще аж до 13 травня». Щоправда полк, де служив Євген Зеленов, у вуличних боях участі не брав, але довелося брати Дрезден, форсувати сильно укріплені Рудні гори. Йшли маршем, але кілька разів на добу доводилось використовувати гаубиці на пряму наводку, зніматись і знову йти вперед. Без відпочинку, сну, а іноді не було часу поїсти. Але Євген Іванович вважає, що лише виконував свій обов’язок.
— Я не вважаю, що здійснив якісь подвиги. Згоден з назвою оповідання письменника В’ячеслава Кондратьєва «Мы подвигов, увы, не совершали…» Я робив свою справу, і, вважаю, непогано. За рік отримав медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Берліна», «За перемогу». Для солдата це висока відзнака. Коли тепер чую про деякі «подвиги», знаючи добре військову історію, дивуюсь, як можна брехати про святе для нашого народу.



Битви мирних днів

Розповідати про життя після війни важко, бо вже минуло 66 років, а Євген Іванович Зеленов завжди був активною людиною. На фронті — комсоргом батареї, у квітні 1945-го став кандидатом у члени ВКПб. Після війни був комсоргом дивізіону. Помітили, направили вчитися до Горьківського військово-політичного училища. Потім нелегка офіцерська служба. Спочатку 8 років був помічником начальника політвідділу з комсомолу. Потім пропагандистом полку, дивізії. Всі посади перелічити важко, як і місця служби. Змінив їх 19 (!), допоки у 1967 році був призначений начальником відділення пропаганди й агітації — заступником начальника політвідділу 1-ї Гвардійської армії, штаб якої був у Чернігові. Постійно вчився. Хоча до військової академії не потрапив, закінчив історичний факультет Білоруського державного університету. Знайомий особисто з багатьма відомими військовоначальниками і незмінно користувався авторитетом. Вмів організувати справу, налаштувати людей на виконання завдань. Помиляється той, хто думає, що політпрацівнику в армії легко. Адже тоді служили люди з різних республік, різної ментальності, різного життєвого досвіду. І такі люди, як Євген Іванович Зеленов, вміли їх згуртувати. Пішов розвал в армії — не стало Союзу.
Євген Іванович Зеленов звільнився зі служби у 1980 році, багато років працював у Чернігівському педінституті, активно працював у ветеранському русі. У 1998 році очолив міську організацію ветеранів 1-ї Гвардійської, не тільки тих, хто воював, а тих, хто захищав нашу Вітчизну в мирні дні. Очолює й сьогодні, у свої 85, хоча здоров’я бажає кращого. Але є багато тих, хто взагалі не пересувається. Євген Іванович усіх знає, допомагає, коли це можливо, й об’єднує. Бо коли люди разом, їм легше.

Аркадій Стежеринський, тижневик «Чернігівські відомості», 22 вересня 2011 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.