Мішель Терещенко: «Я – з чернігівських козаків!»

Про родину Терещенків в Україні не чув хіба що зовсім байдужий. Скажімо, під час екскурсій Сумщиною, Київщиною чи Житомирщиною вам обов'язково покажуть руїни палаців і досі функціональні овочесховища, цукрові заводи. А в столиці це прізвище спливає на кожному кроці. Музей російського мистецтва створений Терещенками, західного та східного імені Богдана та Варвари Ханенків - теж (Варвара - донька Миколи Терещенка), Національний музей образотворчого мистецтва зводився за ініціативи та фінансової допомоги цієї родини. Велика кількість лікарень, навчальних закладів, орієнтованих здебільшого на сиріт та вдів, не лише споруджувались, а й утримувалися за їхні кошти. Ну, а Чернігівська губернія і місто Глухів були малою батьківщиною родини підприємців та меценатів. Зокрема, Миколу Артемовича було обрано гласним Чернігівського губернського земського зібрання.
Нащадок цієї славетної династії Мішель Терещенко - громадянин Франції, але живе в Україні. Шість років тому у всеукраїнському рейтингу він разом з іншими родичами переміг у найпочеснішій номінаціі - «Меценат року». Тоді, на урочистостях у Палаці «Україна», ми й познайомилися. А днями я надіслала пану Терещенку листа електронною поштою. Мовляв, чи згоден він дати інтерв'ю чернігівській обласній газеті? «Я в Києві, можемо зустрітися у моєму офісі на Подолі», - за кілька днів відповів Мішель. От за що люблю дворян, так це за їхню скромність і готовніть до співпраці.

Обміняли міністра на... діамант

- Мішелю, минулого разу Ви мене здивували заявою про походження з чернігівських козаків. Чому для Вас це важливо?
- У Франції заведено детально знати своїх предків, пишатися їхніми здобутками. Але в дитинстві я знав лише те, що ми походимо з Російською імперії. Але саме слово Росія в родині було «поза законом». І коли у початковій школі я захотів вивчати російську, бабуся категорично це заборонила. «Ти ж не хочеш піти проти волі дідуся?» - сказала вона. І про легендарних предків та їхню визначну роль в історії України та імперії в цілому ми навіть не підозрювали.

- То коли крига скресла?
- Згодом. Ось дивіться (демонструє ксерокопії з книги французькою мовою - Авт.). У нас вийшла збірка Миколи Іконнікова з родоводом російських дворян. Терещенкам відведено кілька сторінок. А коли Україна здобула незалежність, посол Анатолій Зленко розшукав нашу родину. Він передав листи від діячів культури та мистецтв, працівників музеїв, що започаткували наші родичі. Тоді ми вперше відвідали історичну Батьківщину, побачили велику кількість споруд, зведених прадідами, зібрані ними колекції Ми були вражені.

- Чому так сталося?
- Після революції родина почала життя з чистого аркуша. Був лише один момент, коли на початку 1950-х батько зустрівся в Женеві з тіткою Надією Терещенко, котра вийшла заміж за Муравйова-Апостола. Вона зберігала документи, фотографії, а насамперед - пам'ять про наш рід. Вже потім я знайшов англомовний довідник про полицю України, де одна глава розповідала про нашу династію. Там було написано, що мій дід, Михайло Іванович, не залишив нащадків! І це зрозуміло - ми не афішували родинні зв'язки.

- Звідки виникло таке жорстке табу на минуле?
- Дід не хотів згадувати про трагічне минуле. У 29 років Михайло Терещенко, представник імперської еліти, що володів колосальним капіталом, отримав блискучу освіту, опинився у Петропавлівській фортеці і чекав смертного вироку. З казематів його визволила кохана дружина. Після Лютневої революції дідусь був водночас міністром фінансів та міністром закордонних справ. Під час жовтневих подій уряд перебував у Зимовому палаці. Коли почався штурм, Керенський втік, а Терещенко залишився. Міністрів ув'язнили в Петропавлівській фортеці, їх піддавали тортурам. Щоб зламити волю, щоранку виводили на розстріл. Двох міністрів стратили. Така ж трагічна доля чекала і Михайла. Його дружина, француженка Маргеріт Ное, годинами стояла під Смольним, щоб потрапити до Леніна. Марно. Тоді через посла Франції вона добилася аудієнції у Леніна та Троцького. Вона нагадала, що жодна сім'я не зробила для Росії стільки, скільки Терещенки. І запропонувала викуп - коштовне намисто з величезним діамантом. Вожді зневажливо відмовилися. Але потім Троцький повідомив посла, що згоден. Буцімто, потрібні кошти на озброєння Червоної армії.

- Коштовність була сімейною реліквією?
-1913 року дідусь придбав блакитний діамант і віддав його ювеліру Картьє для огранювання. Коли Маргеріт втратила первістка, він подарував його, щоб утішити кохану.

- А про подальшу долю діаманта Вам відомо?
- 1984 року його виставили на аукціон «Крісті». Коштовність за 41 мільйон франків купив арабський шейх. Хто його власник нині - невідомо.

Друг блока й ворог Гітлера

- «Я його люблю», - записав 1912 року у щоденнику Олександр Блок. Йшлося про, Михайла Терещенка. Згодом поет згадував: «Ми з ним свого часу загіпнозували одне одного мистецтвом». Ваш дідусь мріяв про власний театр опери та балету, для створення репертуару залучав композиторів Лядова та Глазунова, письменників Ремізова та Блока...
- На жаль, знаю про це, як і ви, з книг Віталія Ковалинського. Дідусь помер, коли мені ще не було й двох років, і про захоплення мистецтвом взагалі, і, скажімо, про свою роль у заснуванні Київської консерваторії розповісти мені не міг.

- Як склалося життя родини після 1918 року?
- З Петрограда Михайло виїхав до Фінляндії, згодом - до Норвегії. А у в'їзній візі до Франції йому відмовили. Так само, як і до Великої Британії, США, Канади. Гадаю, на прохання Леніна. Адже міністр фінансів знав, що Володимир Ілліч отримав від Німеччини великі гроші. Вірогідно, за шпигунську діяльність. Про це він міг розповісти громадськості. Тож возз'єднатися з дружиною й сином (батько народився 1919 року) дідусь зміг за кілька років, коли його життя налагодилося.
Михайло Іванович керував банками Ротшильда, Валленберга, потім його запросили до Відня. Під час Великої депресії австрійський «Кредитанштальт» втратив більшу частину капіталу, та за два роки дід зміг не тільки поставити його на ноги, а й вивів на перше місце в Європі. А буквально за день до того, як Гітлер прийшов до влади, зміг переказати всі гроші в Монако. Так він став особистим ворогом і Гітлера теж.

- Сміливою людиною був Михайло Іванович! І чудовим фінансистом. Певно, згодом знову розбагатів?
- На жаль, ні. Майже всі зароблені ним гроші йшли на виплату боргів... Росії! На посаді міністра він закупив зброю для армії, позичивши гроші за кордоном під гарантії власного майна. Оскільки всі землі, заводи, палаци в Україні та Петербурзі перейшли до більшовиків (залишилася тільки яхта за межами імперії), кредитори після І світової війни подали позов. Екс-міністра зобов'язали виплачувати борги з власної зарплати. І він їх платив.

Люблю спілкуватися з дельфінами

- Михайло Іванович дав сину хорошу освіту?
- Так. Мій батько, Петро Михайлович, закінчив у Парижі дуже престижний Політехнічний інститут. У Франції він був фахівцем номер один з виробництва алюмінію. Його поважали інженери й науковці.

- Який вуз закінчили Ви?
- Теж дуже престижну бізнес-школу ESSEC. А потім створив власну фірму й багато років працював акванавтом у Флориді, Барселоні, Марселі. Ми виконували спеціальні замовлення різних компаній, брали участь в експедиціях, обстежували кораблі, комунікаційні мережі і виробничі об'єкти під водою. Дідусь був завзятим альпіністом, мене ж гори ніколи не вабили. Моя стихія - вода.

- Що найбільш приваблює в морях-океанах?
- Важко сказати. Наприклад, спілкування з дельфінами. Торік займався дайвінгом у Червоному морі і спілкувався з цими дивовижними істотами. А на Різдво сфотографувався з китовою акулою на Мальдивах.

- Чиїм шляхом пішли Ваші діти?
- Донька Ізабель закінчила Академію мистецтв у Парижі і стала художницею. Ось на стіні її картина «Блакитні міста». Молодший Дмитрій обрав інженерну стежку мого батька, є фахівцем із газового обладнання та устаткування. Старший син, Крістофер, вчився в університеті Сан-Дієго (США). Якось викладач, що приїхав з України, побачив у списку прізвище Терещенко, зрадів: «З тих самих, меценатів?» І довго розповідав студентам про здобутки наших предків. Нині Крістофер працює фінансовим аналітиком з нерухомості в Парижі. Восени минулого року він одружився.

Синій льон замість червоних водоростей

- Мішелю, у вашому офісі на стіні - карта родючості ґрунтів України. На столах - зразки льонопродукції. Ви перекваліфікувалися у землероба?
- Як бачите! Колись я вирощував червоні водорості, мав два поля поблизу Південних Філіппін та в лагуні Тулеар. Це дуже цінна промислова сировина, з якої отримують агар-агар, багатий пектинами, та каррагінаном. На жаль, регіон неспокійний. Почалися воєнні дії, прийшов американський флот і мене із французьким паспортом просто не пустили на власну плантацію. Та й на Мадагаскарі стався переворот. А водорості люблять тишу... Довелося фірму продати. А тут нагодилася поїздка в Україну.
У рідному Глухові мене зустріли як рятівника. Інститут луб'яних культур (до речі, він розташований у нашому колишньому будинку) мав солідні наукові розробки, та не мав виходу за кордон. Колишні колгоспи зруйновано, лани не оброблялися. Мені пропонували в оренду величезну кількість гектарів.
«Нічого не розумію в сільському господарстві! - відбивався я. - Й інвестицій, потрібних, щоб вдихнути життя в зруйновані господарства, не маю!» Земляки не вірили: «Не може бути, щоб нащадок Терещенків не дав чомусь ради». Не міг їх розчарувати. Наполегливо працював із французькими федераціями виробників льону та конопель. Вони таки придбали розробки глухівських науковців. З'ясувалося, що у світі ніхто, крім них, не вивів сорти ненаркотичних конопель! Якщо чесно, унікальний випадок, щоб французи купували українські технології. А з 12 тисяч орендованих гектарів вісім передав компанії «Шампань сереал», решту залишив собі під льон-довгунець. Згодом придбав старенький льонозавод у Шосткинському районі. І цукровий - на Житомирщині.

- А дідусь ваш у 16 років успадкував 39 цукрових заводів...
- Не зовсім доречні паралелі. Хоча... Нещодавно взяв в оренду угіддя у Новгород-Сіверському районі. А потім знайшов карту прадіда за 1897 року. Подивився - саме ця нива належала Миколі Артемовичу. Гадаю, це не випадковий збіг.

- Ваша фірма UNEN OF DESNA вирощує льон-довгунець. Чому Ви взялися за цю занедбану в Україні галузь?
- Тому що вона перспективна. Спершу ми засіяли 300 га і одержали 2000 тонн продукції - по 6 т з гектара. А в Росії, скажімо, отримують максимум по півтори тонни. Але виростити якісну сировину - це ще не все. На заключну переробку доводиться доправляти напівфабрикат у Китай. Дороге транспортування, але яка якість! Росіяни у Вологді та Костромі теж виготовляють лляну тканину, але придатна вона лише на скатертини та серветки. Взагалі 85% виробництва льону-довгунця зосереджено в Нормандії (Франція), 5 відсотків - у Бельгії та Голландії Дещо виробляють у Білорусі, в Орші. Однак попитом користуються не лише тканини, а й, наприклад, костриця - це лігновуглецева сировина. Насіння льону містить речовину омега-3. В Західній Європі його додають у годівниці корів і отримують дуже поживне молоко. Льон, як і коноплі, залюбки використовують автомобілебудівники - для оздоблення салонів, звукоізоляції. З конопель можна також виготовляти целюлозу та папір, що дуже актуально для України.

Як козаки стали дворянами

- Нині особняки ваших предків належать державі, там переважно розташовані музеї. Вас не засмучує такий стан справ?
- Навпаки, завдяки цьому споруди у первозданному вигляді, їх ніхто не перебудовував. Коли я відвідую музей Тараса Шевченка в будинку прадіда, уявляю, як він жив, як там зростав мій дідусь. А з приводу почуттів... Знаєте, як відповіла моя тітонька Наталя, коли в музеї російського мистецтва її спитали: «Це ваш дім?» «Так, - сказала вона. - Але і ваш теж». До речі, її батько Федір Федорович був одним із перших авіаторів Росії. Він вчився разом з Сікорським у політехнічному інституті й будував літаки в садибі на Житомирщині. (Додам, що засновано Київський політехнічний за активної участі Терещенків. Тож інженерні кадри Чернігівщини, виховані у ЧФ КПІ, мають теж завдячувати їм - Авт.)

- Ваша родина знову займається доброчинністю?
- Ми були щасливі на початку 1990-х відвідати Київ з приводу повернення вулиці назви Терещенківська. З того часу ми опікуємося відродженням пам'яток архітектури у Глухові. їх колись звели Артемій та Микола Терещенки. Споруди вціліли, але потребували реставрації. Найбільше постраждала від часу й рук вандалів Трьоханастасіївська церква, де покоїлися наші предки. Поховання пограбували й понівечили. Під час археологічних розкопок на саркофазі прадіда знайшли хрест у вигляді розп'яття, і отець Георгій мені його подарував. Я був зворушений. Церкву прикрашали чудові фрески. Й розписували ті ж художники, що працювали над Володимирським собором у полиці, бо до зведення обох храмів були причетні Терещенки. На відновлення цієї краси знадобилося багато часу й коштів. Ну, а десятків заводів у нас немає...

- Звісно, доброчинність - це у вас спадкове. Адже дворянство родина отримала й за благодійну діяльність також.
- Так, як вже казав, ми походимо з чернігівських козаків. Але після того, як лише Глухову родина пожертвувала півтора мільйона карбованців, 12 березня 1870 року вийшов указ царя. Згідно з ним, Артемій Терещенко «в ознаменование его особых заслуг, оказанных делу водворения в Юго-Западном крае русского земледелия, и в поощрение его благотворительной деятельности возведен со всем нисходящим потомством по мужскому колену в потомственное дворянство Российской империи». А граф Григорій Мілорадович у «Родословній книзі Чернігівського дворянства» наголосив, що Артемій Якович став дворянином за доброчинні справи сина Миколи. На нашому родовому гербі було написано «Прагнення до суспільних справ».

- Пане Мішелю, дякую за розмову і за те, що підтримуєте славні традиції Вашої династії!

Ніна Сотник, тижневик «Деснянка вільна» №66 (250)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.